Найстарша жителька села: 91-річна жителька села Рудня все ще ходить до подружки на вечорниці

Всі ми вивчаємо історію Батьківщини у школі, а чи знаєте ви історію своєї малої батьківщини? Пропонуємо дізнатись про це з перших вуст довгожителів району.

Редакція Район. Рожище продовжує рубрику «Найстарший житель села». Історію свого життя розповіла одна з найстаріших жительок села Рудня Марія Макарівна Клімішина.

Марія Клімішина народилась 6 серпня 1925 року в селі Луків, яке розташоване в Турійському районі. Коли їй виповнилося 6 років, померла мати пані Марії. Батько одружився вруге на жінці з села Навіз, тому дівчинка переїхала туди з ним. В невеликій хатинці жила велика сім’я, яка нараховувала сім осіб.

Освіти пані Марія не здобула, адже на її юність випали лихоліття голоду та війни. Довгожителька розповідає: «Пам’ятаю, що мати мені казала: «Школа їсти не дасть». Це зараз усі десь вчаться, а тоді нас вчили тільки працювати. Цьому таки навчилась, все вмію робити».

Під час Другої світової війни батько Марії Макарівни пішов на фронт, там і загинув. В село Навіз прийшов лист, в якому повідомили про смерть батька. «Мені сказали, що загинув в бою від кулі», – з тугою й сльозами на очах розповідає пані Марія. Батько був її єдиними родичем, і той загинув. Ще була тітка, мамина рідна сестра, але вона теж померла під час війни в її рідному селі Четвертня.

Велись бої, німці нищили села, спалювали їх. В людей забирали худобу й збіжжя. У тітки пані Марії відібрали корову, вона кинулась за нею і потрапила під кулі. Марія Макарівна зазначає: «Невідомо ж чия куля вбила тітку – наша чи німецька».

Досі довгожителька береже у серці історії,  які їй розповідав батько. «З померлих в бою солдат люди знімали одяг і взуття. – каже Марія Макарівна, – Мій батько ніколи нічого не брав. Єдину тільки папругу («папруга» - ремінь авт.) широку. Він все повторював, що сьогодні ти щось береш, а завтра знімуть з тебе».

Марія Клімішина розповідає про вбивста євреїв у Рожищі, свідком яких вона стала: «Викопали для них величезну яму. Гнали євреїв десь із Четвертні аж до Стиру наші ж люди». Згадує слова батька, який казав: «Нащо ви це робите? То ж такі самі люди, як і ви». За це один єврей скинув із себе куртку та подарував батьку пані Марії.

Спогади про війну все зринають в пам’яті. Марія Макарівна розповідає, що якось поверталася від тітки з Четверні до Лукова. Дорогою через поле бачила військові літаки, які пролетіли над нею і почати обстрілювати села. «Я прийшла додому, а там всі ніби вимерли, люди втікали до лісу», – розповідає вона.

Пані Марію хотіли забрати в Німеччину остарбайтером на роботу. Її посадили на потяг разом з односельчанами, але в місті Білосток їм вдалося втекти. Тікали вночі, їх не помітили через те, що в вагонах було дуже багато людей, а наглядачів – мало. «А хто хотів їхати в Німеччину? Ніхто. Я теж не хотіла, нас тоді 16 людей втекло. Сам Бог нам помагав. Як дісталась додому вже й непам’ятаю».

У селі Навіз у 1946 році Марія Клімішина вийшла заміж. Того ж року в листопаді в неї народилась  донька Галина. Донька пані Марії здобувала освіту в Ковелі, а практику проходила в Рожищі. Тут же закохалась і одружилась.

Чоловіка Марії Макарівна звали Петро Клімішин. Він народився у 1915 році, але вже давно відійшов у вічність. Довгожителька з посмішкою розповідає історію їхнього знайомства. Усім селом тоді бігли зустрічати тих, хто повертався з війни, якогось дня повернувся і Петро. «Я нікого не бігла зустрічати, бо знала, що батько помер. Але зведена двоюрідна сестра наполягла на тому, щоб я вийшла до Петра, – каже Марія Клімішина.  – Він був дуже гарний, мав дівчину в Навозі та хотів одружитись із нею. Петро повертався з війни, пережив обстріли, з того світу вернувся, але йшов і не вітався ні з ким. Мене це так вразило, що я сказала йому: Тьху! З того світу прийшов і «добрий день» не скаже».

Ні-ні, вони з Петром не закохалися відразу після цього випадку. Вечорами пані Марія, тоді ще зовсім юна, пряла разом із двома подругами. До них приходили хлопці, щоб допомогти, а більше, щоб поговорити. Тоді люди казали: «На вечорки ходять». Петро Клімішин теж приходив до них. Довгожителька згадує: «Завжди стане, постоїть. Мої подружки просили  його сісти, зверталися на «Ви», бо ж він був на 10 років старший».

На Різдво пан Петро запропонував Марії вийти за нього заміж. Вона погодилась, хоч і з острахом. Справа в тому, що до неї залицявся сусідський хлопець, але вона йому відмовила. Тоді той пригрозив, що вб’є її, якщо вона вийде за когось іншого. На щастя, обійшлося. «Весілля ми не справляли. Тоді й не було на за що, бо війна щойно закінчилась», – каже Марія Макарівна.

На жаль, їм не судилось довго прожити у шлюбі. Чоловік пані Марії невдовзі захворів і помер, дались в знаки роки війни. Але у Марії Клімішиної залишилась чудова донечка, яка досі нагадує про кохання юності.

Окрім війни, на долю цієї жінки випали й часи голоду. Вона розповідає: «Я пережила голод декілька разів: у 1945 році та 1946, тоді якраз дочка народилась, а їсти не було що».

Після смерті першого чоловіка Марія Макарівна вийшла заміж вдруге за Пилипа Сосновського. Вони з чоловіком купили будинок у селі Рудня і поселилися там. Та життя з ним не склалося, тому пані Марія переїхала в місто Рожище, де жила на квартирі.

Все своє життя довгожителька пропрацювала в колгоспі: спочатку в Навозі, тоді в Рожищі, тому що доньці потрібно було допомагати доглядати за дитиною. Спочатку в Марії Клімішиної народився внук Василь, пізніше внучка, яку назвали теж Марією. Коли внук Вались пішов до школи, Марія Макарівна працювала кочегаром у Рожищенському технікумі.

Довгожителька розповідає, що колись доводилось тяжко робити: «А як інакше, коли я сирота? Завжди була сама при чужих людях, – в очах читається сум. – Не ходила ні в кіно, ні на танці, знала лише роботу. Колись орала сама волами город, та не тільки собі, а й людям. Не зажила я добра, а от біди знала багато…».

Марія Клімішина вийшла на пенсію у 60 років, хоча тоді пенсію отримували в 55. Це вона пояснює так: «Мені ніхто не сказав, коли треба виходити на пенсію,  сама я цього не знала. Працювала й працювала собі. Я і зараз, коли роблю, то мені легше».

Довгожителька не сумує, її важко застати вдень удома. Вона ходить в гості до подружки Марини, яка живе за декілька хат від неї. Марія Макарівна розповідає, що раз в тиждень до неї навідується доглядальниця, яка допомагає по господарству. Про це подбала селищна рада на чолі з сільським головою Світланою Якимлюк. Пані Марія розповіла, що ніколи не бувала в лікарнях, за винятком того, що відвідувала стоматолога: «Дай Боже всім так прожити життя, ні разу не побувавши в лікарнях».

Про Марію Клімішину турбуються донька з чоловіком і внуки. А редакція Район. Рожище бажає пані Марії міцного здоров’я, щастя та ще довгих років вечорниць із подругами.

Вікторія Бродосюк