Не треба написів «вірю в ЗСУ» на трусах
Блог захисниці України, доброволиці Алли Пушкарчук від 19 червня 2023 року. 25 квітня 2024 року Алла загинула. Її убили росіяни.
***
Не поділяю захвату від нового треку Онуки. Музика і відеоряд, безперечно, стильні, однак мантра «перемога, перемагаємо» занадто сильно відлунює національним телемарафоном.
Можливо, я просто не належу до ЦА цього треку, що цілком ок, але ось ця тотальна «перемога», «запорукою якої є наша єдність» (коли була у відпустці, бачила по телевізору рекламу з таким текстом), ось ці безкінечні «вірю в ЗСУ» на футболках, прапорцях, стрічках, трусах, оця впевненість, що до кінця літа чи там, у крайньому випадку, року, переможемо, і з чого ви взагалі взяли, що в Україні ще десятиліття буде небезпечно, у мене ніяк не поєднуються з тим, що в харківських маркетах від військових відводять погляди, ніби наша брудна форма і стомлений вигляд ображають шановних співгромадян, ніби ми не дуже то й доречні в їхньому розміреному житті; з тим, що різні цивільні придурки насміхаються з наших автівок, от, мовляв, хлам з Європи, ха-ха-ха; з тим, що близькі люди кажуть мені: «Якого біса ти жалієшся на війну, сама ж туди пішла, хоча могла спокійно сидіти вдома».
У тому то й справа, що не могла, але захоплюватися ЗСУ, як чимось абстрактним, як збірним образом незламних героїв, значно прикольніше, ніж поважати вибір та працю конкретних смертних військових. Зі свистом ворожих снарядів, з повідомленнями про загиблих в радіоефірі, з безкінечною втомою у мене цей патріотичний посил Онуки теж не в'яжеться.
Слова «перемога, перемагаємо» я можу сприймати винятково у саркастичному ключі, коли, наприклад, читаю новини про чоловіків, у яких «немає країни, є тільки сім‘я» чи які радше втопляться у Тисі, ніж підуть у військо; коли занурююсь у неконтрольований потік коментарів про «нехай воюють професійні військові, я взагалі зброї в руках не тримав чи не тримала, я корисніший чи корисніша тут», економіка, культура і всі ці речі, знаєте.
До слова, я за фахом театрознавиця, але більше року працюю в мінометному розрахунку, маю справу з відповідним програмним забезпеченням, з бусоллю, з безкінечним потоком цифр під супровід вибухів, безсонних ночей і загострення то тих, то інших хронічних болячок.
Хоча ставити свій досвід за приклад небезпечно, бо ж «я сама обрала війну, хоча могла спокійно сидіти вдома». Чому молоді дієздатні жінки, у яких немає дітей, повиїздили за кордон як біженки, я теж не розумію і не толерую…
Швидше за все, єдність таки стане запорукою нашої перемоги, однак з кожним місяцем, з кожним роком війни йдеться про єдність дедалі меншої частки людей: тих, хто не ховається від служби, і тих, хто підтримує військо не надписами на футболках, а грошима та необхідним спорядженням. Підозрюю, після війни кількість відлюдників в українських Карпатах стрімко зросте, оскільки жити в такому суспільстві буде нестерпно.
P.S.: А тут ми збираємо кошти на споконвічне – на ремонт автівок, з яких так потішаються різні уйо**и.