Незабаром світ побачить новий історичний роман відомої журналістки, письменниці Ганни Гороженко. Книга «Лицарка Корони» опише історичні події та персонажів із XVI століття. Події роману розгортаються й на Волині: у Луцькому замку, у Дубно, резиденції князів Острозьких, у теперішньому селі Сокіл Рожищенського району – вотчині князів Сокольських.
Ганна Гороженко – столична журналістка. Вона понад 20 років працює журналісткою-міжнародницею і побувала у величезній кількості країн. Жінка працювала на «5 каналі», згодом – спецкором телеканалу «Інтер» в Лондоні, нині є редакторкою відділу міжнародних новин на телеканалі «СТБ».
«Лицарка Корони» – це другий історичний роман у письменницькому арсеналі Ганни Гороженко. Перша книга її авторства «Воля Ізабелли» вийшла друком минулого року у видавництві «Фоліо». Це ж видавництво незабаром випустить й новий роман.
Про творчість, історію і, звісно, книги ми залюбки поспілкувалися з авторкою.
– Як і чому журналістка з успішною кар'єрою почала писати історичні романи?
– Я понад 20 років працюю журналісткою-міжнародницею, побувала у величезній кількості країн, моя професія надала унікальну можливість спілкування з різними і, зокрема, надзвичайно цікавими і талановитими людьми, які мешкають по всьому світу. Я 5 років працювала спецкором телеканалу «Інтер» в Лондоні і щодня вивчала зсередини життя британців. Їхнє шанобливе ставлення до історії всім відоме.
Завдяки своїй професії я змогла подивитись на нас, українців – з іншого боку. Усюди, де б я не була, помічала наші «сліди». Вони в усьому – історії інших країн, архітектурі, культурі. Ми ж українці, живучи у себе вдома, вирішуючи поточні проблеми, не усвідомлюємо – наскільки величним народом ми є, з надзвичайною історією.
Моє припущення, що дуже багато століть нам не дозволяли «піднімати голову», не дозволяли пишатись собою. І цей тренд існує і досі – нам досі тикають в очі «націоналізмом», породжують в нас відчуття вини, врешті розповідають, що ми – ніхто, а наш народ вигадали. Але ж не могли вигадати 40 мільйонів, чи не так?
Той досвід, який я накопичувала всі ці роки в собі – мав кудись вилитись. І як завжди зі мною трапляється, це сталось випадково. Кілька років тому я організувала благодійний проєкт з допомоги журналістам-авторам дитячих книг дітям з інвалідністю. Це був невеликий проєкт, який однак був дуже дієвим. Разом з кількома однодумцями ми провели кілька десятків майстер-класів та екскурсій для діток, яким потрібна соціалізація, потрібне спілкування.
Аби представити цей проєкт – я вирушила на Львівський форум видавців. Це були три чудові дні, які я провела на Форумі. Я пройшлась представництвами усіх книжкових видавництв і помітила, що в нас обмаль жіночої історичної літератури. Все, що я бачила – чергові романи про Роксолану або княгиню Ольгу. Ну є ще Анна Ярославна. Але погодьтесь, три жінки в історії України, якій вже понад півтори тисячі років, це мало, чи не так.
У нас немає своєї «Анжеліки». Можна по-різному ставитись до роботи Анни і Сержа Голон – які вигадали свою героїню і перенесли її на тло Версаля часів Людовіка короля-сонця, але завдяки цьому роману і фільму, який дивляться ось вже чотири покоління людей, по всьому світу марять Францією і її історією.
У України історія, повірте, нічим не гірша. А може й краща – вона в нас звивиста, яскрава, кривава, бунтівна. Це прекрасне тло для художника, письменника, сценариста, режисера. Тому я вирішила написати нашу Анжеліку.
Мій перший роман про XVIII століття і українську княгиню побачив світ минулого року. Але, на відміну від Анжеліки авторства Голон, моя героїня – справжня. Це Ізабелла Любомирська з роду Чарторийських. Русинська – українська княгиня, яка бере участь у детективній містичній історії. І хоч сюжет був вигаданим мною – все довкола, і сама героїня і її доля, і тло на якому вона розкривається, і всі інші герої – вони справжні.
У процесі написання «Волі Ізабелли» я зіштовхнулась з величезною кількістю жінок нашого минулого – вони немов кликали мене, вони хочуть жити в нашій пам’яті, аби їх нащадки нарешті згадали про них. Відтак я вирішила, повернути до життя імена, яких нас позбавили. Я вирішила написати романи про різних українок – з різних регіонів, різних часів – від Півдня до Півночі, від Заходу до Сходу – аристократок, гетьманш, інтриганок, рабинь, які отримали волю.
Усі вони слугували прикладом для своїх поколінь, вони сформували той образ української жінки, який всім відомий – волелюбної, сильної, норовливої, красивої.
– Чому для нового роману «Лицарка Корони» обрали саме XVI століття? Як збирали матеріал та працювали над твором?
– Я не обирала століття – воно обрало мене. Я обрала героїню. А потім до неї додалась подруга. В процесі написання – додалась ще й королева. Усі три персонажки на ім'я Анна. І коли я починала писати цей роман, я стала вивчати добу і наші землі.
Я консультувалась з багатьма істориками. Найбільшу подяку хочу висловити Сергію Шаменкову, Олексію Златогорському, Артему Папакіну. І для мене стало одкровенням, що українські землі в XVI столітті – були такими ж розвинутими, як і решта Західної Європи. Сюди постачався тростинний цукор з Канарських островів, помаранчі з Іспанії, рис з Азії, шафран з Індії, тканини з Британії та Нідерландів, оксамити, гаптовані золотом з Італії. І українці мали за що їх купити.
Українці-русини були надзвичайно заможними – навіть селяни, які працювали на себе і торгували на ярмарках мали у своєму гардеробі панський одяг і зброю. Культ красивої зброї, до речі, це – взагалі окрема тема. Чи знали ви, що ярмарки в Дубно були популярними на всю Європу і в це місто з’їжджались торговці звідусіль? А наші аристократи-шляхта – прямі нащадки князів Київської Русі, були одними з найбільш впливових і багатих у Європі?
Та найбільше надбання тогочасної України – це сила права. Більшість суперечок – як селян, так і панів вирішувалась у судах. А русини-українці були одним з найвільніших народів Європи – у Речі Посполитій і потім у складі королівства Польського вони залишили за собою Руське і звичаєве право. Воно складалось від часу Київської Русі.
Наприклад, згідно з Руським правом, жінка у шлюбі могла подавати на розлучення і розлучатись через суд. За жінкою, яка вступала у шлюб, лишався посаг і чоловік гарантував їй так званий «привінок» зі свого майна – він мав дорівнювати обсягу посагу. Ця власність лишалась за жінкою попри все – на неї не могли претендувати діти, її не могли заарештовувати і відбирати.
А ще українки у шлюбі могли заробляти власні гроші. Уявіть-но тільки!
– Які історичні постаті описані у романі?
– Головні героїні «Лицарки Корони» – це жінки, які живуть і борються. Вони виборюють у тодішньому чоловічому світі право бути впливовими і самостійними. Вони роблять помилки, закохуються, розчаровуються, самостверджуються, але вони постійно рухаються, діють. Такими є українки зараз, такими вони були і в XVI столітті. У той час, як жінки Європи, а тим більше Московії і Азії, були просто рабинями, власністю чоловіків.
Я не буду розкривати всі деталі роману, але скажу, що він про двох дуже яскравих панн. Перша, Анна Сокольска – княгиня, прямий нащадок Рюриковичів з Соколю, яка в аристократичній ієрархії зробила крок вниз – і вийшла заміж не за князя, а шляхтича. Однак не це головне в цій жінці, а те, що вона була однією з найвойовничіших жінок того часу, її було звичніше побачити в латах на коні, ніж у сукні в церкві. Врешті, вона дала відсіч багатотисячному сходу, який проти неї повів король. Про цю надзвичайну жінку свого часу хотіла написати Леся Українка, однак поетеса померла, так і не втіливши свій задум.
Інша моя героїня – Ганнуся Борзобагатівна. Красива, витончена, сплетена з таємниць та інтриг, фігурантка багатьох скандалів і пліток, а ще причина появи першого україномовного «пасквілю», який увійшов в українську літературу.
Третя Анна – тогочасна королева Речі Посполитої Анна Ягеллонка – її історія про владу загалом і тогочасну чоловічу владу над жінками.
Читайте також: 20 цікавих фактів про Сокіл, що існує на Волині 475 років
– Де відбуваються історичні події?
– Події в романі відбуваються переважно в Україні. Це Луцьк і його замок (до речі, насправді він був набагато більший за той, що стоїть в місті нині), у Дубно, резиденції князів Острозьких, в Кременці, в Меджибожі, в селищі Соколі – вотчині князів Сокольських.
Закордоном дія відбувається у Вільно (нинішній Вільнюс) – столиці князівства Литовського та в Кракові – у Польщі.
Я навмисне події перенесла в міста і містечка України, які не розкручені, аби читачі звернули на них увагу. В нас дуже багато пам’яток історії опинились забутими і беззахисними в наші дні. Я дуже хочу, аби в ці міста і містечка стали приїжджати натовпи туристів, аби життя в них нарешті завирувало. І аби влада і митці звернули увагу – це ж справжні цінності, які можуть приносити гроші.
Читайте також: Сільськими дорогами: Сокільський край – від заможного містечка до невеличкого села
– Цікаво, який за обсягом роман, чи є ілюстрації?
– Роман величенький. Він без ілюстрацій, бо самі події, сюжет – такі яскраві, що картинок книга не потребує. Я навмисне уникала довгих описів предметів чи емоцій – аби читачу було легше зануритись у карколомний сюжет. Аби він відчув той стрімкий розвиток подій, які були в той непростий для українських терен час.
Це час так званого безкоролів’я в Речі Посполитій, час після Люблінської унії, протиборства церков – католицької і православної. Але це ще час – коли любили, ненавиділи, вибачали, і знову по колу, тобто жили, дихали повними грудьми. І коли я занурилась у той час з головою, я усвідомила повніше – наскільки грандіозною була трагедія для місцевого населення, коли буквально через кілька століть на ці землі прийде російське та австрійське поневолення.
Спілкувалася Ірина ВОРОТНА
