Сільськими дорогами: Сокільський край – від заможного містечка до невеличкого села

Шановні читачі, Район.Рожище, ми продовжуємо розпочату рубрику «Сільськими дорогами».

Нагадаємо, що її веде історик та краєзнавець, вчитель історії ЗОШ І-ІІІ ступенів села Копачівка, Сергій Янішевський.

На нас чекає нова подорож, гарні краєвиди та найпотаємніша історія про яку розповість нам автор.

Памʼятайте, хто не любить свою малу Батьківщину, неспроможний любити Україну. Тож, відкривайте для себе рідний край по-новому та любіть його всім серцем!

Гайда мандрувати! І друга наша подорож у село Сокіл.

***

Збираючись відвідати колишнє містечко, а нині село Сокіл, ніяк не вдавалось вибрати час, адже щоразу як було вирішено вирушати – втручалась погода і подорож знову відкладалась. Коли метеосайти все ж пообіцяли сонце і спеку, невеличка мандрівка, кінцевою метою якої стало село Сокіл, успішно здійснилася.

Після недовгої, проте дещо важкої дороги, зокрема, через стомлюючу спеку та не зовсім комфортну дорогу, Сокіл зустрічає мандрівників піщаним кар’єром перед селом. Проїжджаємо вуличками села і оглядаємо де б то чого пофотографувати цікавого. І цікаве знаходиться досить швидко.

Саме в Соколі народився відомий волинський письменник Олександр Богачук і саме тут є пам’ятник письменнику, а ще (як стало відомо після подорожі) музей присвячений йому.

Трохи далі – Свято-Троїцька церква, яка згадується ще з XVI ст., але реставрована після пожежі у 1853 році, у типовому стилі для дерев’яних церков волинських сіл. Вона ще досі діюча.

Місцеві жителі, які зустрічались нам по дорозі, досить дружелюбні. Багато розповідають, кажуть що туристів у них вистачає, тому радо проводять коротку екскурсію і орієнтують де що шукати. Дослухаємось до їхніх порад і рухаємось далі.

Як і Іванівка, про яку писали раніше, Сокіл колись був містечком і нині має чим похвалитись історикам. Та й чи може ще який населений пункт в нашому краї похизуватись таким минулим, подекуди навіть вкрай драматичним? Адже за декілька сотень літ було пройдено шлях від заможного містечка з Магдебурзьким правом до невеликого села на краю Рожищенського району.

Вперше письмово згадується Сокіл у 1322 році, що, як і Рожище передається у власність церкви св. Івана Богослова. Хоча місцеві кажуть, що існувало село ще раніше. І їм хочеться вірити.

У 1564 році Сокіл став вже містечком і був у власності князів Сокольських, які від 1584 року домоглися Магдебурзького права.

Князі Сокольські були на той час досить впливовим родом на Волині і всіляко дбали про добробут містечка. Чого тоді тут не було – і замок, і панський двір, і фільварок, і церкви та костел, і навіть міська в’язниця. Проводився тут і щорічний ярмарок.

Так тривало десь до початку XVII століття, коли цей рід згас, а містечко почало мігрувати то до одних, то до інших власників. А згодом почало занепадати...

Рухаючись далі, до ще однієї місцевої пам’ятки, ми побачили цікаву споруду, що виявилась млином збудованим на початку XX століття. Нічого особливого, але ще один свідок однієї епохи життя села.

Під’їхавши до стін колись костелу, а нині майже монастиря, нас зустрів священник (мабуть священник, бо ж був в типовому одязі), що дивився на нас якось непривітно. Стурбовано питає хто ми і звідки, а коли кажемо, що просто туристи, дещо скупо розповідає трошки з сучасного стану костелу і прагнення реставрувати, зробити в ньому монастир. Але як завжди справа у владних кабінетах і купюрах, яких вічно не вистачає.

 Каже, що часто тут проїжджають такі самі велотуристи як і ми, буває що й з далека. Але, чомусь, історію цього місця він не розповідає, обмежившись лише тезою про те, що то був колись римо-католицький костел, збудований в 1907 році. Вигляд костелу, насправді цікавий, багато в чому містичний і з «душком епохи комунізму» - тут колись був склад.

Даху фактично немає, у стіні застряг снаряд – цього разу свідок Другої війни. Поруч – нові будівлі, де живуть і працюють (та й мабуть, моляться) люди причетні до монастиря. Трохи негармонійно, але історія цінна тоді, коли вона продовжує жити у новому часі. Тоді не так сумно.

За костелом-монастирем залишки давніх валів. Вигляд в них теж у дусі сучасності – величезні горби з дерев’яними столиком і лавками. Мабуть місцеві сюди «виходять на природу». Кажуть, є у Соколі і городище XI-XIII століття, давньоруське, але зруйноване. На ньому зараз, здається, лікарня стоїть.

Далі – ще одна святиня. Цього разу Свято-Успенська церква, що стоїть тут ще з часів Великого Князівства Литовського. І хоч ззаду церкви є напис з датою 1704, колись у стіні церкви знайшли печатки з колюмною (гербом литовських князів).

Сьогодні це найдавніша церква в районі (а може й на Волині). Великі дерева навколо церкви, лелече гніздо на даху і похмурий, бастіонний її вигляд,  роблять це місце в Соколі ледь не машиною часу в якесь XV чи XVI ст. Особливо, якщо не звертати уваги на сучасні будівлі неподалік.

Загалом в Соколі є на що подивитись. Тут і краєвиди, і свідки історії, ба й навіть люди. Ще донедавна тут проживала праправнучка Тараса Шевченка по його брату Йосипу, Голуб Євгенія Леонтіївна, раніше – командир УПА Роман Громадюк.

Післясмак від поїздки – з тих найкращих, коли хочеться повернутись, і впевнений, неодноразово.  

До речі, спостерігати захід сонця сидячи понад самим краєм кар’єру, вдивляючись кудись за обрій і смакуючи смажене сало – неймовірно приємно.

Далі буде.