Сільськими дорогами: містичний край на межі Рожищенського і Ковельського районів

Шановні читачі, ми продовжуємо розпочату рубрику «Сільськими дорогами».

Нагадаємо, що її веде історик та краєзнавець, вчитель історії ЗОШ І-ІІІ ступенів села Копачівка, Сергій Янішевський.

На нас чекає нова подорож, гарні краєвиди та найпотаємніша історія про яку розповість нам автор.

Памʼятайте, хто не любить свою малу Батьківщину, неспроможний любити Україну. Тож, відкривайте для себе рідний край по-новому та любіть його всім серцем!

Ми вже побували у Іванівці та Соколі. 

Ну що ж гайда мандрувати!

Цього разу завітав я до самісінького краю нашого району. Розташоване це село неподалік річки Стохід, по якій в цих місцях проходить межа Рожищенського і Ковельського районів. Та й саме село, чесно кажучи, треба ще пошукати. Невеликі хати потопають в купі зелені – різноманітних кущах, деревах, а подекуди й бур’янах. Зовсім забув – село називається Линівка.

Такий собі маленький форпост захований в зеленій гущі від зайвого ока. Ще по дорозі до села якось повіяло містикою. Болотиста місцевість і ліс неподалік ще більше додавали відповідного настрою. Навіть виникало питання: «а чи є взагалі там якесь поселення?», бо окрім дороги, насправді, жодних слідів людини не було видно.

Аж ось з’являється на початку досить приємного вигляду хатинка, через якийсь десяток метрів видніються ще хатини – значить таки село.

Вікіпедія каже, що населення тут всього лише 81 людина. Я ж тут побачив лише одну бабцю, що рвала вишні в автентичну плетену корзину. До речі, сама бабця теж була ніби не з нашого часу.

Побачивши неподалік невелику насипану під деревом могилку з хрестом, я вирішив запитати, а що ж то за могила і хто там похований.

Виявилось, що тут лежить солдат з часів Другої світової війни. І це все, що розповіла мені бабця про Линівку. Як тільки я попросив розповісти більше, вона почала говорити досить дивні речі: «Це все брехня. Правди ніхто не знає. А хто й знає правду, то все одно нікому не буде казати. В кожного своя правда». І ще багато такого типу слів. У відповідь я не зміг нічого навіть сказати, стояв і з ввічливості слухав повчання.

І тут бабця попросила зачекати хвилинку і побігла в хатину (яка, до речі, теж була досить давньою). Принесла вона годинник, з усього видно, що старовинний і з дуже дивним циферблатом на якому цифри розміщенні в зворотному порядку, тобто там де має бути «12» написано «6» і навпаки. «Ніхто не знає навіть за яким ми часом і коли живемо, - показуючи на годинник, казала вона, - все відносно тепер, все видумки».

Після такої зустрічі Линівка для мене стала взагалі мегамістичною місциною. Під враженнями від розмови я ще проїхав до кінця села, де загалом не зустрів нічого цікавого, навіть людей. Хатини розміщені досить далеко одна від одної, бо коли здавалося б, вже село закінчилось, з’являється нова будівля. На полях неподалік села догоряла суха трава і сморід від диму мене супроводжував ще досить довго. А ще я помітив, що в селі немає жодного магазину... Місцеві, мабуть, по необхідне прямують аж до Переспи чи Мильська.

Якщо ж говорити про історію Линівки, то багато інформації немає. Лише в Олександра Цинкаловського зустрічаємо скупі відомості про це село – в кінці XIX ст. тут було 26 домів і 119 жителів, а ще біля села знаходились (а може й зараз є, але я не зустрічав?) 2 кургани, щоправда, не вказано з якого ж часу. Можливо, комусь із нащадків линівців захочеться пізнати історію свого краю, тоді й історії буде більше, а поки що тільки таке...

Здавалося, що час тут інколи зупиняється і розвитку немає взагалі. І якщо та ж Іванівка, до прикладу, дихає якоюсь свіжою давністю і відкриває бажаючим свої таємниці, то Линівка, таке враження, що ховається навіть сама від себе. Якоюсь непривітною видалась вона мені, вкрай дивною і похмурою, навіть не зважаючи на сонячний день. Хоча покидав я це село так, ніби я торкнувся до чогось нереального. Далі буде.

Сергій Янішевський