Деякий час не міг говорити: захисник з Тристеня після трьох поранень служить у ТЦК

15 Березня 2024, 17:27

2232

Віталій Лук'янчук на Харківщині біля Куп'янська

Старший солдат Віталій Лук'янчук з Тристеня Доросинівської громади – військовослужбовець Другого відділу Луцького районного ТЦК та СП у місті Рожище.

Його історію розповіли 15 березня на фейсбук-сторінці обласного територіального центру.

24 лютого 2022 року Віталій збирався на роботу, однак після дзвінка директора ніхто вже на роботу не пішов. Зрозумівши, що Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Віталій був переконаний, що потрібно захищати свою країну та свою родину.

Вже 25 лютого, прийшовши до ТЦК, він потрапив до територіальної оборони Волині, де разом з іншими військовими й силовими структурами патрулював регіон та захищав від диверсійно-розвідувальних груп.

У травні 2022 року Віталій потрапив до 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, пройшов військову підготовку, а в липні вже вийшов на перші бойові завдання у Донецькій області на різних напрямках, де велися дуже жорстокі бої.

«Ми пережили й дальні обстріли, і ближні бої, і штурми. Російські танки дуже грамотно по нас працювали – виїздили напереріз і лупили з відстані кілометра й більше», – розповідає Віталій.

Саме на Донеччині він отримав свої перші поранення.

«Історія про перше поранення – досить цікава. Це був ранок, була гарна погода, вийшло сонечко, пішов дощ, на завдання ми мали виходити в обід, тому вирішили з побратимами помитись прямо під цим дощем, бо умов для цього дійства, самі розумієте, не вистачає. Через кілька хвилин після нашого «душу» по нас випустили цілу касету реактивних «градів». Тоді ніхто не загинув, що можна вважати дивом. Я дуже вдячний своєму побратиму Артуру, який воює ще з АТО, за те, що прикрив мене, він просто відтягнув мене й накрив собою мене. Якби сталось по-іншому, якби Артур мене не відтягнув, невідомо, чи був би я ще серед живих. В той день ми обоє отримали контузії, але від госпіталізації відмовились і продовжили виконувати бойові завдання», – розповідає захисник.

Він пригадує, як одного разу воїнам поставили задачу вибити ворога з посадки, перед штурмом піхоти по росіянах працювали артилерія, танки й міномети. За даними розвідки, в посадці було вороже відділення.

«Ми сподівались, що вони втечуть при першому ж натиску, бо наш наступ був стрімким і приголомшливим, ми застали ворога зненацька. Усе ж сталося зовсім навпаки. Коли ми вже наступили, то зрозуміли, що ворогів набагато більше. Однак ми боролись до останнього. Тоді ж я отримав друге поранення. Після нашого відходу нас почали накривати мінометами й танковими снарядами. Я отримав осколкові поранення в ногу. Відвезли мене у госпіталь у Донецьку, якийсь час лікували, реабілітували мене, після чого я знову повернувся назад на фронт, вже у Харківську область», – розповідає Віталій Лук'янчук.

На Харківщині чоловік успішно виконував бойові завдання разом зі своїми побратимами, однак у селі Іванівка отримав вже третє, досить складне поранення. Після доставки непритомного військового до госпіталю, лікарі зробили все можливе, щоб дістати його з того світу.

Коли військовослужбовець зателефонував додому, до батьків, секунд 40 вимовляв слово «привіт». Довгий період часу Віталій не міг говорити. Коли почав відходити від поранень, трохи налагодилось мовлення. Військового перевели на лікування до Луцького гарнізонного госпіталю, зустрічі з родиною стали частішими, його провідували мама, тато й дві старші сестри, друзі й побратими. За якийсь час мовлення повністю відновилось.

Після отриманих поранень військовослужбовець проходить військову службу у Другому відділі Луцького районного ТЦК та СП у місті Рожище.