Про жахливу трагедію єврейської громади в Рожищі написав Авраам Моше Діхтер

27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Його було проголошено резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року. Співавторами документа в пам’ять про жертв нацистського терору під час Другої світової війни виступили 100 держав світу.

У 2016 році до міста Рожище приїздив Авраам Моше Діхтер та його друг Самюел Ганн, щоб вшанувати пам’ять рідні, яка загинула під час Голокосту. Про це Район.Рожище писав в публікації «Пам’ять про євреїв не повинна зникнути!», - депутат Кнессета Ізраїлю Авраам Моше Дихтер. 

Переповнений емоціями та спогадами, потомок колишніх рожищенців  написав «Лист з безодні», у якому висловив спогади батьків про пережиті жахіття і власні вируючі почуття.

Євреї, особливий народ, вибраний Богом, на історії якого можна багато навчитися, щоб не наступити на «власні граблі».  Не раз думаєш про те, як добре ці люди знають свою історію, родове дерево, цінують приналежність до власного народу. Вірна приказка: «Хто не знає свою історію, той її повторить».

Доля нашого народу також нелегка. Що повинні пережити ми, щоб турбуватися про свій народ, землю, цінувати її, вкладати в власний добробут? Скільки ще невинної крові має пролитися, щоб закінчились війни? Щоб зникла ненависть народу до народу і людини до людини? Щоб перестати коритися диким жорстоким вказівкам агресорів, навіть під страхом смерті? Щоб зберегти своє сумління чистим перед Богом і людьми?...

Разом  з Авраамом приїздив  друг Самюел Ганн. Його батько, Янкель і дядько  успішно вижили завдяки винахідливості і рішучості свого батька Шмуеля, що доручив синів у руки друга-християнина. Християни переховувавали також інших дітей віком від шести до 16 років.

«Завтра, в посольстві Ізраїлю в Києві, ми нагородимо їх титулом «Праведник народів світу». Яд ва-Шем вирішив надати цей титул його дітям і онукам, оскільки він помер кілька років тому».

Лист з безодні: «Лист до моїх батьків»

«Коли я стою тут, в польському місті смерті, Рожище, в якому була вбита під час Холокосту  наша родина,  ось мої думки і слова до вас: «Ви покинули нас, але полум'я сім'ї  Діхтер яскраво світить у вічність через вас.

Я повернувся сюди під час святкового пасхального тижня 2016 року. В місто, яке ви ніжно любили, як діти і зненавиділи, як дорослі, переживши жахливу бійню єврейської громади Рожище. Минуло 75 років з тих пір, коли ви ходили своїм рідним містом, а тепер мої власні ноги, ступили на землю Рожищ.»

Спогади про прабабусю: «Вона була однією з перших, що прямували до  ями, на в'їзді в місто, близько до залізничних колій. Разом з тисячами євреїв, які залишили гетто, що було поруч єврейського кладовища (на північ від міста), вони йшли з гетто, уздовж головної вулиці міста, поки не дійшли до великої ями на іншому кінці міста. Три тисячі вісімсот сімдесят євреїв (чоловіки, жінки, люди похилого віку, діти) - йшли як вівці на забій. …

Мамо, навіть сліпі громадяни Польщі( Рожищ) почули б тупотіння ніг ваших батьків Нахмана Йоель  і крики ваших молодших братів та сестер Чаю і Авраама. Давид мав всього 10 років, коли гестапівці убили його в ваших очах, перш, ніж ви змогли втекти з своїми друзями  під час маршу смерті.»

Мати Авраама Так і не змогла перебороти себе, щоб приїхати в Україну. Їй вдалось втекти з гетто разом з подругами.

«Батьку, ці поляки, які жили вздовж головної дороги, спостерігали як ваші батьки намагались захистити своїх дітей для кровожерливих німців чи поляків. Було неясно, в той час, що може принести більше шкоди для дітей. На своїх руках вони несли п’ятирічну Райзел і  семирічного Ісаака. Всі вони йшли до ями смерті біля підніжжя пагорба, що знаходиться поруч в’їзду в місто. Я не міг знайти навіть одного поляка чи українського, які визнали, що вони бачили сльози або чули крики, молитви і, нарешті, постріли з цієї сцени, 22 серпня 1942р.

Вони чули жахливий гуркіт кулеметів, подібний до звуку швейної машини. Напевне, що ця зброя вбивства стріляла бойовими патронами весь день, щоб всі замовкнули. Хіба не чули криків тих, хто був розчавлений під мертвими тілами членів їх сімей? Або їх крик просто ігнорувався сусідами тому, що жертви були євреями?

Зранку до вечора приходили нові люди аж поки пройшов день і темрява впала на прірву.

Мамо і батьку, ви знаєте, що я багато разів в  житті  мав справу з втратою і біллю, але сьогодні, тут, в місті вашого народження, яке є кладовищем для нашої сім'ї, в тому місці, в якому майже все моє коріння було вбите, я міг думати тільки про одне: як ви знайшли в собі сили, щоб створити сім'ю і народити мене та сестру Яель, і жити в цьому світі?

Батьку, сьогодні я їхав по вулиці, на якій ви жили з бабусею і дідусем, якого я ніколи не бачив, і з вашими братами і сестрами, дядьками і тітками я ніколи не зустрітвся. Я пригадую страшну історію, що ти розповідав. Я уявляв собі, як ти увійшов, одягнений в російську військову форму з гвинтівкою на плечах в пошуках порятунку для своєї сім’ї. Коли ти наблизився до свого будинку, то з важким серцем зрозумів, що він як і багато інших єврейських уже були заселені поляками. Група дітей вибігли на вулицю з одного з будинків . Вони були одягнені в одяг вашого брата Менделя і сестри Райзел.

…Мені не потрібні Докази чи пояснення, чому це я живу в Ізраїлі і працюю для безпеки держави останні 45 років. Це все через це місто, в якому ви, мої любі батьки, народилися і виросли. І ось, через дорогу від ями смерті, я поклявся пам'ятати, знову і знову, щоб пам'ятати і ніколи не забувати.

Ми хочемо, щоб наші діти, внуки і прийдешні покоління дуже добре знали, де було посаджене наше коріння, і звідки вони було вирване з коренем.

Тут, в Ізраїлі ми оточили наші сім'ї з обороною і почуттям безпеки, яке було відсутнє для вас, мамо і батьку, як і для всього єврейського народу,75 років тому».

Ваш син, Авраам Моше Діхтер

Марія Бандура