Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Мамі я сказала, коли була вже у Москві», – рожищанка розповіла про захопливу мандрівку Азією

13:30 04.08.2020
7624

Людей, які готові кинути буквально усе і вирушити за мрією, можна зустріти дуже рідко.

З однією з таких мрійниць, рожищанкою Вікторією Шварцкоп поспілкувався популярний інтернет-глянець «Таблоїд Волині» у рамках фірмової рубрики «Кавова розмова». До слова, Вікторія є й авторкою проєкту «Прогулянка» на Район.Рожище, де розповідає про маленькі подорожі стежками рідного краю, надихає на це інших та ділиться роздумами про внутрішній туризм.

Їй лише 18 років. Чотири місяці тому вона повернулася із захоплюючої подорожі Азією. До слова, подорожувала вона лише зі своїм другом Романом і двадцятикілограмовим рюкзаком за плечима. За два місяці мандрів вона встигла ознайомитися з культурою та побутом Азії, потрапити до поліцейського відділку, суттєво травмуватися та переосмислити певні речі. Чому наважилась, що шокувало, чого боялася та що запам’яталося – читайте у нашому інтерв’ю.

– Традиційне перше питання: чай чи кава?

– Люблю пробувати напої, готувати їх самій, для когось, пити каву з друзями та чай на самоті. Але в моєму арсеналі існує думка: «Обожнюю момент кави, гарно збитого молока і те, що після неї лишається».

– Одразу хочу запитати, чи ця поїздка була для тебе спонтанністю чи обдуманим і виваженим рішенням? Чи була ти впевнена у тому, що робиш?

– Однозначно, це було для мене дуже спонтанне рішення. І це момент, який перевернув не просто усе моє життя, а й змінив мене повністю. По-перше, ще навіть 26 грудня я не думала про те, що кудись поїду. Як завжди, я мала повернутися додому на різдвяні канікули. Але усе змінилося, коли я зустріла цікаву людину, яка розповідала мені про свої подорожі. І я подумала: «Я теж хочу у подорож!».

Цей хлопець вселив у мене віру, що усе в цьому світі можливе. Хочеш стрибнути з парашутом? Стрибнеш! Хочеш набити тату? Наб’єш! Це було настільки переконливо та аргументовано, що чому б і ні? Саме тому ми вирішили поїхати в Таїланд. Я навіть не задумувалася. Одразу сказала: «Так, звичайно! Я з тобою поїду, ми будемо мандрувати та автостопити». В якийсь момент я задала собі питання: «Віка, це ти? Ти це робиш? Це ти сидиш в літаку з Москви до Бангкоку? Це ти летиш в Азію?».

– Які країни ти встигла відвідати, де найбільше сподобалось?

– Моя подорож розпочалася зі Львову, де я трішки відпочила. Потім я поїхала до Києва, а згодом, разом із другом, ми вирушили автобусом до Москви. Зробили саме так, адже з Москви квитки були дешевші. Загалом, з України дорого подорожувати.

У Москві ми були три дні, а потім полетіли до столиці Таїланду – Бангкоку. Тут найбільше запам’яталося маленьке рибацьке містечко Прачуап-Кхірі-Кхан на березі моря. Саме до приїзду туди ми вже встигли освоїтись. Сиділи на березі моря, їли, говорили, співали. Саме в той момент я зрозуміла, що хочу подорожувати. І не так подорожувати, як пізнавати себе. В цей момент мене переповнювали емоції, які я не можу передати словами.

Після Таїланду була Малайзія. До слова, ми повністю об’їхали їх автостопом. Через два з половиною місяці цих мандрів ми сіли на літак та вирушили до Афін. Тиждень ми були в Греції. Потім завітали у Софію, столицю Болгарії, а далі вирушили до Бухаресту. А оскільки ми студенти, то додому їхали автостопом.

– Чи дорогою виявилась подорож фінансово?

– Суттєво ми витратились лише на квиток, який з Москви до Бангкоку вартував 7 500 гривень. І також до Афін, який коштував 10 тисяч гривень. Були й непередбачувані витрати, коли довелося платити штраф. Незначні витрати пішли на їжу, адже нас постійно пригощали місцеві. А ось питну воду ми набирали у монастирях або ж просили у людей. Усе разом обійшлося до 20 тисяч, не враховуючи штраф. Кошти на цю поїздку ми накопичували самостійно: працюючи та відкладаючи зі стипендії.

– Нерідко люди кидають буквально усе і так спонтанно кудись вирушають, коли мають для цього якесь підґрунтя. Які життєві обставини спонукали тебе це зробити?

– Приблизно за пів року до цієї подорожі я відчувала стан апатії. Пов’язую це з віком –18 років, коли не можеш визначитися, що ти хочеш, що подобається, що хочеш робити в майбутньому. Багато хто пояснює це так званою кризою: в момент переходу від дитинства в доросле життя.

Оскільки я навчаюся на соціології, у мене специфічне світобачення. Я розумію, що зараз світ розвивається надто швидко, що є велика кількість технологій і можливостей. Через це ти опиняєшся в ступорі, адже занадто багато всього, не знаєш чого хочеш. Після шести місяців цієї апатії світ здавався надто сірим. Тому, коли з’явилася можливість щось змінити, я нею скористалася.

– Що ти очікувала від цієї авантюри?

– Написати книгу! Обожнюю книги про мандри. Хочу змусити людей не боятися. Коли мене питають: «Віка, а яка твоя мрія? Віка, а яка твоя ціль?» –чесно? – в душі не гребу! Я просто хочу бути щасливою, щоб мене оточували щасливі люди. Але для цього потрібно щось робити.

– Які страхи були перед поїздкою?

– У мене було два великих страхи. По-перше, що я посварюся з людиною, з якою поїхала. Що наші шляхи розійдуться в якійсь із країн. Ми були знайомі лише місяць, він мав досвід таких подорожей, а я ні. По-друге, мова. Я звикла виходити із зони комфорту, але для мене це було надто ризиковано.

– Яка була реакція батьків та друзів, коли вони дізналися про те, що ти вирушила у такі далекі мандри?

– В англійській мові є хороший вислів: «I`m shocked». Думаю, що спочатку все було дуже несподівано для усіх. Я розмовляла із татом, що хочу кудись поїхати. Але думаю, що він не сприйняв це серйозно. Мамі я сказала, коли була вже у Москві. Як я чула від рідних, вона теж була шокована. Мама важко це сприйняла, але з часом усе врівноважилось. Єдина людина, яка знала про це точно – моя сестра. Вона не була шокована, а класно сприйняла цю новину. Друзі були в ступорі, писали мені, розпитували, бо не очікували цього. Усе сталося надто швидко. Я люблю такий темп життя: намети, автостоп, нові знайомства тощо. Я рада, що маю таких цікавих та, в хорошому сенсі, шалених друзів, яким можу сказати: «А давайте поїдемо автостопом у Київ?». На що вони дадуть відповідь: «А давай!». І це класно!

– Пригадай найщасливіший момент з подорожі, який тобі запам’ятався.

– Це було в Малайзії. Ми підійшли до працівників серфінг-школи, щоб домовитися про безкоштовну оренду дошки для серфінгу. Хлопці мали доволі специфічний вигляд: з борідками, татуюваннями та у гавайських сорочках. Там ми залишилися на два дні, хоча за цей час я стала на дошку лише раз. Головний керівник цієї школи – то був старший чоловік – ми з ним дуже розговорилися. Він питав про батьків, нашу подорож, пригощав їжею та вчив робити коктейлі. Таке класне оточення, мені це настільки подобалось! Вони співають пісні, а ти їх розумієш.

Мені подобається такий стиль життя, цінності цих людей. Вони вірять у свою релігію, а ще в закон карми, доброзичливі та завжди готові тобі допомогти. Моменти з ними були найщасливіші.

– З чим виникли найбільші труднощі? Знаю, що трапилась аварія, ти потрапила до поліцейського відділку, заплатила штраф. Можливо, це видалось найскладнішим випробуванням?

– Таїланд – це країна мопедів. Від малого до великого – усі на мопедах. Ми приїхали на досить туристичний острів Пхукет. І вирішили, що об’їздимо його на цьому транспорті. Поторгувалися і збили ціну до двохсот бат (200 гривень) за мопед, плюс100 бат коштувало пальне на два дні. Ми були дуже щасливі.

І тут Віка сідає на мопед. Мені проводять інструктаж, але я надто пережимаю ручку і в’їжджаю у сусідню машину. Сказати, що я була шокована, то нічого не сказати. Інша країна, а я подерла машину. Я не знаю законів цієї країни, не знаю добре англійської, вони не знають англійську. І що робити?

Майстер, який оглядав ушкодження оцінив усе у 15 тисяч бат. Я така: «Ага, у мене лише 6 тисяч бат». І що робити? Чесно кажучи, у той момент я була шокована. Спочатку вони намагалися з нами торгуватися, потім викликали поліцію, і ми поїхали до відділку. Поліція була на нашому боці. Офіцер розповідав нам про закони, як працює поліція і суд. Їх основною ціллю було з’ясувати, хто винний. Власниця машини хотіла, аби ми заплатили.

В кінцевому результаті ми зупинилися на 11 тисячах бат. Я звернулася за допомогою до своєї тітки, яка мене фінансово виручила. Також в 400 бат обійшовся автоштраф. А наступного дня на тому ж мопеді я перевернулася, адже не впоралась з керуванням, тому заплатила ще 3 тисячі бат штрафу. Попекла ногу на мопеді, у мене почалося зараження, тому я була вимушена приймати антибіотики.

Я зрозуміла, що це точно не мій вид транспорту. Для мене це був хороший досвід. Зрозуміла, що перед такою поїздкою потрібно ознайомитися з законами країни, дізнатися про свої права як іноземця, чи знають місцеві англійську мову. До прикладу, у Таїланді не можна псувати портрет короля чи рвати гроші, адже за це передбачений великий термін у в’язниці.

– Що тебе шокувало у цій подорожі?

– Шокувала культура їжі та самі люди. Саме після Таїланду я зрозуміла, наскільки важлива їжа для людини, як правильно її потрібно вживати. Я була шокована тим, як вони бережуть культуру і цінності у повсякденному житті. Як відносяться до інших людей. Я могла залишити сумку чи телефон без нагляду, бо знала, що тут її не вкрадуть. Відповідь – буддизм. Це цінності релігії та світогляду. Також автентична мова та історія, багато культурних традицій.

– Найголовніші речі, які ти зрозуміла, повернувшись додому? Можливо, щось переосмислила?

– Так, багато що. Любити себе і цінувати те, що маєш, своїх рідних. Щодо «любити себе», то я не говорю про комплекси та егоїзм. Любити себе – доглядати за своїм тілом, стежити за словами, одягом тощо. Це не обов’язково бути в тренді чи стильним. Це означає бути собою і розвивати свої якості. Раніше я хотіла себе якось виражати, але я не розуміла, як і для чого, а зараз я хочу вивчити себе, зрозуміти, як функціонує мій організм, що мені можна, а що – ні.

Повернувшись, я зрозуміла, що найголовніше – віднайти баланс. Ти маєш навчитися бути самим із собою, а також з іншими людьми. Інколи ми забуваємо, що біля нас є інші. Ти не зможеш усе самостійно, не здобудеш усіх скілів.

Є дуже класна книга «Багатий тато, бідний тато», де є фраза: «Якщо ти щось не вмієш, то спитай поради в того, хто вміє». Ця теза передає увесь баланс. Ось моя ідея. Ми настільки заглиблюємось у своє «Я», що забуваємо про інших людей. Розвиватися – класно і потрібно, але розвивайся разом з іншими.

– Повторила б свою подорож, чи змінила б щось?

– Я обожнюю Азію. Обов’язково б повторила, але вже сама. Хочу відкривати щось нове, досліджувати Азію, подивитися, прощупати її. Я зрозуміла наскільки Бангкок і Куала-Лумпур розвинуті столиці. Думаю, що хотіла б пожити в Куала-Лумпурі рік чи два. Серйозно. Не була у Нью-Йорку, але коли я заїхала в Куала-Лумпур, то я подумала: «Ого! Нічого собі!». Ми надто недооцінюємо Азію. Загалом країни, яких мало у фільмах, які не стали кліше.

– У тебе в інстаграмі є запис: «Дерев’яний пірс – це знак виходу. Знак, який показує, що море підвласне людині, і що потрібно ловити момент, але пам’ятати про стихію. Я хочу в море». Цю фразу потрібно розуміти в переносному значенні, чи наступного разу ти здивуєш усіх світлинами з морської подорожі?

– У Таїланді ми сиділи на пірсі на березі моря. І тоді Рома сказав тост, аби я полюбила подорожі. В той момент я дивилася на море. Я думала, що хочу відчути на собі морський тріп. Побути матросом, юнгою, капітаном – не важливоо (сміється), але хоча б трохи відчути цю атмосферу.

Я хочу пливти на кораблі з вітрилами. Не знаю, можливо ця ідея навіяна книгами чи фільмами. До речі, моя улюблена книга – «П’ятнадцятирічний капітан». Боже, Дік Сенд, то кохання на усе життя. Значний вплив зробили пригодницькі книги. Хочу у море, бо це зовсім інша стихія. Це свобода, зовсім інші правила. З іншоо боку, це й асоціація з волею, свободою, прагненнями.

В Азії до берегів пришвартувався українець, який здійснив навколосвітню подорож. Він набирав команду, аби вирушити в море. На жаль, ми ще надто юні для цієї мандрівки, тому нам відмовили. Але усе можливе, головне – лише захотіти і не бути самотнім. Люди, які поруч, створюють емоції й спогади. Потрібно це пам’ятати.

– Які були відчуття, коли повернулася додому?

– Спочатку я відчула себе вдома в Афінах. Це – Європа. Інший менталітет, бачення і цінності. Потім ми приїхали в Україну. Їхали через Молдову, тому спочатку опинилися в Одесі, але відчуття дому не було. Потім – Київ, але знову не те. Знаєш чому? Мова. Я не почула української. Останній місяць мені надто не вистачало рідної мови. Я дуже хотіла почути знайомі слова. І коли я приїхала в Рожище, і мене зустріла мама зі словами: «Привіт, доць!», я настільки кайфанула, що це неможливо передати. Усе вклалося у ці слова. Я вдома.

Коментарі
27 вересня
Сьогодні
Вчора
25.09.2020
24.09.2020
23.09.2020
22.09.2020