«Серед ліквідаторів району в мене - найбільша доза радіації», - Руслан Огарков, ліквідатор на ЧАЕС

Сьогодні, 26 квітня, — 30-та річниця катастрофи на Чорнобильській АЕС.

Саме в цей день 1986 року українці, й не лише вони, зазнали шкідливого впливу радіації, яка підірвала здоров’я багатьох. На той момент небезпеку становило все: навколишня весняна краса і навіть таке необхідне повітря. Однак найбільше постраждали ті, кому довелося ліквідовувати наслідки страшної аварії одразу.

Не солодко довелося й ліквідатором, які поїхали туди значно пізніше. Роботи і вражень вистачало, та і радіації довелося «вхопити» чимало.

Рожищанин Руслан Огарков потрапив на Чорнобильську АЕС у травні 1987 року звичайним солдатом. Каже, куди їхав – знав, але повідомили місце призначення вже перед самим виїздом. Про радіацію знали не багато, але шкідливого впливу на організм не приховували. Втім, молоді люди тоді її й не боялися.

«Ми служили в Народичівському районі, в селі Нова Радча стояла наша частина. Привезли нас туди, а вже через добу повезли на АЕС. Перше, що кинулося в очі, – пустка. Ні, люди-самосели були, а решта народу виїхало. Нам видавали засоби індивідуального захисту – серед них були і звичайні маски. Всім видали по одній, а мені – аж п’ять. Я здивувався: чому? Товариші, хто був там довше, сказали: «Побачиш!». І справді, що ближче до станції – мене став мучити раптовий нежить, якого не було. Невдовзі маска стала мокра. Це продовжувалося десь добу. Вже потім мені пояснили, що то реакція на високу радіацію. Тобто я її не відчуваю, а от організм і відчуває, і реагує. Згодом той нежить минув, організм адаптувався», - пригадує Руслан Олексійович.

Втім, це було лише перше знайомство з Чорнобильською АЕС. Бійцям довелося працювати на даху третього, справного енергоблоку, очистити його від радіоактивних будматеріалів. Люди змушені були працювати там, бо техніка від високого вмісту радіації просто ламалася, не витримувала навіть найсучасніша японська апаратура – роботи. Працювали по 5 хвилин і регулярно замірювали радіацію дозиметрами.

«От дали мені сокиру в руки, я метр на метр вирубав толь і побіг – це буквально 3 хвилини. Наступний лопатою кидає в мішок, третій – бере мішок і зносить. Тобто там довго працювати не можна було. Радіація була настільки велика, що у кого були модні на той час електронні годинники – повиходили з ладу. А механічні нам рекомендували з собою не брати, щоб не набиралися радіації, бо в хаті може бути реактор (сміється - авт.). У нас були дозиметри, які ми регулярно провіряли на апараті. Добова доза опромінення – 0,5 бер. Якщо цю дозу на сьогодні «взяв», то робота того солдата припинялася. Мав я 22 виїзди на «атомку», а загалом пробув там 40 днів. Бували такі дні, коли нас не пускали на атомну, бо треба було відкрити саркофаг пошкодженого блоку і вивільнити те, що там назбиралося — там це називалося «випустити хмаринку». Бо коли в реакторі температура 1000 градусів, може знову статися вибух», - розповідає про робочі будні Руслан Огарков.

Усували наслідки катастрофи військові з усього Радянського Союзу, подейкували, що навколо Чорнобиля було зосереджено 60 тисяч військових, задіяних на роботах, стверджує ліквідатор. На даху працювалося ще сяк-так, а от набагато гірше доводилося водіям автомобілів, які довгий час просиджували в техніці, насиченій радіацією.

Багато людей на той час і не усвідомлювали шкідливість радіації. Кому пообіцяли великі гроші за роботу, хто не вірив у шкідливий вплив, той намагався якнайдовше пропрацювати на об’єкті та заробити більше годин. Тоді дозиметр ховали під одяг, якнайближче до тіла.

Доводилося ліквідатору заміряти радіацію і в покинутому місті Прип’ять. Не обходилося там без сумних історій, дехто спокушався на радіоактивне, покинуте добро, що потім призводило до плачевних наслідків.

«Ми ходили по покинутих квартирах, вибивали двері і заміряли радіацію. Якщо була висока – відкривалися всі вікна, а добро викидалося з вікон на вулицю. Люди як втікали, то полишили все, що нажили. Був серед нас один нумізмат. Уявіть ситуацію: заходимо ми в квартиру, а там велика колекція старовинних монет. Отой чоловік таки спокусився і ту колекцію забрав собі, монети висипав в кишеню і завжди носив з собою. Невдовзі йому ампутували ногу – радіоактивний опік», - розповідає про жахи Чорнобиля Руслан Огарков.

«Коли виходиш з бані, стоїть японська апаратура. Руку кладеш, а вона показує: якщо смужка зелена – помився добре, радіацію більш-менш змив. Якщо червона – відправляють митися знову. Одному, як тепер кажуть по приколу, захотілося покласти робу, в якій ми працюємо на території частини, на той апарат. Він видав червону смужку. Ми стали перевіряти і відмовилися одягати ту форму. То нам мусили видати нову», - пригадує Руслан.

У Радянському Союзі порушували й законодавство, відправляючи на роботи тих, кому там перебувати не можна було.

«Коли зірвалася Чорнобильська АЕС, вийшов закон: на ліквідацію брати чоловіків від 45 до 55 років, які одружені і виховують двох дітей. Був полк з Прибалтики, там були саме такі чоловіки. А от нас, українців, і ще деяких представників інших республік, брали всіх підряд. У 1987 році мені було 23 роки і я не був одружений. Тобто закону вони не дотримувалися», - каже ліквідатор.

Після жахів від побаченого, що спричинив «мирний атом», статус ліквідатора Чорнобильської АЕС чоловіку дався не так легко. Навіть і зараз виникають деякі труднощі з виходом на пенсію, бо доводиться через суд доводити, що він працював на самому енергоблоці.

«Перше обстеження нам зробили у 1991 році. Лікар уже наперед знав симптоми – біль у спині, зіпсовані зуби, ускладнення в легені. З п’яти чоловік, які були зі мною, одного не має в живих. Ще одному товаришеві замінили серцевий клапан. Серед ліквідаторів Рожищенського району в мене найбільша доза радіації – 10, 289 бер. Я ліквідатор 2-ї категорії, тож я працюю, отримую лише 200 гривень на посилене харчування щомісяця, яких вистачає на один-два походи в магазин, - коментує Руслан Огарков. - Маю пільги на квартиру – трохи безплатних кубометрів газу та кіловат світла. Раніше були безкоштовні путівки – зараз їх уже не надають. Пенсії у 52 роки для ліквідатора добитися дуже важко, доводиться судитися з Пенсійним фондом, бо у них свої «вказівки» зверху. Знайомий відстоював право піти на пенсію у 52 роки через суд. Певно, така ситуація чекає і мене», - розмірковує Руслан Олексійович.

1

Що ж, напевно, для державних мужів є значно важливіші завдання, окрім як допомоги тим, хто тоді віч-на-віч стикнувся з наслідками страшної трагедії людства: наприклад — підвищити зарплати держслужбовцям, щоб "могли жити пристойно і не брати хабарів". Часто-густо участь владців у долі ліквідаторів обмежується видачею грамот та нагород у річниці аварії на ЧАЕС.

І хоча вже минуло 30 літ з дня катастрофи, для звичних людей, а особливо — для ліквідаторів, ці роки не пройшли безслідно. Чимало українців поплатилися здоров’ям, втратою домівок. Дехто відчуває вплив радіації й до сьогодні і ще надалі відчуватиме. На довгу пам’ять українцям лишилися зона відчуження, місто-привид Прип’ять та сама, вже не діюча, Чорнобильська АЕС.