Мирослава МУШКЕВИЧ: «Маємо підтримати тих, хто надає реальну, а не абстрактну допомогу»

Кандидат психологічних наук, доцент, завідувач кафедри практичної психології і безпеки життєдіяльності Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Мирослава Мушкевич балотується у депутати Волинської обласної ради у своєму рідному Рожищенському районі. 

- Чи не було страху прийняти пропозицію балотуватися саме «вдома»?

- А тому і не відмовилася, що це – «вдома». Я народилася у Рожищах, закінчувала тут 1-шу школу, найстарішу, це місто, де минули мої дитинство і юність, де жили мої батьки, де продовжує жити мама, бо тата вже три роки нема із нами... Це місто, де живе мій брат із сім'єю, який також чимало зробив для Рожища і рожищан. А як психолог я тісно співпрацюю з місцевими волонтерами, тут створено потужну волонтерську групу. Для демобілізованих із зони АТО ми у Луцьку проводимо триденний психологічний відпочинок, разом з їхніми родинами. Приймали вже і три родини колишніх українських військових із Рожища. А можемо і більше, та й є потреба, аби такий психологічний відпочинок проводити у кожному райцентрі. Рожищенські волонтери мені кажуть, що вони бачать післявоєнні, так би мовити, проблеми у родинах АТОшників. Але їм не вистачає фахівців-психологів. Тому створення психологічної допомоги на рівні райцентру – і чому б не в Рожищах? – це одне з моїх найближчих завдань. Це моє рідне місто, і тут мені хочеться зробити більше.

- Ще на початку літа 2014 року довелося бути на зустрічі місцевої влади з бійцями, які після поранень лікувалися у військовому госпіталі. То був час, коли війна тільки прийшла на українську землю, так багато людей провідували поранених, допомагали фронту. Суспільство жило відчуттям воєнної романтики і милосердя. Запали у душу слова одного з бійців: «А що буде, коли ми повернемося додому?» Тоді мало хто зрозумів суть питання і йому ніхто й не відповів. Чи є відповідь у вас, як психолога, на це питання тепер? Чи готове було суспільство прийняти бійців такими, якими вони прийшли?

- Зрозуміло, що прості мирні хлопці, часто дуже молоді, не всі і в армії служили, не були переважно готовими до того, що їх чекало на сході України. Не були готовими до супутніх цьому випробувань і їхні родини, та й усе суспільство. Повертаючись назад, солдати переживали певний особистісний дисонанс. Тут все так, як було до «відрядження» на війну, світ не змінився, і  у них картинка на картинку не накладалася. Ми, фахівці, розуміли, якими можуть повернутися люди з людьми, і що цей синдром, з яким вони повертатимуться, називатимуть «донецьким». Почали ми думати. Як нам долучитися до психологічної підтримки вчорашніх воїнів. Бо бути громадянами України, в якій таке відбувається, і не бути дотичним до цих подій, це, певно, втратити свою ідентичність з Україною і тими людьми, які пішли нас захищати. Хоча були часто абсолютно не готовими до військових подій. Наші наміри надавати допомогу військовим з так званим посттравматичним стресовим станом співпали з пропозицією заступника голови правління фонду Ігоря Палиці Ірини Констанкевич підтримати таку допомогу фінансово. У фонд за підтримкою ішли і військові, і родини загиблих, поранених, тут знали ситуацію.

А у нас при кафедрі вже багато років діє Центр психологічної консультативної допомоги. Коли його створювали, були розмови, що нашим людям психотерапевт не потрібен, що люди просто не підуть за консультацією у приміщення університету... Але ми стабільно маємо дуже багато клієнтів, а тепер до них додадися і бійці з АТО та члени їхніх родин. Бо тут же треба працювати, як кажуть, комплексно. Дуже гарною справою став трьохденний психологічний відпочинок для родин бійців АТО, чкий ми за фінансової підтримки фонду «Новий Луцьк» проводимо у готельному комплексі «Маєток» в Липинах. Вже мали 5 заїздів, у кожному по шість родин. Зміни у сприйнятті світу «після війни», у соціальній адаптації вражають і нас, і самих учасників цих психологічних тренінгів.

- Ми знаємо про досвід Ізраїлю, США, інших країн з психологічної допомоги військовим, яку надає саме держава. А в нас її і починали, і продовжують переважно волонтери. Чому так?

 - Вірю і сподіваюся, що й Україна до цього дійде обов.язково. Тривалий час вважалося що психологічна допомога не є потрібною, не є результативною, основною, первинною для того ж самого військовослужбовця. Для держави головне було одягнути, взути і дати озброєння. Але досвід інших країн давно показав, що психологічна допомога є якраз базовою, психологічний стан бійця визначає те, наскільки він настроєний на перемогу. Тепер і в нас це розуміють, і держава, я впевнена, не залишиться осторонь. Люди-волонтери якраз і показали, наскільки це важливо, і самі військовослужбовці показали, наскільки це важливо для них самих.

- Як би ви пояснили факт, що у політичній партії «Українське Об'єднання патріотів – УКРОП»  багато волонтерів, колишніх учасників АТО, членів їхніх родин. Чому вони приходять саме в цю партію?

- Моє власне бачення по Луцьку і Волині: люди бачать, що фонд Ігоря Палиці, який тепер в УКРОПі, реально надає допомогу українським військовим, їхнім родинам. І ця допомога не абстрактна, не короткотермінова, вона саме та, якої і потребує ця категорія людей, допомога триває ще з весни 2014 року. Слова підтверджуються ділами. Люди бачать цей результат, він притягує віру і довіру. У цій партії є люди, які не на теоретичному рівні говорять, що відбудують нову Україну, а крок за кроком справді будують успішну Україну, люди, які знають, що вони роблять і знають, куди вони йдуть. Якщо робити ставку на таких людей, практиків і патріотів, тоді нас чекатимуть позитивні зміни. Період пустомелів уже минув, а питання віри і довіри буде вирішуватися саме завдяки таким людям-практикам.

Розмовляла Марія САПІГА