Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
2 березня  90-та весна постукала у вікно ветерана УПА з Луцька Костюка Антона Степановича
2 березня  90-та весна постукала у вікно ветерана УПА з Луцька Костюка Антона Степановича

Дев’яноста весна зв’язкового «Чорновуса». БЛОГ

15:00 03.03.2019
1016

Дослідник історії УПА на теренах Волинської області Микола Вавренчук записав непересічну історію Антона Костюка, який перебував у лавах повстанців до 1950-х років. Його життя тісно пов'язане з Копачівкою Рожищенського району.

Презентація моєї першої книги «Вірні присязі» у Рожищі відбулася 13 жовтня 2017 року. Я розумів, що робота над цією книгою буде продовжена, бо вже з перших днів, коли була оприлюднена інформація про вихід в світ книги, десятки людей почали звертатись до мене і передавати інформацію про родичів, знайомих, друзів які були в УПА чи пов’язані з національно-визвольним рухом у Рожищенському районі і інформації про них у виданій книзі не було. Це були різні люди, різні життєві історії. Цю інформацію я систематизую, і при накопиченні певного масиву даних, і звичайно коштів, книга буде перевидана. Презентацію книги, я провів у деяких населених пунктах Рожищенського району, Волинському Братстві вояків УПА ім. Клима Савура в місті Луцьку. Багатьох з ветеранів Братства я знав особисто. Вони приїжджали в село Вічині Рожищенського району на освячення хреста на відновленій нами могилі вояка УПА Козака Петра, який загинув в бою з німцями у 1943 році біля села Береськ 26 вересня 1943 року.

Розглядаючи присутніх в залі ветеранів, я звернув увагу на одного з них, сивочолого чоловіка, якого я ніколи до цього не бачив і відповідно нічого про його бойовий шлях не знав. Після мого виступу, засідання ветеранів продовжилось і познайомитись та поспілкуватись з цим чоловіком, який викликав в мене цікавість не вдалося. Я подумав, він напевно лучанин, а зважаючи, що я розпочав роботу над книгою «ВІРНІ ПРИСЯЗІ» УЧАСНИКИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ. ЛУЦЬКИЙ РАЙОН в такій зустрічі я був зацікавлений.

Нова зустріч з цим сивочолим ветераном трапилася 13 лютого 2018 року, коли громада району, ветерани Волинського Братства вояків УПА ім. Клима Савура відзначали 70-ту річницю загибелі у нерівному бою з підрозділом МДБ керівників Рожищенського районного проводу ОУН-УПА та СБ УПА району. Серед гостей був і цей незнайомий мені чоловік. Коли закінчились офіційні заходи, я підійшов до нього, відрекомендувався і запросив сфотографуватись на згадку про сьогоднішню зустріч. Він не перечив.

Знайомлячись, він представився:

«Антон Костюк, псевдо «Чорновус», розвідник у місті Луцьку командира «Дубового» у 40-50-х роках. Я сам «холмщак», але жив біля села Копачівка Рожищенського району, на колонії Нова Олександрія».

Вже потім провівши з ним не одну годину, слухаючи його спогади я пошкодував, що не знав про його раніше. В книзі «Вірні присязі. Рожищенський район», це був би ще один цікавий штрих, який зацікавив би читачів – доля і участь в боротьбі за НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ Антона Степановича Костюка.

Так склалося, що більше тридцяти п’яти років мені довелось працювати керівником на тих чи інших посадах а відповідно працювати з людьми. Потрібно було вивчати характери, поведінку, прогнозувати що можна чекати від тої чи іншої людини і т. д. Доводилось спостерігати, що майже кожна людина, та напевне і я сам, при першій зустрічі з незнайомими людьми хочемо «злукавити», показати себе кращими, ніж ми є, заховати глибше свої недоліки.

Винятків, щодо цього «правила поведінки» серед людей яких я зустрічав практично не було. Але Антон Степанович вразив мене своєю щирістю, відкритістю. Здавалось бачиш душу його «до самого дна, чисту, без лукавства і віриш йому бо інакше бути і не може».

Я попросив про зустріч з ним. Він був радий поспілкуватись, згадати минуле. Через декілька днів я поїхав у Луцьк на Гнідаву, де у своєму ошатному будиночку мешкає Антон Степанович. Він зустрів мене і запросив у хату. То що вас цікавить, запитав. Антон Степанович на хвилинку задумався і почав неквапливу розповідь.

«Я народився 2 березня 1929 на Холмщині, в селі Тератин Грубешівському повіту – в той час це була Польща, і зараз ця територія належить Польщі. Мій батько був селянин. В сім’ї нас було двоє дітей. Маму мою звали Ганна, вона померла в 1935 році – мені тоді було шість років, а братові Євгену три, він був 1932 року народження.

У нас було десять гектарів землі, трохи сінокосу, трохи лісу – було де працювати. Ліс батько беріг для нас з братом, щоб кожному хату поставити. Була у нас хороша хата, побудували її у 1934 році, дах покрили бляхою, майстри ще мені з цієї жерсті свисток зробили. А ще у батька була сестра в сусідньому селі. Вона померла і на нього написала заповіт – свою хату, яка теж була бляхою покрита.

Я закінчив школу, сім класів – спочатку ми ходили в польську школу. У наших краях школи були тільки польською мовою, українського слова ми не чули, поляки нас придушували. Хоча з місцевими поляками ми жили непогано, а ось з приїжджими з корінної Польщі – ворогували.

У вересні 1939 році, коли впала Польща, до нас першими прийшли радянські війська. У селі було кілька комуністів, вони поставили арку – зустрічати «совєтів». Комуністів у нас в селі було три чи чотири людини, їх потім німці розстріляли. Приїхала на конях радянська кавалерія – мішок замість сідла, поводи з шнурка, гвинтівка на шнурку. А поляки були підтягнуті, коні в шорах, все вичищене – як на параді! А ці приїхали погано обмундировані, і це відразу впадало в очі.

Ще у 1938 році батька заарештували поляки, посадили в концтабір Береза-Картузька, це під Брестом. За що? Тому що знайшли заборонену літературу і «приписали йому Україну». Він розповідав, що замість прогулянки їх там гнали на поля каміння вибирати. Батько просидів до 1939 року, а коли прийшли «совєти», то поляки втекли, відкрили ворота, і всі ув’язнені повиходили. Дня через чотири батько прийшов додому – від Бреста до нас недалеко, якщо йти через Дорохуськ.

Совєти, перші, як кажуть, якихось змін не зробили, тому що вони недовго були – побули тиждень і пішли, а після них прийшли німці. На Бузі зробили совєтсько-німецький кордон. «Совєти» як прийшли, то відразу давай лазити по клунях – сіно тягнуть, все тягнуть. Як варвари! Німці цього не робили – прийшли культурно, відразу туалет ставлять, яму викопали. Ми, пацани, біля них бігали. Вони все сміття – в яму, і яму накривали. Дуже культурні були, з нами обходилися дуже добре, говорили: «Україн – гут-гут!». Я по-німецьки трохи навчився, тому що в школі вчив і німці стояли у нас в хаті. Це зараз трохи забув, а тоді міг говорити непогано.

Коли прийшли німці, то у нас організувалася українська школа – відразу приїхали вчителі з Галичини, з Волині, бо у нас своїх не було. Патріоти з’їжджалися до нас, тому що при німцях було трохи легше, ніж в «Союзі». Почали ми вчитися українською мовою, як годиться, вчили українську мову, літературу. Уже нам викладали «Історію України» Грушевського, ми вже знали про Україну більше і ширше, вчили нас патріотичним пісням. Директором школи був Амвросій Подригуля. У Грубешові організувалася місцева допоміжна поліція. Мій рідний дядько, брат моєї мами, працював в Українському допоміжному комітеті.

Ми жили заможно, до нас дядько приводив в гості людей з Галичини, з Волині, вони багато нам розповідали про Україну, про нашу історію, про те, що треба захищати свою землю. Ми вже були підлітки, прислухалися до цього, тому що вся та польська агітація набридла – потрібно було своє, українське. Знаєте, як воно все в душу входило! У селі насипали символічну могилу, хрест поставили, і ми, школярі, у вишитих сорочках стояли біля неї на сторожі. Весь цей патріотичний дух був піднятий на дуже високий рівень. Але це недовго було – стали поляки палити наші села. Правда, в наше село вони заходити боялися, тому що село було велике і стояла жандармерія. Правда, жандармерію менше боялися, тому що вони самі не вилазили зі своїх приміщень. Але головне було те, що наші хлопці мали зброю, а пізніше багато зброї нам залишили мадяри, коли відступали в 1944 році. У нас вдома в жолобі для годування коней був кулемет, а під жолобом були патрони, було багато гранат. Потім батько передав все це нашим хлопцям.

У Тератині таких законних оунівців майже не було, тому що наші хлопці спочатку були в поліції, а потім німці хотіли забрати їх в СС, і вони всі втекли в ліс. У селі нікого з них не було, тому що німці їх виловлювали, а вони ховалися в лісах і час від часу приходили в село.

У 1943 році, коли німці стали українців притискати за повстанську армію, то набрали в поліцію поляків. Поляки доказали на батька, що він націоналіст. Німці батька забрали, відправили до Німеччини в табір – він говорив, що був десь біля Рейну. А мій дядько, який був у допоміжному комітеті, і інші люди пішли в жандармерію, стали писати, щоб його звільнили. Німці надіслали якихось представників, вони подивилися на нас, на наше господарство. І десь через півтора місяці, в кінці 1943 року, батько приїхав – випустили.

На наше село поляки не нападали, але бої були – у віддалених від нас селах. Були такі села, де населення було змішане з поляками і кругом польські села. А у нас була скупченість українських сіл – в околицях майже всі села були українські, було лише кілька польських колоній.

Сильний бій між УПА та поляками був на початку 1944 року в селі Шиховичі, під Грубешовом. Там є могила – двадцять дев’ять повстанців поховані, стояв пам’ятник.

Пам’ятаю, що до нас на Холмщину зі сходу приходила сотня «Енея», на деякий час. Його звали Петро Олійник, він був галичанин. А ще у нас була місцева сотня. Дуже вони нас захищали, але що могла зробити одна сотня на таку велику територію, коли там були великі з’єднання польських повстанців – і Армія Крайова, і просто озброєні місцеві, як вони називались «batalionі chłopski». Вся полячня, яка тільки у нас була, зібралася в одну купу! Вони ховалися в своїх колоніях, а на ніч виходили зі зброєю і нападали на українські села. До нас в село бігли українці з Ласкова, з Вишнева – це села з того боку Грубешова, кілометрів п’ятнадцять-двадцять від нас. Їм усім треба було дати притулок. В нашу хату батьки прийняли дві сім’ї з дітьми. Вони були у нас до тих пір, поки в 1944 році не прийшла Червона Армія.

У 1943 році я закінчив школу, сім класів. Була у нас своя організація – директор школи збирав учнів, зробив з нас такий осередок на допомогу ОУН. Зв’язком ми не займалися, не носили ніяких грипсів (паперів з зашифрованими повідомленнями, – ред.), тому що у нас було легко в ту пору – не було конспірації, хлопці ходили вільно. Дивились тільки, щоб поляки чи німці не зловили.

Ми займалися пропагандою, освітньою роботою, залучали молодих хлопців. Давали звіт по польським колоніям, що там де робиться – ходили, придивлялися, доповідали директору школи: «Там поляки незнайомі. Хтось через село пройшов не такий». А люди старшого віку в селі були зайняті, та їх було мало, тому що німець багатьох позабирав. А ми, дітвора, спритні були, скрізь могли залізти. Звичайно, це було небезпечно, але ми не дуже боялися.

Я тоді ще не мав зброї, але у нас вдома зброя була, проте мені її не довіряли. Я вже говорив, що у мого батька був кулемет, а ще був захований «наган», я брав його не раз. Вдень зброю не брали, брали тільки на вечір, виходили на вулицю чергувати, спали десь за клунею. Тому що вночі дивишся – там горить, там горить, і Бог його знає, нападуть на тебе, чи не нападуть. Але самооборона у нас була, і по селу ходили, і за селом вночі обхід робили наші мужики зі зброєю – ті, що раніше були в армії. Оборонялися як могли – ось так було. Так що у мене було дуже і дуже напружене дитинство. Коли нам, хлопцям, стало років по чотирнадцять-п’ятнадцять, ми почали діставати собі зброю. У мене було чотири гранати і німецький «Штайєр» на десять патронів.

Коли німці відступали, то знову батька забрали, з возом в обоз. Заїхали за Холм, і там між Любліном і Холмом на них налетіла авіація, стали бомбити, батько покинув коней і втік додому. Ось скільки у нього було пригод!

У 1944 році, в серпні місяці прийшла Червона Армія, ще жнива не почалися. Десь в жовтні прийшли до нас, описали майно – це вже польська комуністична влада. А в листопаді стали нас виселяти. Та й нам довелося самим бігти, тому що до нас додому приходили. Спочатку прибігли батька забирати, але сусід побачив цю справу, побіг до радянських армійців – вони стояли в селі. Комендант прибіг зі своїми хлопцями-автоматниками, оточив поляків і розігнав. Але їх не чіпали, бо це офіційна польська частина була. Так врятували мого батька, але нам нікуди було діватися ... У нашому селі ніхто не хотів виселятися, тому поляки підсилали спеціальні групи, щоб вони будинки підпалювали, щоб люди швидше виїжджали.

У листопаді місяці 1944 роки ми виїхали з дому. Взяли, що могли взяти – хліба, борошна, забрали свій плуг. Запрягли коня – у нас тільки один кінь залишився. Сусід-поляк нам допоміг зібратися. Повантажили все на віз і поїхали – батько з мачухою, брат і я. Заїхали за тридцять п’ять кілометрів, в Холм, простояли там днів, напевно, з десять, чекали поки вагон дадуть. На морозі, вже сніг випав ... Потім всіх повантажили у вагони і погнали в Одеську область. Зупинилися на станції, не доїжджаючи тридцять або сорок кілометрів до Одеси. Нас було три сім’ї, всі вийшли з вагонів. Бачимо, що нікому ми не потрібні – пішли шукати, де приткнутися. Батько пішов, кілометрів за п’ятнадцять знайшов хату вільну, стали туди перевозитися – він кіньми повіз майно в ту хату, а ми залишилися у вагоні. Приходить до нас директор МТС, говорить:

«Що ви сидите? У восьми кілометрах звідси є кинута німецька колонія – дуже багато порожніх будинків!».

Повів нас туди, ми подивилися – будинок з різаного ракушняка, є сараї, колодязь всередині. Приїхав батько, ми йому розповіли все, показали цей будинок – будинок хороший. Перевезли туди майно і стали жити в цій колонії, три сім’ї. Колонія належала до села Гудевичеве, залізниця там була близько, і до Одеси близько – це зараз Іванівський район, а тоді називався Яновський.

Батько влаштувався на роботу, пішов бондарем – там був невеликий винний заводик. Він уже був грамотний в цих справах, пройшов «і Крим і Рим», потаскали його кругом, і в колгосп він йти не захотів. А я працював в цьому колгоспі, він називався «імені Папаніна». Голова колгоспу каже батькові:

«Знаєте що? Давайте ми Вашого сина пошлемо на тракториста. Нам потрібні трактористи в МТС».

Ну, я з задоволенням, мені було цікаво сісти на трактор. Пішов я в 1945 році вчитися на тракториста Я десь з тиждень поїздив, викликає мене головний інженер МТС:

«Так, їдь в Березовську школу механізації сільського господарства вчитися на комбайнера-механізатора широкого профілю. Там іспити складеш і все».

У 1946 році на жнива у нас був випускний, а батько приїхав до мене і каже:

«Біжимо, тут біда! Люди пухнуть з голоду!».

Батько якось домовився, вони з нашими односельчанами поїхали поїздом на Луцьк, а мені залишили дядькову і нашу корову, і зі мною ще двоє людей йшло. Батько сказав:

«У нас на Заході інші корови, а тут вони кращі і дешевші»

І ми пішки пригнали цих корів з-під Одеси до Луцька! Йшли десь два тижні, і корів гнали. Йшли на Вінницю, потім на Шепетівку, на Здолбунів. У населені пункти майже не заходили, щоб нас не повернули назад, тому що в одному місці міліція нас хотіла повернути, але ми втекли.

Прийшли ми в Луцьк, батько пішов до свого швагра – брата мачухи. Він одружився і жив з дружиною недалеко звідси, в Рожищенському районі є село Копачівка – шістнадцять кілометрів від Луцька. І ми в цьому селі з батьком ходили, заробляли на життя – робили людям столярку. Були ж голі й босі, ні копійки, нічого! Ось тільки корова одна була – це був порятунок. Тому ходили заробляли – то масла, то картоплі, то ще чого-небудь. Оселилися ми в одного чоловіка, звали його Антон Максим’юк. Вони були виселені сюди ще в 1939 році – коли «совєти» прийшли, то від кордону всіх людей відселили сюди. А потім вони зайняли кинуту польську хату. У них в хаті був схрон, але я про це не знав. Десь через місяць якось заходжу в клуню, бачу – хлопці миються, три людини. Я відразу все зрозумів, закрив швидше двері, а тут господар йде, говорить: «Що таке?» Я кажу: «Так незручно вийшло, там хлопці миються!». І на цьому все. Ніхто нічого мені не говорив. Проходить десь тиждень, господар каже: «Іди там, з хлопцями поговори». Я пішов – чому б не піти, я хотів їх побачити.

У Максим’юка зять був швець, ім’я у нього було Григорій, але його називали Гжесько – на польський манер. І він робив хлопцям шапки. Каже: «Лізь на горище». Я поліз, бачу – там четверо, сміються. Я говорю:

– Слава Україні!

– Героям слава! А звідки ти знаєш, що так треба вітатися?

– Давно знаю. Ми ще в школі так віталися!

– Ну, сідай!

Бачу – три людини старшого віку, а один такий шпінгалет, як і я. У одного планшет – бачу, що командир. Цей командир говорить: «Ну, розповідай, що там, як там». Давай ми говорити, вони мені питання задають, я розповідаю. Не питають, як мене звуть. Потім я трохи освоївся, питаю: «Слухайте, пане командир, що ж Ви нагородили такого молодого хлопця такою великою зброєю?». Троє були з автоматами, а у нього десятизарядка, СВТ. Командир говорить: «А цей «Юрко» має добре око, і якщо треба далеко стрельнути, то він точно потрапить». Імена я у них не питаю – я не маю права питати, і вони мені не кажуть. Поговорили, командир питає:

– Ну, а ти як – пішов би з нами?

– Чому б не пішов? Зараз же пішов би!

Говорили ми години чотири, він дав мені Декалог (десять правил українського націоналіста), Присягу члена ОУН і ще багато літератури. каже:

– Ось це вивчиш, тільки дивись мені – будь обережний!

Я говорю: «Знаю, що треба язик за зубами тримати».

Я не знав, хто цей командир. Уже пізніше дізнався, що це «Дубовий». Він був з себе красивий, з вусами, підтягнутий, спритний, красиво говорив, начитаний був.

Взяв я літературу, прочитав її, вивчив. Минуло небагато часу, і знову рейдом проходив «Дубовий» зі своїми хлопцями – знову ті ж хлопці були, його охорона. І якось увечері викликає мене, запитав Декалог, запитав все інше. Запитує: «Ну, ти зрозумів, що це означає? Це не жарти – до нас йти. Там написано: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї». Можуть зловити, в тюрму посадять, будуть мучити. А іншого у нас немає! Як приспічить, ми собі кулю в лоб пускаємо. Так що ти дивись, ми тебе не змушуємо. Хочеш?» Я кажу: «Я згоден. Мені це все набридло – хліба у совєтів просити». Ви знаєте, я вже був налаштований на боротьбу – таке на мене найшло. Тільки подумати – сімнадцять років хлопцю і він не боїться! На що я розраховував? А ні на що я тоді не розраховував!

«Дубовий» мені псевдо присвоїв – «Чорновус». І каже: «А тепер, друг «Чорновус», я тобі наказую поїхати в місто і влаштуватися на роботу. Ніяких умов і ніяких претензій ні перед ким не став! Завжди будь непомітним і прислухайся до всього!» Отаку він мені дав батьківську нотацію і ще сказав: «Не буде конспірації – нічого у нас не буде!». Потім каже: «Якщо хтось зачепиться за хвіст – скоріше біжи сюди, і ми тебе заберемо до себе». Потім дістає гроші: «На тобі гроші, ми знаємо, що ти їх не проп’єш, не прогуляєш – це тобі на життя, і щоб ти міг влаштуватися на роботу».

Подався я до Луцька. Чоловік моєї тітки працював на тарному заводі бондарем, у них була така маленька кімнатка на заводі, і вони взяли мене до себе. Цей завод був за Стиром, на виїзді з міста, на вулиці Ковельській. До їх дочки ходив шофер, його прізвище було Зволінський, він їздив на ЗІСі. Каже: «Знаєш що? Я переговорю з директором, візьмемо тебе учнем слюсаря, будеш допомагати!». Три машини у них було, ще кілька стояло розбитих після війни – армія позалишала. І я там прилаштувався, ми мотори ремонтували. Приходив механік, хороший був фахівець – він мені показував, а я робив. І вкладиші заливав, і підганяв – все своїми руками пройшов.

Я хотів шофером бути. І десь в жовтні 1947 року зробили мені «стажерку». Хлопці принесли мені спирту, я заніс цей спирт на квартиру начальнику ДАІ. Виписали мені «стажерку» на місяць, а після «стажерки» вже давали права. Я постажуватися, шофер мені підписав «стажерку», директор поставив печатку, і я отримав права. І весь час я постійно мав зв’язок з підпіллям. Завдання отримував – дізнатися розташування військових об’єктів, куди і як їздять «краснопогонники». Це все я доповідав в грипсах заступнику «Дубового» на псевдо «Ілько», Невірковець Андрій Іванович.

Я ще займався закупівлями. В основному медикаменти і батареї для приймачів. Батареї було важко закуповувати, тому що НКВД це контролювало. Діставали папір, шрифт для газет – і не купували, а крали. Мій брат працював в друкарні – влаштувався учнем друкаря (наш односельчанин був друкарем, друкував газету «Волинь» і взяв його до себе).

Правда, один раз хлопці принесли нам листівки, ми їх розклеїли. Керівництво про це дізналося і дало чортів хлопцям! Сказали: «Ви знаєте, що ви зробили? Ви могли провалити всю луцьку явку!». І більше нам такого взагалі не давали – таких доручень, щоб ми десь засвічувалися. Могли ж нас зловити. Але треба було це завдання з розклеювання виконати, і ми його виконали. Це завдання нам дав «Петро», надрайонний керівник СБ ОУН. Вони загинули в 1949 році в криївці у селі Хорохорин – він, «Юрко» і «Михайло». Там ще дві дівчини було, одна «Стріла» з Рудки загинула, а другу «Олю» важкопоранену схопили. Сиділа в Сибірі потім. Їх видав хазяїн-східняк, «сексотом» був. Я дізнався про це вже за незалежної України.

Читайте також: «Геть Сталіна, живими не здамось!», – як 72 роки тому на Волині загинули дві упівських друкарки. БЛОГ

І так я попрацював шофером півроку, посварився там на заводі, тому що мене хотіли звільнити, щоб старого шофера поставити. Так вони потім і зробили. За наказом мене звільнили, походив я два тижні, зустрів механіка з електростанції, він запитує:

– Що це ти ходиш?

– Так ось, вигнали мене з роботи.

– Іди до нас на електростанцію шофером!

– Добре!

Прийшов на електростанцію, пішов до директора, був такий Олефіренко. Він подивився права: «Я беру тебе». Пішов я шофером працювати, возили ми торф на електростанцію, була легкова машина, я директора возив. Коротше кажучи, сподобався я їм. І в 1949 році отримуємо ми ЗІС-150, новий. Далі його мені. Поруч будувалася нова електростанція, а база постачання була у Львові – «Главенерго». І кожного тижня я по два рази на Львів ганяв.

Хлопці кажуть: «От молодець, як влаштувався! Маєш зі Львовом зв’язок!». Коли я повинен був їхати, приходили до мене хлопці по паролю. У них були довідки з сільради, і я їх віз на Львів, по дорозі ще брав пасажирів, скільки влізе. Як до Львова приїхав – хлопці пішли. «Дубовий» зі мною не їздив – їздили інші, я їх не знав, в цивільному приходили. Їх небагато було, по три-чотири людини я перевозив. І ще я у Львові дещо закуповував для підпілля. У нас був там родич, він шевцював і закуповував мені то шкури, то ще що-небудь. Я приїжджаю, у нього переночував, забрав все це, приїхав додому, куплене або на Копачівку відправив, або у себе тримаю. Пару раз до мене гінці приходили, забирали. Так я працював зі Львовом.

А батько мав з Рівненщиною справи, але я в його справи не ліз, а він не ліз в мої. Коли наших родичів повиселяли з Холмщини, то батько мого батька, мій дід Прокіп Костюк, оселився біля села Гурби. І батько брав в торби літературу, ліки і ніс туди, а там це все якось передавалося. І це все тривало аж до 1950 року. А брат, коли працював в друкарні, то шрифт набирав, набирав, кожен день жменьку взяв – вже є. Тиждень проходить – пару кілограмів набралося. І передавав нашим. Така була робота. По базарах ми не ходили, щоб не засвічуватись, у нас була явочна квартира, на Караїмській 31, от туди й приходили наші люди.

Я часто ходив на зв’язок – тут в Луцьку ходив, по ночах. Обмінний пункт у нас був на кладовищі біля Гнідави – це було приміське село, а зараз район Луцька. На цьому кладовищі був пам’ятник старий, великий, а в ньому був тайничок, там ми обмінювалися грипсами. Ще пару раз я виходив з грипсами в призначене місце. Грипс маленький – папір від сигарети, а на ній все цифрами записано. Коли ніс, то тримав його в роті – якщо щось не так, то можна його проковтнути. Це було дуже небезпечно, йдеш і не знаєш, хто в тебе кулю пустить – свої або чужі. Засідки кругом! Іду в жито, в житі в певному місці призначена зустріч. Приходиш – там хлопці чекають. Зброї у мене не було, не можна було брати з собою такі речі. Іноді брав чвертку горілки – налив собі в обличчя, прикинувся п’яним і йдеш. А про зброю «Дубовий» мені сказав: «Ні, не можна мати зброю!». І воно не потрібно мені було. А тримати язик за зубами треба було обов’язково. Я більше трьох років дружив з дівчиною, і вона про мене нічого не знала. Я нікому ні слова не говорив, навіть батькові!

Працювали ми так до серпня місяця 1950 року. У серпні енкаведисти зловили «Неситого», по-моєму, його прізвище було Римарчук. Він був надрайонним керівником ОУН Луцького району та видав всю районну сітку. «Дубового» у нас тоді вже не було, але його дружина загинула в селі Гірка Полонка – «Антон» її видав. А «Дубовий» встиг перейти на Рівненщину – у нього був схрон в селі Золочівка Демидівського району, там його застукали пізніше, в 1951 році. Кажуть продала його дочка господаря хати, бо зв’язалася з дільничним міліціонером.

Ось я недавно взяв літературу про ОУН, поцікавився Луцьким районом – так про «Антона» пишуть добре, пишуть, що він був геройський хлопець. Але він пішов до своєї коханки, і його там накрили плащ-палаткою, і він не міг нічого зброєю зробити. На допитах, не витримавши катувань, а можливо і з інших причин став видавати наших зв’язкових.

Десь в цей час зв’язковий з села приніс мені грипс «відкритим типом» – прийшов до нас в хату. Мене вдома не було, так він його батькові віддав. Це був серпень 1950 року, я був у відрядженні, їздив в Карпати – привозили труби з нафтопромислів на електростанцію. Приїжджаю, батько мені передає грипс. Я відразу кажу:

«Тату, бачиш, щось тут не те!». Зв’язковий в будинок прийшов! Такого не могло бути! Невідомо хто він такий! Бувало, що хлопці – повстанці приходили в нашу хату, ночували – але я їх знав. А то прийшов просто мужик з села, а хто його послав, хто дав йому цей грипс? Ну і все, я вже був налаштований на те, що, може бути, наша сітка вже розкрита ... В грипсі було сказано, щоб я вийшов на зв’язок на Гнидаві. Я вийшов на зв’язок – ніхто не прийшов до мене. Я почекав хвилин двадцять, не можна було довго чекати – у нас зустрічі завжди були хвилина в хвилину. Бачу – щось не те. А тих, хто повинен був прийти, вже, напевно, злапали тоді. Як потім дізнався «Ілька» вбили в Садівському лісі 4листопада 1949 року разом з ще двома повстанцями.

І так воно далі тягнеться, тягнеться. 27 жовтня 1950 роки я зібрався їхати на Львів, виганяю машину, і тут викликають мене до директора. Заходжу – сидять двоє в цивільному, молоді хлопці: «Хочемо з Вами поговорити. Ходімо з нами». Один став з того боку, другий з іншого боку. Я зрозумів в чому справа – все! Мене – в контррозвідку, тримали там чотири дні. Допитували, вмовляли: «А може, ще прийдуть, ми Вам дамо пістолет, постріляєте їх». Я кажу: «Я нікого не стріляв і не збираюся стріляти – вони мене раніше застрелять, ніж я їх». Допитували по-всякому – і що, і як.

По ночах держали на слідстві, а удень спати не можна, помітять – у карцер запроторять. Били рукояткою пістолета по голові. До сьогодні на чолі шрам лишився. За три місяці у тюрмі згоден був, щоб мене вже розстріляли – так вимучили. Богу дякувати витерпів ту наругу. Бо якби я сказав правду, то потягнув би за собою чоловік п’ятнадцять, не менше! Але до нас з батьком у них не було ніяких фактів – тільки те, що до нас приходили хлопці, що я купував їм батарейки і всякі інші товари. Нічого на мене не знайшли, нічого не змогли мені конкретного пред’явити.

Тримали нас в «польських підвалах», що за теперішньою обладміністрацією. Сиділи в напівкруглих , схожих на льох, кімнатках. Коли допитували чоловіків, то із-за стіни чулися глухі звуки від ударів, стогін; коли жінок – крик страшний, плач. Тяжко було те слухати і думати що далі і тебе мучитимуть.

Потім передали мене іншому слідчому – був такий капітан Химченко. Це був літній мужик, вже сивий. Той гуманно до мене ставився. Каже: «Ну що, будемо писати?» А я йому відповідаю: «Так що писати – вже все написано. Більше я нічого не знаю». Приносив мені котлетку пару раз. Давав мені трохи подрімати, каже: «Дрімай! Тільки дивись, якщо хтось буде заходити, то прокидайся відразу!». Такий дядько хороший! І в кінці він мені сказав: «Антон, тримайся в таборі – нікуди не сунь ніс. Довго сидіти не будете!». Щось вони, старі чекісти, вже тоді пронюхали.

І, коротше кажучи, нас з батьком відправили на суд. 27 січня 1951 року був цей суд. Той, що мені грипс приносив, ставав на очну ставку, а я відмовлявся. І він на мене не міг показати, тому що він мене не бачив. Так він показував на батька. І вийшло так, що нема до кого міцно причепитися. Але все одно ... Мачусі хтось підказав найняти адвоката. Найняли. Дійшло до нього слово, він говорить: «Що суд підтвердить, з тим я згоден». Прокурор просив вищу міру призначити, ну й дали мені двадцять п’ять років, (бо смертну кару відмінили) і п’ять «по рогах» (позбавлення прав) з конфіскацією майна. Статті були 54-1а, 54-11.


З Луцька везли в арештантському вагоні, в два яруси. Нас позапихали в нього , тільки сидіти можна було. Сутки везли на пересилку до Харкова. А з Харкова на Новосибірськ, звідти в Комсомольськ-на-Амурі, там сиділи майже три місяці – до травня місяця чекали, поки відкриється навігація на Магадан. Сиділи на відкритому місці, під навісами – холодно, мокро. Люди вмирали, і ніхто на це не дивився. Ми з одним хлопцем сиділи, і біля нас померла одна людина. А як раз пайки розносили, так ми промовчали, що він помер – нам же пайка залишилася!

Завезли в Магадан, там пересилка, посиділи на пересилці три чи чотири дні, нас обмундирували, посадили на машини і повезли вглиб Магаданської області. Виявилися ми в таборі Бутугичаг – це по-якутські означає «Долина смерті». Там був урановий рудник. Завезли нас туди. Замість імені дали номер, як зараз пам’ятаю, «І-696». Там каторжани працювали – в основному «двадцатипятилєтнікі», сиділи по великих статтях. Нас, молодих хлопців, відразу зібрали і відправили на кам’яний кар’єр, там ми два тижні працювали, поки всім рознарядки зробили. Роздали рознарядки, і мене – в уранову шахту, відкатчиком в забій.

Робота така – накидаєш руду в вагонетку і відкочуєш її до виходу. Але знайшовся там земляк, з Маяків, Кушнірук Дмитро – він потім тут, в Луцьку, жив, ми з ним часто зустрічалися. Як новий етап приходить, то кожен запитує: «Хто? Що? Звідки?». Познайомилися ми з ним. У Дмитра було п’ятнадцять років каторги за те ж, що і у мене – стаття 54-11 у нього була. Наші хлопці з Волині були шахтарями, по вісімсот грамів хліба отримували, дали мені буханку хліба – так я цю буханку відразу змолотив з голоду! Ну що там мені давали – по триста грамів хліба в день і шматок оселедця. Я півроку був на таких харчах, важив 53 кілограми всього-на-всього! А Дмитро в майстернях працював, нагорі – ремонтували обладнання і таке інше. А я поки працював в шахті. Жили ми з ним в одному бараку. Проходить три або чотири місяці, він мені каже:

«Слухай, Антон, начальник рудника шукає фахівця – треба йому машину відремонтувати, ГАЗ-67. Ти можеш зробити?

Я кажу: «Можу». Він каже: «Добре, я подам начальнику заявку, щоб тебе перевели в нашу бригаду». І так він мені допоміг, витягнув з шахти наверх. Пригнали мені машину, а мені що – я знав ці мотори, знав цю машину, вона на «вілліс» схожа. Зробили ми машину, я мотор перебрав, пофарбували її. Шофер приходить, завели машину, він говорить: «О, добре!». Сів, поїхав. Виписують мені подяку. І все, мене вже за фахівця тримають.

І цей шофер привіз нам відро картоплі – замерзлої, мороженої. Ми її на всю бригаду зварили, вона солодка, але ми ж стільки часу картоплі не бачили! Так я врятувався. Воно-то і в шахті радіація, і нагорі радіація, але тут хоч цю пилюку не ковтаєш. Що я скажу – в тих умовах тільки завдяки взаємодопомозі і можна було вижити!

Так я в майстерні і працював. У 1953 році Сталін помирає, і в 1954 році рудник закривають, бо уран знайшли десь на материку. А раніше руду возили літаками, в бочках, це невигідно було. І нас етапом везуть в селище Белово, там була золотоносна шахта. Там же, в 1954 році, стали заставляти нас фотографуватись. Напевно знали, що буде дострокове звільнення і щоб для документів були знімки. У нас там і латиші були і литовці, естонці, поляки, але більшість політичних були українці.

Одного разу, коли взимку працював на котельні, молоденький конвоїр, який був на вулиці, геть задубів від холоду. Я покликав його всередину погрітися, а він боїться, бо не можна. Все-таки зайшов, відігрівся, а перед тим, як мала прийти заміна, кажу: «Іди вже, бо ще застукають тут». Подякував. А потім каже: «Нам про вас, бандерівців, таке розказують. А ви нормальні…».

В серпні місяці 1956 року приїхали «пóпки» (червонопогонники) і забрали мене на комісію. Заводять в кімнату, там сидить людей вісім і мужик такий солідний: «Костюк Антон Степанович, стаття така-то...». Потім встає: «Іменем Радянського Союзу звільнити з-під варти зі зняттям судимості!». Звертається до мене: «Ваше останнє слово!». А що я скажу? Кажу: «Дякую». Те засідання хвилин двадцять тривало, як і суд шість років тому. Нас п’ятеро осіб було – чотирьох звільнили, тільки одного відправили на поселення. Так що з мене зняли майже двадцять років.

Повернувся я до Луцька, а в Луцьку прописки не дають. Але в довідці написано: «Направляється в м. Луцьк». Я – в паспортний стіл, до одного міліціянта заходжу, а він мені:

– Для таких прописки в Луцке нет!

– Так у мене судимість знята!

– Это для Вас снята, а для нас не снята!

– Так саджайте мене в тюрму!

– Мы не имеем права Вас в тюрьму сажать!

– А за що ж мені жити?

– Езжайте на целину.

Коротше кажучи, довелося мені шукати інші способи. Мій двоюрідний брат жив у Польщі, і він прислав мені такі красиві дитячі костюмчики. Через інших людей занесли цих два костюмчика начальнику паспортного відділу, і мене тимчасово прописали – вже я міг на роботу влаштуватися. Влаштувався на роботу, відпрацював три місяці, заніс до паспортного відділу виписку, і мене прописали на постійно. Ось так я залишився в Луцьку.

Ходили за мною по п’ятах дуже довго. Приходжу якось додому, заходжу – біля хвіртки розминувся з одним, він ще подивився на мене. Дружина каже: «Ось тільки що товариш до тебе приходив!» Я кажу: «Я вже бачив цього «товариша»! На роботі директор був свій хлопець: «Антон, приходили тут, запитували про тебе, як ти тут поводишся». Ходили довго-довго!

Працював я на Луцькому елеваторі, він зараз називається «Комбінат хлібопродуктів №1». Відпрацював на одному місці сорок два роки, у нас був хороший колектив. До 1979 року працював шофером, а з 1979 по 1998 рік був старшим майстром механічних майстерень.

Життя склалося так, що мені довелося два рази на одній жінці одружуватися. Перший раз одружився з Марією в 1950 році. Жили в Луцьку по сусідству, три роки дружили. Я її крепко любив. В храмі вінчались. Тоді мало хто вінчався, боялися люди. Бог нас поєднав. Потім хоч і розлучив, але знову звів. Та через три місяці мене забрали. Я дружині сказав: «Швидше розлучайся зі мною, щоб тебе не вивезли!». Вона розлучилася, так і пройшло. Коли я повернувся до Луцька, то вона вже вийшла заміж, мала дітей. І я одружився з іншою жінкою, у мене є син, є два онуки. Але не вийшло у нас з тієї другою дружиною жити, ми розійшлися. А потім у моєї першої дружини помер чоловік, і ми вдруге побралися, коли обом було вже по 45 років. Стали жити разом, прожили вісімнадцять років, до її смерті.

Повірте, за вісімнадцять років, які нам Бог вділив, ніколи голос одне на одного не підвищили. Мало прожили, але щасливо… У перший рік після її смерті думав, не виживу. Така депресія була. Але потихенько відпустило. Тепер живу один, займаюся громадськими справами, є членом Братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю ім. Клима Савура. Три роки тому був в Києві, з Порошенком бачились. Були у Верховній Раді. Також я член товариства «Холмщина» – ми регулярно їздили до Польщі, відвідували рідний край, з яким нас розлучили. Недавно, кажуть, поляки «анти бандерівський» закон прийняли, то не знаю як дальше буде, та і здоров’я вже не те.

«Приїзжджайте, – звернувся до мене Антон Степанович, може щось ще пригадаю з минулого, то розкажу. – А чи не шкодую за тим, що молодість пройшла в таких випробовуваннях. Повірте що ні. Якби життя довелось заново прожити, то і дня не викреслив би. І в повстанці знову пішов би».

Декілька годин тривала наша розмова. Роздивлялись ми альбоми з фотографіями, з таборів та після повернення додому. Степанович тепло згадував побратимів по боротьбі, по таборах, у взаємовиручці з якими, вдалось вижити в нелюдських умовах сталінських таборів у Сибіру та Далекому Сході і повернутись додому, на Україну.

Микола ВАВРЕНЧУК

Коментарі

До Миколи Вавренчука

20:47 03.03.2019

Пане Миколо!
Скільки коштів потрібно на видання книги пам"яті про героїв УПА?

ЖИТЕЛЬ РОЖИЩ....

21:14 03.03.2019

Я БУВ В СЕЛІ ШИХОВІЦЕ ...ТАМ У МОГО ДІДА І БАБИ З СЕЛА КРИЛУВ І КОСМУВ РОДИНА ЖИВЕ ---ДЕСЬ 2 МІСЯЦЯ ГОСТЮВАВ ----І ТАМ БУВ УПІВЕЦЬ ПО ПРІЗВЕСЬКУ КОЗА І БАГАТО МЕНІ РОЗКАЗУВАВ ПРО ТІ ЧАСИ....

Микола Вавренчук

21:36 03.03.2019

[email protected] 0673321260 0997541732 Пишіть. дзвоніть буду радий поспілкуватись. Маєте інформацію про невідомі факти історії визвольної боротьби, готовий допомогти оприлюднити з посиланням на автора інформації. А ціна... перш за все це розмір тиражу.. Дзвоніть поспілкуємось. Удачі Всім . З повагою М. Вавренчук.

До редактора

21:39 03.03.2019

Виправте неправильне прізвище у підписі до першої фотографії на Костюк.

До Миколи Вавренчука

00:10 04.03.2019

Поки волію лишатись інкогніто.
При тиражі в 10 000 примірників і якісній поліграфії - про яку суму йтиметься?

Читач

15:42 07.03.2019

Цікаво і правдиво. Єдине, що дід поплутав, так це про радянські війська 1939 року. Війська входили в Західну Україні відбірні, добре підготовлені і екіпіровані. А дід поплутав з частинами Червоної армії 1920 р., які брали участь у так званому Варшавському поході. Тоді дійсно ці частини мали жалюгідний вигляд.

Микола Вавренчук

08:56 09.03.2019

Нічого не наплутав. Він 1929р.н, і похід на Варшаву бачити не міг. Є свідчення свідків про стан частин які ввійшли в західні частини України. Більшість з них були. як у нас говорять "партизани" , тобто резервісти. Стан озброєння, форма, моральний дух також відповідній. Під час маршу розмовляти з місцевим населення було заборонено. В с. Кияж на дорозі Рожище- Кисилин- Володимир, один вояк відстав, перемотував обмотки, то на запитання місцевих, як там у вас на Сході відповів, таких будинків під "серебром" тобто під бляхою цинковою, немає. А в той час над дорогою було побудовано з 1935-38 роках сім будинків. Декілька досьогодні жилі в с.Кияж з датою над верандою, і бляха, на них, ще польська. В окремих місцях росіяни перейшли на територію Польщі, а німецькі дійшли до Львова. Потім все відрегулювали відповідно до Пакту Молотова_Рібентропа.

Українець

15:35 10.03.2019

Бабин яр ще довго буде пам'ятати цих прислужників фашистів які розстрілювали мирне населення....

До Українця

22:45 10.03.2019

Ти видно ще один блудний син що вчився в партшколі. В Бабиному яру НІМЦІ розстріляли разом з євреями і членів ОУН. 621 - українця члена ОУН. Серед них відома поетеса Олена Теліга. У камері, де сиділа Теліга, знайшли напис, зроблений її рукою: "Тут була і звідси пішла на смерть Олена Теліга". Орест Чемеринський, Володимир Багазій, Дарія Гузар....

Для Микола Вавренчук

11:52 12.03.2019

НЕ наплутав, бо добре памятаю оповіді батьків і дідів про "тамтих совєтів". Входили переважно механізовані війська, піхота була на танках. Оснащені і обмундировані були добре, вели себе чемно. Поспішали вийти на лінію Керзона, тому практично не зупинялися навіть коли місцеве населення виходило з хлібом - сіллю. Кіннота входила пізніше і її було мало, теж була добре підготовлена. Ветеран може не памятати, бо йому було всього 10 років, а батьки йому могли розказати про "Варшавський похід" більшовиків.

Микола Вавренчук

21:35 12.03.2019

Я маю аудіозапис спогадів 92-х літнього чоловіка, свідка цих подій. І він ще живий. Звідси факти. По-друге. В с.Кияж була побудована арка, заквітчена квітами. Три танки йшли і піхота. Через день проїхала кавалерія. З окружніх сіл зібрались селяни. Виступали різні люди. З с.Вічині виступав віршованими рядками Трифон Московчук. Виступ був хвилин двадцять. Ось що зберігла память людей з його виступу. "Ми Вас браття вітаємо хлібом-сіллю. Серце від радості крається біллю. Був хліб чорний як землиця а сіль "коріняча" . Була доля під панами гірша як собача." І так 20-хвилин. А вже осінню 1940-го. розпочались арешти. Будинок під бляхою-куркуль, соціально небезпечний елемент. Суд і Сибір. А через рік там же з хлібом сіллю зустрічали німців.... Казали: "Хазяї йдуть".....

18 липня
Сьогодні
Вчора
16.07.2019
15.07.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин