«Нас уже за циганів приймають» – рожищенська переселенка Світлана Чернобаєва

Світлана Чернобаєва з далекого Краматорська в Рожище переїхала з родиною півроку тому.

Волонтерка, голова ГО «Рука допомоги», як ніхто, знає, в якій ситуації сьогодні перебувають переселенці та чого вони потребують, адже неодноразово їздила з представниками соціальної служби району по селах, де живуть внутрішньо переміщені особи.

Кореспондент Район.Рожище порозмовляла зі Світланою – про умови, в яких живуть переселенці, їх соціальних захист, як їх сприймають місцеві мешканці та як волонтерство допомагає не втрачати надій на краще майбутнє.

…  Волонтерка живе далеко від центру міста Рожище (вул. Шилокадзе). Тому доводиться буквально перестрибувати та обходити величезні калюжі, які розтягнулись на всю дорогу. Поблизу будинку лежить будівельне сміття. Навпроти – пустка.

Жінці наразі доводиться проживати в «спартанських умовах», тому що квартира в Луцьку, яку вона з чоловіком та двома дітьми раніше винаймала, тепер для них — непосильна ноша.

Щойно увійшовши в будинок, бачу усміхнену, заклопотану жінку,  яка відразу ж біжить ставити чайник.

«Ми приїхали з самого початку, - говорить Світлана, - тоді ще не було такого великого руху переселенців. Відразу волинські люди, волонтери кинулись нам допомагати. Ми навіть не відчули, що ми поїхали з дому, що нам чогось не вистачає. Я одразу почала співпрацювати з волонтерами.  Ось так і прижилися. Чоловік на роботу влаштувався, винайняли потім квартиру швиденько за два тижні. Не було таких великих проблем, як на даний момент у переселенців».

На запитання, які почуття переповнювали жінку, коли вони сім’єю збиралися покинути рідний Краматорськ, Світлана зізнається, що боялася. Але не того, що «бандерівці дітей з’їдять», як жартує жінка, а тому, що не знаєш, чого очікувати.

 «А от в  чоловіка була радість, - з усмішкою пригадує волонтерка, -  тому що він завжди мріяв приїхати на справжню Україну».

Світлана говорить, що на той момент, коли вони приїхали, держава не намагалася їм допомогти.

«Держава геть нічого не робила. Ні для переселенців, ні для бійців. Взагалі нічого нікому не треба абсолютно. Навіть на  даний час, поки не штовхнеш, вибачте, в одне місце, ніхто нічого робити не хоче. Вчора у мене переселенка потрапила в лікарню з двома дітлахами, в одного - запалення легенів. Я прийшла в лікарню, кажу, що це переселенець, грошей немає. Вона сама, мати-одиначка, з двома дітками,  отримує невеличку грошову допомогу. Якось  жити треба людині, правда ж? Питаю, чи можуть допомогти якимись ліками, недорогими. А вони кажуть: «Знаєте,  у нас тут циганка лежить, яка п’є, курить. Вона собі цигарки може купити, а дитині ліків купити не може». То, виходить, нас, переселенців, уже за циганів приймають».

Рожищенська «Мати Тереза», як часто називали Світлану в Краматорську за її вміння всіх утішити та бажання допомогти, з усмішкою зізнається, що з самого початку відчувала в собі щось «волонтерське», та не знала, як воно насправді називається.

«Приїхала сюди, познайомилася з волонтерами, з лучанкою Тетяною Должко. Я дивлюсь, вона сама бідна рветься, намагається, метається. У неї не все виходить через брак часу. Буквально два-три дні пройшло після того, як я сюди приїхала,  підходжу до неї й кажу: якщо буде потрібна допомога, то нехай телефонує. Адже я постійно вдома, тому можу допомогти. З того моменту вона почала зв’язуватися зі мною, і ось ми вже з нею співпрацюємо»,  - розповідає Світлана.

На днях вона подала документи на реєстрацію громадської організації «Рука допомоги». Окрім неї, в ГО входять ще громадські активісти Ірина Зенц, Леся Романенко, Анна Жадан, Олександр Зелінський та директор служби у справах дітей, сім'ї та молоді Олег Шварцкоп. «Рука Допомоги» працюватиме для допомоги переселенцям, мобілізованим, добровольчим батальйонам та малозабезпеченим сім’ям.

 «Волонтери рвуться, вигрібають у себе і якось намагаються допомагати. Але ж не всі багаті, щоб вкладати свої гроші, я от не маю такої можливості, - з сумом у голосі говорить співрозмовниця. - Я не буду вигрібати зі своєї сім’ї, тому що в мене немає що вигрібати. Але я говоритиму з нашою владою, і всіма-всіма-всіма, щоб вони працювали з волонтерами, дослухалися до них. На даний момент ми, волонтери, не повинні щось там вкладати зі своїх грошей. Зараз кожній людині потрібно змінювати своє мислення. Треба робити так, щоб наша влада почала працювати сама, тому що люди уже вичерпалися, люди вже не можуть чимось допомагати, навіть тими продуктами. Я вже півроку, скільки тут живу, просила людей, з якими  спілкуюся та навіть з якими не спілкуюся, зібрати ту саму сушку для бійців. Але ніхто не хоче вже цього робити. Люди вичерпалися повністю, їм уже обридло це все. Тому будемо якось працювати з нашою владою, з депутатами. Все-таки організація «Рука допомоги» призначена не для того, щоб збирати гуманітарну допомогу, хоча це в тому числі, а для того, щоб розтормошити нашу владу».

Запитуємо Світлану, як чоловік ставиться до її громадської діяльності. Вона відповідіє,  що чоловік нібито не проти. Але жінці дуже часто доводиться залишати на когось дітей, тому що за собою тягати і важко, і ризиковано, адже можуть захворіти. Та все ж буває, що доводиться тягати дітвору за собою. «У мене діти – теж уже волонтери по великому рахунку», - сміється жінка.

Поки ми розмовляємо, прибіг 4-річний Дениско, всівся мамі на руки та усміхається до нас.

На питання, чи діти не хочуть додому, Денис хитає головою і каже, що ні.

«Я питалася у  старшого (9-річний Михайлик - авт.), - говорить Світлана, - а він каже, що не хоче, бо там - війна. Знаєте, діти побачили те, чого їм не треба було бачити. У мене вони тільки-но почали відходити від того всього. Тільки почали спати спокійно, не схлипувати, не плакати. Тому нікому не захочеться туди повертатися».

Волонтерка  також розповідає, що, живучи на Сході, відчувала себе не на своєму місці: «Робота, прийшов додому, наївся,  ліг спати, знову робота — і так по колу. Немає відпочинку та й немає ніякого руху абсолютно. Як і роботи нормальної. І більша частина місцевих була налаштована, щоб там була ДНР. На даний момент Краматорськ в Україні, але мислення у людей не українське. Моя подруга, яка там проживає, каже: неважливо, хто буде при владі, головне - щоб не було війни».

«Не дай Боже тут, на Волині, в західній стороні, почалось би таке, що зараз твориться на Донбасі… Не можу назвати це АТО, тому що це не антитерористична операція, це війна, реальна війна, просто це з «верхушки» не визнає. І  якби тут таке почалось, я не знаю, як би відреагували донбасівці. Але знаю точно: і донецькі чоловіки не пішли б воювати, от чесно, ніхто не пішов би воювати», - каже жінка.

Під кінець розмови запитуємо Світлану про дитинство та юність. Вона ж сором’язливо зізнається, що нічого розповідати. Каже, що виховувалась в інтернаті, а там діти не проживають те життя, яке хотілося б їх прожити. «Про юність – бурса і все. Нічого розказувати», - додає жінка.

А от на питання, чого волонтерка найбільше не любить в людях, каже, що безповідальності: «Найбільше не люблю, коли на людей не можна покластися. От говорять: «Я прийду, я зроблю, все буде чудово». Приходжу на місце зустрічі. Година-друга, а людини досі немає. Телефоную: «Де ти є?» У відповідь чую: «Мене не буде…». Та йо-ма-йо. От тоді мене краще не чіпати. Безвідповідальних людей дуже багато, і я це розумію, тому що вже не раз з цим стикалася за час волонтерства. Є люди, які пообіцяли, і хвилина в хвилину, секунда в секунду  - вони вже на місці. От таких людей дуже мало, але вони є. І таких людей треба знайти та долучати до діяльності у громадській організації».

Уже на виході з будинку запитую, чи хотіла б жінка повернутися назад, у Краматорськ. Звісно, якщо АТО закінчиться…

«Навіть якщо війна закінчиться, як ви думаєте, там  дуже швидко налагодиться інфраструктура, буде робота дорослим, а дітям навчання? – ставить зустрічне запитання Світлана і,  не чекаючи відповіді, додає: Півтори тисячі кілометрів знову тягнути дітей невідомо куди, невідомо навіщо, не хочеться. Та й  не зрозуміло, чи буде там робота, навчання, щоб дітей забезпечувати та піднімати… Все це не має сенсу. А ще я себе знайшла тут. Я хочу жити в Україні, у справжній Україні!».

Розмовляла Ельміра САФАРОВА