Про силу громади у селі Любче

Ми продовжуємо гортати сторінки давніх книг і шукати на них сліди наших сіл. XVI століття не оминуло своїми соціальними перипетіями і наш куточок. Суперечки, лайка, бійки і крадіжки – на що тільки не скаржились тогочасні мешканці та чого тільки не творили. І, правду кажучи, суттєво людська ментальність таки не змінилася. А може й навпаки, моральність пішла на дно? Така вже людська природа. Зрештою, маємо змогу порівнювати завдяки записам з давніх документів, що збереглись до наших днів. Цього разу розповідь буде про силу громади у селі Любче.

По обіді, погожого дня, у середу, 25 лютого 1568 року до Петра Хомека, луцького підстарости, завітав урядник підканцлера Великого князівства Литовського, маршалка двірного Остафія Воловича пан Валентій Тваровський. Завітав він з проханням надати йому повітового Луцького возного для слухання справи копного суду у селі, його підданому, Любче. Перед тим, як продовжити, варто уточнити, що копний суд у XVI ст. – це суд громади, який і засуджував і провадив слідчі дії у селі. Справа стосувалася злодійства. Так як на той час возного в уряді не було, підстароста подав замість нього боярина господарського Михна Павловича. Тож подалися пан Тваровський та Михно Павлович до Любча злодіїв шукати. Згодом до них все ж приєднався Луцький возний Іван Путошинський.

Коли вони приїхали до Любча, дня 27 місяця лютого, «маючи при собі людей добрих», була зібрана копа (зібрання громади для суду), що розглядала справу про злодійство. Покрадено було у підданих князівських Мартина Догтеревича та Івана Леневича. Копа також повідала, що урядника місцевого Яна Нетецького, невідомо чому немає і на попередніх копах не було і що він Степана Москвитина повісив, щоб не визнав з ким «бурсував» в тому крадійстві. Після того послали «людей добрих» до жони Янової Ганни, уряднички любецької, питаючи де її муж поїхав і чому на копі не з’являється.

Тим часом, одна жінка, Ганна Комратова, яка служила в той час урядникові, прийшла сама добровільно і по своїй волі визнала, що через ті шкоди через злодійства пан урядник втік і жінка його хоче вночі утекти. «Підіть до комори, де вона сховане має, знайдете ті речі, що покрадені, бо я з нею вже билася».

Пан Валентій, взявши боярина Михна Павловича і «людей добрих» поїхав за Яном Нетецьким і нагнав його в селі Любитові, що належало пану Занку Білостоцькому. Коли ж Яна повернули до Любча і постановили перед копою і перед прибувшим тоді возним Іваном Путошинським, Тваровський питав: «Для чого ж геть їхав? Для чого Москвитина Степана без права повісив?». На що Ян Нетецький, урядник Любецький, повідав, що то не він, а міщани Озерецькі повісили, а його там не було. Тоді пан Тваровський, зібравши копу людей Любецьких всіх чотирьох частин, «людей зацних шляхти» і інших людей «віри годних» не мало, питав далі: «Чи маєш щось з тих речей крадених у себе?». Той відповідав: «Про жодну річ крадену не відаю, а до копи не ходив, бо так пані сказали». Усі це заперечили, бо ж якби хто на копу не прийшов, то всю шкоду на них же й покладуть.

Далі пішли до мешкання урядницького і знову питав Тваровський жону Ганну «Чи нічого з речей крадених немає?». Вона теж повідала, що жодних речей не має. Тоді ж приїхали посланці з Озерян, разом з війтом Озерецьким, які сказали, що Москвитина піймали у клітку, а урядник приїхав в неділю і без жодного на те права, повісив його: «Не дав нам обідів з’їсти, коли його вішав». А потім впізнали на хлопцю Яцьку сорочку, що була вкрадена у князівського підданого Івана Леневича. Яцько повідав, що сорочку йому дала урядничка Ганна Янова. Сама ж цього не признавала і казала: «Я вам панове, сховання свого боронити не буду», і сама комори добровільно відімкнула. Коли комора відкрилася, за дверима знайшли в кориті рантух (лляна спідниця), а в хмелі, у коробці знайшли півтреті шкіри з шерстю, виправлених, козиних і п’ять шкур баранячих, вичинених і інших речей не мало. З тим Ян і жона його виведені до копи, на якій зібрались війти і тивуни усіх частин Любча.

«Знаючи, яку шкоду вчинили, перед копою не з’явилялися і копі не повідали, а ще й Москвитина, злодія пристойного, повісив без права. З тих причин і по тих речах, з якими тепер є перед нас приведені, судимо вас на шибеницю правом наших копним».

Потерпілі Мартин Дегторович і Іван Леневич прийнявши присуд, питали у Яна і його жони, де ж дівали інші украдені речі. Ганна повідала, що перину, дві подушки, кожух і сердягу чорну відвезла до Богушівки. Громада питала між собою чи в кого є вкрадене, то хай перед копою покладе. Мартин Дегтерович, тим часом, повідомив, що син Грицька Васько возив Ганну Янову до Богушівки. Грицько ж, який був тут присутній, визнав за сина свого, що той віз підводу уже запряжену і повну речей не відати яких і звідки: «Син мій, привізши її до Богушівки, у дім Лаврика, сам пішов до Карпа, зятя війтового, віддавати півгроша, що йому був винним. Мій син не відав, що то за речі у возі були».

Коли пішли до Лаврика і стали питати чи є речі від урядника в нього, той не хотів знатися про жодні речі перед копою. Копа припоминала, щоб не таїв:

«Ми не хочемо такого злодійства межи собою мати, тебе виказуємо на ту ж шибеницю, як і Яна і жону його. А ти, пане Тваровський, ото маєш злодія скарати яко злодія, щоб всяк на тоє глядячі каяв».

Тая Ганна, ідучи уже на шибеницю, визнала, що скриньку, дві подушки, кожух і сердягу чорну, то все дала на заховання Лаврику і він є свідком діянь їхніх.

Це від Михна Павловича, боярина господарського і Івана Путошинського, возного Луцького, підстаростою Луцьким Петром Хомеком до книг гродських Луцьких записано. Дня 6, місяця березня, 1568 року.