«Солдатик, ховайся сюди! Двічі в одну воронку не влучають», - ветеран з Незвіра поділився спогадами про війну
Ветерани Другої світової війни, як мало їх залишилося через сім десятків літ після страшної нацистської навали. Та скільки б років не минало, вони залишаються правдивими свідками тих подій, про які не завжди розповідали підручники історії, - пише ІА «Волинські новини».
Дев’ятнадцятирічного Миколу Пахольчука з села Незвір Рожищенського району разом з іншими п’ятьма односельцями, серед яких був і найкращий друг Петро Михальчук, мобілізували у травні 1944-го. За місяць до того провели батьки Миколи на фронт старшого сина Данила, котрий залишив вдома молоду дружину та крихітну донечку.
- Залізницею завезли нас аж за Москву, у місто Пензу на проходження військових навчань. Два місяці вчили стріляти, кормили абияк, багато хто навіть захворів, - згадує перші дні військової служби Микола Федорович. – А потому відправили на фронт в Угорщину.
Мінометний дивізіон, у склад якого потрапили Микола Пахольчук з товаришем Петром Михальчуком, стояв саме на підступах до Будапешту.
- Німець стріляв немилосердно. З повітря бомбили винищувачі. Ми ж відстрілювалися 120-міліметровим мінометом. Все палає, гримить. Ворожа куля поцілила у їздового, який постачав боєприпаси. Тож довго не роздумуючи, командир Панщин запитав: «Пахольчук, ви з Західної України, кіньми управляти вмієте? Тож будете підвозити боєприпаси на передову». Я тільки кивнув. Так Петро залишився біля міномета, а я взявся до коней, - розповідає Микола Пахольчук.
Скільки разів їздовий Пахольчук їздив в тил і повертався з боєприпасами на передову, годі й полічити. І кожен раз ця дорога таїла в собі нову небезпеку.
- Жену ті коні, а німець то переді мною, то позаду влучить. Страшно, але розумієш, що тебе чекають з мінами там, на передовій, і їдеш чимдуж. А якось дуже бомбили з повітря, коні норовляться, як чую біля великої вирви хтось гукає: «Солдатик, ховайся сюди! Двічі в одну воронку не влучають». Пересиділи в тій ямі ми бомбардування.
Вже кілька годин не стихав обстріл. Я знову повертався по міни, як бачу, поранений лежить і стогне. Зупинився я, перев’язав його чим мав і попрямував далі, - згадує бойові будні сивочолий ветеран.
Війна – це завжди біль, страх, втрати. Зі сльозами на очах згадує Микола Пахольчук бойових побратимів, які поклали голови в запеклих боях з німецьким загарбником і щиро зізнається: «Нам з Петром повезло, що попали в артилерію. Піхоті вижити було важче».
Рік часу пліч-о-пліч йшли фронтовими стежками друзі-односельці.
Щиро раділи, коли приходила довгождана вісточка з дому, втішали один одного, якщо листи десь губилися в дорозі.
У Відні, столиці Австрії, зустріли товариші День Перемоги. Та на цьому військова служба не завершилася. Спочатку їх дивізіон дислокувався в Ростові-на-Дону, а згодом дороги побратимів розійшлися. І якщо Петро Михальчук, за словами ветерана, потрапив на радянсько-японську війну, про яку ми хоч щось чули, то сам Микола Федорович понад рік ніс службу в Ірані. Скажу відверто, про так звану Іранську кризу на уроках історії нам не розповідали, тому спогади ветерана, хай і плутані, були особливо цікавими. Бо саме завдяки цим розповідям дізналася про невдалу спробу розширення радянської зони впливу на Іран у 1945-1946 роках, відкрила для себе нову сторінку політики Сталіна.
Завершилася військова служба рядового Пахольчука у Білорусі, де до травня 1948-го Микола Федорович з побратимами працювали на відбудові аеродрому «Барановичі».
Повернувшись у рідний Незвір, Микола Пахольчук застав гнітючу картину: від хати залишилося лише згарище, а старенькі батьки мешкали у викопаній землянці.
- Добре, що хоч корова була та віл, то з голоду не вмерли та мали чим землю обробляти. Тішило й те, що хоч пораненим, але повернувся до сім’ї з війни і старший брат Данило, - розповідає Микола Федорович.
Нелегко жилося у повоєнний період, коли організовували колгоспи, про це теж добре пам’ятає ветеран.
- Тільки-но повернувся додому, як кличуть в сільську раду: обклали податками, змусили платити холостяцьке. Тоді з цим було суворо, - згадує нелегкі повоєнні роки Микола Пахольчук.
І працювали, нелегко працювали всією родиною, аби заробити лісу на хату, звести новий будинок.
- А що ми тоді мали? В чому повернувся з війни, ото й вся одіж була. В сусідніх Боровичах Маневицького району жила тітка, а її син добре шив, то перешивав дещо і нам. У тому ж селі і дружину собі знайшов, у 1949-ому з Глафірою одружилися, - веде оповідь Микола Федорович.
Глафіра Минівна, за словами ветерана, була справною господинею, і шити вміла, і будь-яку домашню роботу виконувала до ладу.
Глафіра та Микола Пахольчуки виростили двох доньок – Ганну та Ніну. Все життя пропрацював наш співрозмовник у місцевому колгоспі, спочатку у будівельній бригаді, пізніше – сторожем. Через усе життя пронесли вірну чоловічу дружбу Микола Пахольчук та Петро Михальчук. Підтримували один одного і в щоденних життєвих турботах, і в моменти радості. У День Перемоги йшли до обеліска Слави, зустрічалися з школярами, згадували загиблих односельців і буремні роки війни.
Нині Микола Федорович вже півтора десятка літ проживає після смерті дружини у дочки Ніни в сусідньому Лукові. Інвалід першої групи, що ледь пересувається на милицях по хаті, вже не ходить до обеліска. Вшанувати ветерана представники місцевої влади приходять додому. Відійшов у Вічність кілька літ тому і бойовий побратим Петро Михальчук.
Але 9 Травня було і залишається для Миколи Федоровича святом перемоги життя над смертю, святом пам’яті тих, хто не повернувся з військових доріг. В цей день Микола Пахольчук традиційно одягає жакет з нагородами і розповідає про все, що довелося пережити в роки Другої світової війни, вже своїм внукам та правнукам, які обов’язково приїздять до дідуся на гостину в цей пам’ятний день.
Білопінний травень щороку приносить Миколі Федоровичу Пахольчуку ще одне свято - день народження. 25 травня ветерану виповниться 93 роки. Тож хай благословить Бог довголіттям, бо поки живуть ветерани, доти живе правдива історія тих далеких та грізних подій.
Тетяна Боярин
Коментарі