Зі сцени – на фронт: рожищенський актор лялькового театру пішов добровольцем у зону АТО

27 Березня 2018, 22:14
Володимир Віннік 3107
Володимир Віннік

І знову у нас гість, знову людина, на яку хочеться рівнятися, яка захоплює своїм голосом і життєвою непохитною позицією.

«Дорослі – але в душі все одно діти», - так називають себе актори театру ляльок. Бути справжнім чарівником і дарувати гарний настрій дорослим і малим – це їхнє покликання. Про тонкощі та закулісся професії лялькаря у День театру говоримо з актором Володимиром Вінніком.

Веселим, життєрадісним, привітним, щирим, добрим - таким видався нам … голос Володимира. Адже спілкувалися з ним по телефону, бо невтомний актор був знову в дорозі. Їде у Львівську область, аби тішити своїм талантом тамтешню малечу.

Наш співрозмовник народився і виріс у селі Щурин Рожищенського району. З дитинства мріяв присвятити своє життя творчості, а саме театру. Та після школи не склалося. Працював на будівництві аж у Старовижівському районі. Але почувши від друзів, що у Луцькому театрі набирають акторів у  студію «Ромашка», вирішив спробувати свої сили.

Фото з колекції Володимира Вінніка
Фото з колекції Володимира Вінніка

 

Тренування, репетиції і ось він - перший дебют

«Спочатку було страшно, я навіть слова забув, згодом опанував себе, і страх перетворився на ейфорію, - пригадує враження Володимир. – Я взагалі люблю працювати з дітьми, бо це нереальні відчуття, коли завдяки тобі сміються діти. Ці емоції не можна ні ж чим зрівняти і словами не передати».

Робота актора ляльок зовсім непроста. Вистава триває 45 хвилин, зазвичай, актору в ній доводиться грати не одну роль, а дуже часто - і три, й чотири. Складно швидко змінювати свій тембр голосу. А буває, що Володимиру доводиться грати й по чотири вистави на день.

«Так, спочатку було важко говорити різними голосами, сидів вечорами – тренувався, - зізнається співрозмовник. – Але якщо ти йдеш працювати у театр, то повинен віддаватися на повну. Актор має завжди бути в хорошому гуморі, бо від його емоції залежить, якою буде вистава. Найголовніше у професії лялькаря – це універсальність і майстерне володіння лялькою, своїм голосом та своїми емоціями. Завдяки багатьом тонкощам створюється магія вистави».

Як і всі актори, має Володимир і найулюбленіша роль - Вовчика. «Не люблю грати негативних героїв та виконувати жіночі ролі. Так-так, і таке доводиться», - сміється співрозмовник.

Фото з колекції Володимира Вінніка
Фото з колекції Володимира Вінніка

Окрім роботи, яка приносить масу задоволення, Володимиру подобається, що актори багато гастролюють Україною. Співрозмовник каже, що майже у кожному місті уже побував, окрім Криму, Луганська та Донецька. Але впевнений, що обов’язково колись приїде до діток і цих регіонів.

«Завжди захоплювався історією своєї країни, - каже актор. – Тому подобається бувати у різних містах, відвідувати пам’ятки архітектури, дізнаватися щось нове та бачити на власні очі підтвердження багатьох історичних фактів. Звісно, втомлюють постійні переїзди, але все це компенсується при першій же виставі, де найкращі в світі глядачі – діти».

Фото з колекції Володимира Вінніка
Фото з колекції Володимира Вінніка

Фото з колекції Володимира Вінніка
Фото з колекції Володимира Вінніка

 

Ляльки – на берці, сцену – на поле бою

Окремою сторінкою в житті Володимира прописана війна на Сході. Не міг молодий 19-річний хлопчина дивитися спокійно новини по телевізору, коли там в окопах гинуть люди.

Ще у 2014 році пішов до військкомату, але, відчувши на собі всі прикрощі паперової тяганини, вирішив, піде добровольцем. У Рожищенській самообороні домовилися з керівництвом Правого сектору, що візьмуть хлопця у свої строї.

Тож незадовго після свого 19 дня народження на базі у Десні Володимир пройшов військову підготовку. Було складно, бо ж свого часу в армії не служив, але наполегливість, яка притаманна нашому співрозмовнику, зіграла в його житті вагому роль. 

«Коли вирішив йти в зону АТО, то нікому про це не сказав, ні батькам, ні друзям, - розповідає Володимир. – Дуже довго батьки вірили в байку, що я в Одеській області на зарібках. По телефону намагався не говорити, особливо,  коли лунали обстріли. Так тривало чимало часу, аж поки мама не впізнала мене з екрану телевізора в сюжеті телеканалу 2+2 про «гарячі» події у Пісках».

Фото з колекції Володимира Вінніка
Фото з колекції Володимира Вінніка

А «гарячих точок» на рахунку Володимира було чимало. І втрачати бойових побратимів теж доводилося. Але відома усім фраза «хто, як не я» рухала молодого бійця вибраним шляхом. І хто його знає, як би було далі, якби не втручання військового керівництва у добровольчі батальйони.

«На базі в Дніпропетровську згідно з указом президента було наказано здати зброю та перейти служити в ЗСУ, - каже Володимир. – Почалася така собі окопна війна: ні наступу, ні оборони. Від ЗСУ навіть були накази не відстрілюватися, коли у нас летіли кулі. Прийшов момент, коли мені це все набридло, я ж прийшов воювати, а не бігати по плацу».

Володимир зізнається, що після повернення на мирну землю було важко. Різні політичні погляди, запитання, «скільки заробив в АТО» та вдавані патріотизм і любов до Батьківщини на свята, під час концертів, не давали хлопцеві спокійно відійти від війни. Але згодом від складної життєвої ситуації знайшлися найкращі ліки – Володимир повернувся у театр.

Нові гастролі, нові враження, переїзди, дитячі, щирі усмішки, і нашому співрозмовнику не залишилося нічого іншого, як жити й радіти життю.

На завершення розмови Володимир каже, що жалкує лише за тим, що ще ні разу не приїздив з театром на рідну Рожищенську землю. І по-секрету зізнається: «Знаєте, а я ні разу в житті не бачив лялькової вистави як глядач. Лише як автор, а ще із-за куліс».

Мрії збуваються, - так кажуть люди. І ми впевнені, що всі мрії цього талановитого та неймовірно щирого чоловіка здійсняться, бо любов, дарована дітям, обов’язково повернеться до нього сторицею.

Ірина Зенц

Найкращі глядачі - діти
Найкращі глядачі - діти

Фото з колекції Володимира Вінніка
Фото з колекції Володимира Вінніка

Коментар
29/03/2024 Четвер
28.03.2024