Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Рожищанка, яка у війну втратила ногу, радить жити і не здаватися

22:00 01.03.2018
1078

Головний військовий прокурор України Анатолій Матіос днями розповів, що з 313 тисяч учасників АТО 518 осіб вчинили самогубства. Також він додав, що у 2017 році рівень забезпечення учасників АТО психологічною реабілітацією з боку держави склав лише 0,1 % від загальної кількості.

Ті, хто побував на сході, не можуть самотужки подолати нервову напругу, яка здолала їхню психіку, ще ж гірше, коли військовий повернувся скаліченим, без рук чи ніг і не бачить сенсу свого подальшого життя, - йдеться на ІА «Волинські новини».

Війна. Це слово пришвидшує пульсацію її мозку, ранить серце, терзає душу. Напевно рожищанка Антоніна Фердолевська, як ніхто інший розуміє душевні страждання тих молодих вояків, котрі сьогодні залишилися інвалідами, побувавши на Донбасі. Та власним прикладом Антоніна Василівна, як інвалід війни доводить, що не потрібно здаватися, адже життя дається лише раз.

Вона народилася у далекому 1938-ому на хуторі Кудрин під Соколем, що у Рожищенському районі, у селянській багатодітній родині. Коли батька Василя Антоновича забрали на фронт, матір саме була при надії. Дійшов німець і на Волинь, наближались бої до Кудрина. Той страшний день їй, шестирічній дівчинці, болючими спогадами засяде у мозку на все життя.

«Коли у 1944-му фронт підходив до Кудрина, німці відступали, місцеві почали втікати до лісу. Бігли й ми з матір’ю, братом та дядьком серед людей. Свистіли кулі, падали люди, мамин брат загинув, а мене дуже поранило в ногу, - згадує Антоніна Василівна і на очах у жінки з’являються непрохані сльози».

Аби врятувати дочку, мати доправила її до луцького шпиталю.

«Там було багато дітей. Допікали воші. Тих, хто втратив батьків, пізніше відправили у дитячий будинок. Мене ж з обрізаною вище коліна ногою матір забрала додому. Я ж, дурненька, думала, що нога відросте. Навіть на милицях з дітьми намагалась грати в ігри, аби бути такою, як всі, – продовжує розповідь Антоніна Фердолевська».

Батько тяжко пораненим вернувся з війни, довго лікувався. Та попри все чотири роки возив конем донечку до школи в сусідню Янівку. А вісім класів закінчувала Антоніна вже у Соколі.


По закінченні школи постало питання, що ж робити далі? Антоніна хотіла вивчитися на продавця, але матір відмовила, бо розуміла, тяжко буде дочці вистояти на одній здоровій нозі. Влаштувала дівчину учнем у рожищенське ательє «Вперед», де директорував Левченко.

«Хороший був чоловік, направив мене на навчання в училище на кравця аж у Львів, а у 58-ому, коли закінчила навчання, вже й протез вдалося виготовити, - розповідає Антоніна Фердолевська».

Так і пропрацювала кравцем наша співрозмовниця чотири десятки літ у колишньому побуткомбінаті «Веселка».

«Я не пам’ятаю, як це, ходити на власних ногах. Тож коли отримала протеза, то здавалось, що ходжу, як всі. Хоча, звичайно, це було не так. Але я не зважала. І подруг мала, і в кіно ходила, і город полола, - продовжує розповідь Антоніна Василівна. – Спочатку жила на квартирі, згодом батько звів у Рожищі хату, де ми жили з братами. Пізніше брати одружились, порозходилися, а я й донині тут живу».

Аби легше було пересуватися, держава забезпечувала таких інвалідів, як Антоніна Фердолевська, транспортними засобами. З 72-го року кермувала «Запорожцем» і наша героїня.

«Три «Запорожці» я з’їздила, зараз теж стою на черзі, та чи діждуся тієї машини, вже й не знаю, бо здоров’я не те, - зітхає Антоніна Василівна. – От через райсобез дали другого лютого інвалідного візка, то легше тепер пересуватися по хаті».

Заміж вийшла Антоніна Василівна у старшому віці, напевно, далася таки взнаки інвалідність. У 1977-му народила синочка, котрий став змістом її життя. Саме Олександр нині докладає максимум зусиль, аби жилося матусі комфортно, облаштовує оселю, щоб і тепло було, і затишно.

«Телевізор, газети і кіт – от і вся нині моя робота, - зізнається Антоніна Фердолевська. – Сиджу біля вікна і дивлюся, хто йде вулицею, згадую колишнє життя».

А як начитаюся чи надивлюся про молодих вояків, які інвалідами залишилися, серце від болю розривається. Відчуваю їх біль кожною частинкою свого тіла, та все ж розумію - вони живі, і за це потрібно дякувати Богу.

Жити і не здаватися. Це принцип, з яким йде по життю Антоніна Фердолевська вже вісім десятків літ. І хоч життя було, за словами бабусі, тяжким, але вона вдячна Богові за кожен прожитий день. А молодих хлопців, яких понівечила війна, жінка просить не здаватися перед життєвими труднощами. Адже довкола багато добрих та співчутливих людей, які допоможуть при потребі, а Бог не дає людині більше випробувань, аніж вона може витримати.

Тетяна Боярин

Коментарі
19 вересня
Вчора
17.09.2018
16.09.2018
15.09.2018
14.09.2018
13.09.2018
12.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин