Олександр Сосовський: «Головний наш ворог — це ми самі. Росію я б поставив на друге чи третє місце»

02 Лютого 2018, 09:45
6276

Продюсер трансляцій каналів «Футбол 1»/«Футбол 2» Олександр Сосовський з Рожища розповів Gazeta.ua про свій досвід участі у війні на Донбасі.

Олександр Сосовський народився 22 вересня 1988 року в Рожищі. Закінчив Рожищенську ЗОШ №2 та Інститут міжнародних відносин у Києві. Спеціальність – міжнародні відносини. Провів 15 місяців на війні. 28 червня 2015 року підірвався на протитанковій міні. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Піти на війну – це емоційне і цілком нелогічне рішення з точки зору самозбереження. Якщо стати збоку і подивитися, то це нонсенс. Але даю 100%, що повторив би все так само.


Я не пішов у перший день війни. Хоча такі думки були і робив для цього якісь кроки, які зараз можна описати, як виправдання. Коли не стало моїх знайомих, то не міг собі цього пробачити. В той час я працював у прес-службі телеканалу і просто не міг сидіти в офісі.

На вихідні я поїхав у військкомат. Сказав: «Я готовий. Забирайте». Чітко розумів, що мені це потрібно, але абсолютно не усвідомлював, куди йду.

Це була ілюзія і утопія, але я вірив, що ми зможемо все швидко звільнити

Я емоційний, в певних моментах буваю дурний, але зазвичай я мирна людина і ніколи раніше не воював. Це те, що можна було сказати про мене до війни. Звичайно, якщо не брати до уваги різних інформаційних і вуличних воєн. Сьогодні ситуація дещо інша.

Напевне, так неправильно говорити, але війна — це одна з яскравих сторінок у моєму житті. Думав, що у моєму віці вже важко здобути нових друзів. Та мені здається, що я їх знайшов десь там, у степах Донбасу. Дуже радий, що познайомився з дуже крутими і дуже не крутими людьми. Це великий досвід, щоб не робити помилок у майбутньому.

Це була ілюзія і утопія, але я вірив, що ми зможемо все швидко звільнити. Абсолютно не знав повернуся я чи не повернуся. Бувало різне.


У розмовах на цю тему говорю, що багато хто робив, робить і робитиме тут набагато більше, ніж певні підвиди на фронті. Якби ви тільки знали, як мені допомагали рідні, друзі, колеги, знайомі і зовсім незнайомі люди. Це важко описати словами. А я навіть толком не подякував. Просто не зміг віднайти адекватної подяки – життя для цього буде замало!

Взагалі, давно потрібно викреслювати з наших голів такі поняття, як герої чи героїзм. Військовий — це професія і робота, а захист свого – це звичайна необхідність. По-іншому ніяк.

Існують стереотипи, що на війні ти кожен день виносиш по 30 сєпарів, а з їхніх кісток складаєш бліндаж. Такого навіть у відеоіграх не буває.

У нас багато ілюзій про війну. Також ми виховані на героїчних фільмах. Буває так, що дехто служить без жодного пострілу. Але одночасно він чи вона виконує дуже важливу роботу.

Існують стереотипи, що на війні ти кожен день виносиш по 30 сєпарів, а з їхніх кісток складаєш бліндаж

Я офіцер запасу і давав присягу. Намагаюсь дотримувати свого слова. Раз сказав, то це треба виконувати. І погано, коли вчинки суперечать словам. Потім важко відходити від цього.

В Україні дуже багато брехні на різних рівнях. Це велика проблема. Ми навіть обманюємо самі себе, і це не поодинокі випадки.

У кожного є свій світ, який обмежується власною сім´єю чи суб-групою. Ми думаємо, що якщо десь 2-3 рази зібралися за роки незалежності, то вже виконали свій громадянський обов´язок. Це велика помилка. Потрібно працювати кожного дня. Ми вважаємо себе працелюбним народом, але в багатьох моментах ми дуже ліниві.


Росія — наша велика проблема, з якою ми будемо жити завжди. Хочемо ми цього чи ні, але вона завжди буде нашим сусідом. Я б поставив Росію на друге чи третє місце. Головний наш ворог — це ми самі. Як тільки ми розберемося із собою, тоді в нас почне щось виходити.

В нас можна купити 99% людей. Сьогодні людина може бути ура-патріотом, а завтра в розмові із сєпаром говоритиме зовсім інше. І так скрізь, без перебільшення.

В армію я приїхав «слоном». Там ти зіштовхуєшся з абсолютно іншим світом. Перше — це обмеження у спілкуванні. Максимум — це твій батальйон. Дуже круто, якщо ти займаєш якусь керівну посаду. Тоді є більше коло спілкування. Я був заступником командира роти. У моєму підпорядкуванні було 100 людей. Подобаються вони тобі чи ні, але треба навчитися жити з ними.

Найнеобхідніші речі на війні — це не каска чи бронежилет, а зброя і вологі серветки

Взагалі не знав, що таке час. Мені ніколи не було нудно. Годинник був потрібен тільки для синхронізації дій. Мабуть, сьогоднішній день тягнеться довше, ніж ті 15 місяців на війні. За цей час відбулося багато всього поганого, але навіть там бували приємні і незабутні моменти.

Мені подобалося, що весь час був при якійсь справі. Бачив, що мої солдати у вільний час читали книжки. На жаль, я не прочитав жодної сторінки з того, що мені хотілося б. Читав тільки спеціалізовану літературу, якщо це було потрібно. На інше часу не вистачало. І це круто.

Найнеобхідніші речі на війні — це не каска чи бронежилет, а зброя і вологі серветки.


Мені запропонували працювати у прес-службі Генштабу. Сказали, що і так отримаю всі пільги. Відповів, що не за пільгами йду воювати. Вони мені взагалі не потрібні. Потім виявилося, що це нормальна практика і є багато «учасників бойових дій», які ніколи не брали участі в бойових діях. В частинах служать люди, які руками і ногами за Росію, чекають, що їх хтось «врятує». Тому я і кажу, що наш головний ворог — це ми самі.

В мене завжди було специфічне ставлення до росіян, хоча ніколи не був у Росії. І навряд чи вже буду. Хіба частина Росії стане нашою територією. Але в мене там є родичі і знайомі. Частина з них ставилися до нас, як до чогось меншовартісного. Вони мені завжди намагалися втирати, що я щось постійно не так роблю.

В частинах служать люди, які руками і ногами за Росію, чекають, що їх хтось «врятує»

Україна для Росії — це кістка в горлі. Адміністративно-територіальний поділ в росіян — найбільший у світі. «Ширь бескрайних полей» - просто неймовірна. Уявіть, скільки потрібно зусиль і коштів, щоб усюди зробити хоча б нормально. У нас був великий контакт з Росією. І коли в нас відбувалися якісь позитивні зрушення, то навіть в Івана з умовного Іванова поставало питання: «А почему у хохлов что-то там хорошо?» І щоб у хохлів не було все добре, то легше почати війну, яка коштуватиме дешевше, ніж робити в Росії порядок. Тоді і у тамтешніх людей не виникатимуть «зайві» питання. Це теорія, але як мінімум частина правди в ній є.

Дуже комфортно мати ворога. Таким чином багато питань зникають самі собою. А коли все-таки такі з'являються і навіть в такий час у нас відбувається щось хороше, то існує один прекрасний і беззаперечний аргумент: «У них війна, невже ви хочете і у себе щось схоже?».


В мене були стереотипи щодо Донбасу. Коли на війні загинули мої знайомі, я подумав: «Мужики, якого фіга? Йдіть і відстоюйте свій край. Раз ви допустили це, то хоч спробуйте виправити ситуацію». Коли сам пішов воювати, то очі в мене розширилися до максимуму. Там були цілі підрозділи складені з людей з Донбасу. Тоді ми були однією країною і без різниці, хто якою мовою говорив.

Інколи ми свою останню їжу віддавали місцевому населенню, а вони потім витворяли дуже неприємні речі.

Ми могли вже давно виграти цю війну, але перемогу у боротьбі за розуми людей здобули зовсім інші. Ворог зовнішній і ворог внутрішній зіграли свої ролі.

Повністю вже ніколи не повернеться те, що було раніше. З нашого боку загинуло багато людей, залишилося багато скалічених морально і фізично.

Разом з командиром батальйону підірвалися на протитанковій міні. Його дуже покалічило, а я виявився щасливчиком

Ми завжди думаємо, що нам хтось допоможе. Умовно кажучи, ти постійно ходиш до свого сусіда з різними проханнями, а в обмін нічого не даєш. Хто тебе довго терпітиме? Україна — це якраз той нахабний сусід, який весь час щось хоче потягнути з усіх можливих боків.

Якщо в трьох словах описати свій досвід участі у війні, то це жахливо, неправильно, але потрібно. Там я отримав поранення, наслідки якого досі відчуваю. Але найгірше те, що в мене стерлися певні емоції. Вони просто перестали існувати.

Разом з командиром батальйону підірвалися на протитанковій міні. Його дуже покалічило, а я виявився щасливчиком. Мені поталанило повернутися додому з двома руками і двома ногами.


Можна сказати, що не знаю жодного героя, але разом з тим я знаю безліч героїв про яких ніколи не дізнається широкий загал. Когось вже немає в живих. Інші - звичайні люди. Потрібно було бачити наскільки вони жертвували всім - собою, сім´ями і здоров´ям. В мирному житті таке дуже рідко зустрічаєш. Хочу подякувати таким людям. Саме тоді зрозумів, що не все втрачено.

Статус, регіон чи інші фактори не мали значення. Війна всіх зрівняла і потім кожен показав, хто є хто. Наймолодшому хлопцеві, який воював зі мною, було 17 чи 18 років, а найстаршому — 62.

У нас були періоди, коли не було чого їсти і пити. І не факт, що завтра ти будеш живим. Навіть не факт, що за годину будеш живим. Був період, коли бойові дії не припинялися ні на мить.

Дуже дивно чути, що хтось безстрашний. Всі бояться, але з кожною наступною кулею, яка пролітає над головою, страх трохи притупляється. І знову з´являється, коли хтось отримує поранення. Ти стаєш обережнішим. Усі бояться. Тільки хтось у такий момент діє, а хтось не може зрушити з місця.

Спочатку дуже боявся, що в критичний момент мене заклинить і не зможу діяти. І дуже радів, коли в таких ситуаціях мій мозок міг нормально функціонувати. Він по-іншому на все реагував, але я міг ефективно діяти. Тут можна повагатися. Там часу на це немає. Потрібно дуже швидко приймати правильні рішення.

Мене хтось запитував чи нормально влаштовувати тут «пир во время чумы», коли хтось воює на Донбасі? Звичайно, нормально. Не можуть всі воювати. Але важливо, щоб усі, хто веселиться пам´ятали про тих, хто на війні. А військові розуміли, що їм допоможуть у важку хвилину.

Чим далі, тим більш негативно ставляться до того, що ти був на війні. Мовляв, та ти тільки втратив час

Думав залишитися в армії. Мені пропонували посаду заступника командира батальйону. Був навіть випадок, коли комбат від'їжджав, то залишив мене старшим. Батальйон — це близько 600 людей. Таке у мирний час важко уявити. Але я вирішив взяти паузу.

Між нами існує джентльменська угода. У випадку чого ми готові продовжувати боротьбу. Дуже шкода, що війна продовжується, люди помирають і нікого не повернеш.

Чим далі, тим більш негативно ставляться до того, що ти був на війні. Мовляв, та ти тільки втратив час, тому такі розмови – це завжди важко. Але мені не потрібна чиясь думка. Це моє рішення і я несу за це відповідальність. У мене є друзі, які не підтримували мого рішення, але при цьому вони мені допомагали.

Заради війни довелося пожертвувати часом. Чим далі, то тим він швидше летить. Хоча я абсолютно не шкодую про це. Також здоров´ям. Воно точно не стало кращим. Але, коли дивлюся на інших, то розумію, що я найздоровіший з усіх здорових.


Ірина КОЗЮПА

Коментарі
02 Лютого 2018, 14:56
Саша красава!! Уважаю його!!!
02 Лютого 2018, 15:51
Гордися,батьку та мамо, сином!!!!!
02 Лютого 2018, 17:07
Санько молодець.
02 Лютого 2018, 20:11
Погоджуюсь з кожним словом. Шкода що багато таких світлих людей загинуло, а лишились продажні "шкури" і диванні критики, які для власного міста чи селища "палець об палець не вдарили". Сподіваюся таких людей більшатиме, але і розумію що пройде немало часу.... Добро переможе!
Коментар
29/03/2024 Четвер
28.03.2024