Подружжя з Крижівки відкрило секрет сімейного щастя

Хоч надворі похмуро та холодно, а в оселі Валентини Іванівнита Івана Харитоновича Приймачків з села Крижівка Рожищенського району світло та радісно від теплих усмішок та щирих привітань. Це з’їхалися діти, онуки та родина, аби привітати господарів із золотим ювілеєм подружнього життя.

На столі смачні наїдки, весільний коровай, домашня наливка. Все, як тоді, у далекому 1967-ому, коли два дні гучно гуляли і в Навозі, звідки наречена, і в Крижівці, тільки ще багатше. І в очах молодят такі ж щирі почуття, хоч скроні вже щедро посріблила сивина, - пише ІА Волинські новини.

День свого знайомства золоті ювіляри пам’ятають дуже добре. На шкільний новорічний вогник в Навіз, де навчалися у середній школі однолітки з Крижівки, прийшов на запрошення друзів і Іван Приймачок. Там і запримітив Валентину.

- Була вона у білому пишному платті, скромна, дуже красива, - згадує Іван Харитонович. – Познайомилися, а згодом зрозумів - запала дівчина мені в душу.

Валентина Іванівна зізнається, що підкорив її хлопець вмінням вправно танцювати. Тому й звернула на нього увагу посеред інших однолітків. Але ж, звичайно, спочатку про це нікому не зізнавалася. А Іван розпочав свої залицяння з вітальних листівок. Пізніше не раз перепливав «чайкою» через Стир з Крижівки в Навіз, аби зустрітися з коханою.

Під час служби в армії рядовий Іван Приймачок чи не щодня відправляв вісточки на Волинь, а Валентина, котра в той час навчалася на музичному відділенні Луцького педагогічного училища, справно відповідала коханому.

Музично обдарована Валентина під час навчання вправно освоїла гру на баяні та фортепіано. Беручкий до всього Іван навчився в армії грати на кларнеті. З того часу музика та пісня стала невід’ємною частиною їхнього життя.

Після п’яти років зустрічей молодята побралися. Іван Харитонович дістає з домашнього фотоальбому весільне фото.

- Ось яка моя Валя красуня була, та й я - бравий хлопчисько, - посміхається 72-річний Іван Приймачок.

А й справді, хороша пара. Наречена – у модній сукні, дорогих туфлях на підборах, видно, що одиначка. Теплотою погляду та густим чорним чубом вражає статечний наречений, котрий міцно тримає за руку молоду дружину.

Так рука в руку і йдуть по життю Приймачки вже п’ять десятків літ.

- Спочатку рік жила в невістках, - згадує Валентина Іванівна, котрій після одруження довелося покинути рідну батьківську хату і школу в Навозі, куди після закінчення училища повернулась працювати, та переїхати до чоловіка в Крижівку. – А згодом побудували власну оселю, де й народилося троє наших дочок – Лариса, Люда та Оксана. Виховували з чоловіком власних дітей, намагалась тільки доброму навчати і сільську дітвору, бо ж місцева школа стала для мене другою домівкою.

- Понад чотири десятки літ працювала Валентина Іванівна у Крижівській школі, навчала дітей читати і писати, правильно сприймати навколишній світ, розвивала творі здібності малечі.

Вона й сьогодні з гордістю розповідає про своїх учнів, які, вже ставши дорослими, з вдячністю обдаровують її своїм людським теплом та повагою. А ще брала участь у художній самодіяльності – багато років поспіль співала у хоровій капелі колгоспників. Іван Харитонович, окрім обов’язків кіномеханіка, ще й грав у сільському духовому оркестрі.

- А скільки весіль гучних ми відіграли! - згадує наш співрозмовник.

- Не ревнували, коли чоловік по весіллях ходив? - допитуюсь у Валентини Іванівни.

- Та ні, - зізнається жінка, - вірила і довіряла йому, бо бачила його щире ставлення до мене, до дітей. Коли між чоловіком та дружиною нема довіри, то яка ж це сім’я. Ми завжди знаходили порозуміння, хоч в житті траплялися різні ситуації.

- Навчитися дослухатися до думки один одного, приймати спільні рішення – ось що головне в сімейному житті, - долучається до розмови Іван Харитонович.

Безперечно, у житті, як на довгій ниві. Тож не таким безхмарним виявилося і сімейне життя Приймачків. Найбільшою трагедією для подружжя стала смерть наймолодшої дочки Оксани. Здавалося, що батьківське серце розірвалося навпіл, а біль вже не вщухне ніколи. Та опанувати власні почуття, пережити відчай змусив онук Сашко, який залишився сиротою. В той час тринадцятирічному підлітку підтримка дідуся та бабусі – найближчих та найрідніших людей - була вкрай необхідною. Так і тамували батьки власне горе турботою про онука, якому віддавали все своє тепло і ласку. А ще ж завжди тримали чималеньке господарство, тож працювати було біля чого.

Проходили роки, ріс та мужнів Сашко, тішили дідуся та бабусю і ще троє онуків, які частенько навідувалися у гості. Згодом Валентина Іванівна та Іван Харитонович діждалися вже й правнука. Розростається гілля родового дерева Приймачків. А вони і п’ять десятків літ після одруження все ж такі невгамовні: працюють в полі, тримають господарство, а головне – турбуються і підтримують одне одного. Бо вогонь їхнього щирого кохання, яке пронесли в своїх серцях через півстоліття спільного життя, не тліє, а досі горить, зігріваючи теплом усю дружну родину.

Тетяна Боярин