Повстанська юність та 15 літ таборів: спогади зв’язкового на псевдо Сокіл з Щурина

Високий ставний чоловік із буйним чубом (що, як потім довелося почути, в парубоцтві був неабиякою гордістю хлопця) підійшов до мене, ведучої вечора–зустрічі двох мистецьких колективів: народної аматорської хорової капели «Посвіт» Палацу культури міста Луцька і хору «Благовіст» із Кам’янського (тодішній Дніпродзержинськ) Дніпропетровської області.

Пише Наталя Гатальська, провідний науковий співробітник Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського на сторінках «Волині».

«Петро Войтюк — керівник хору, — відрекомендувався чоловік. — Ми до вас у гості».

Як виявилося пізніше, 80-річний Петро Андрійович — наш земляк–волинянин, а повстанська юність та 15 літ таборів змусили патріота оселитися далеко від рідного краю, за яким він тужив усе своє життя.

Народився ж у селі Щурин Рожищенського району 1924 року в багатодітній селянській родині, де росло семеро синів і дочок. Пізніше сім’я переїхала в Поповичі Голобського (нині Ковельського) району. У 1941 році закінчив школу і наприкінці жовтня був прийнятий до лав Організації українських націоналістів. З початку 1942-го й до квітня 1944-го боровся із гітлерівськими загарбниками та радянськими загонами спеціального призначення.

14 жовтня 1942 року, на Покрову (пізніше ця дата була визнана днем народження Української повстанської армії), юнака призначили зв’язковим, присвоївши псевдо Сокіл, що цілком відповідало його окриленій поривистій натурі.

У квітні 1944-го був заарештований радянською контррозвідкою «Смерш». Почалися митарства по тюрмах, знущання, провокації, а через півроку (у жовтні) настала жорстока розправа: засудили на 20 літ каторги. 20-річного хлопця етапували у Воркуту, де працював на шахтах 12 літ.

Давня мрія — стати музикантом-скрипалем — виявилася нездійсненною: від важкої роботи огрубіли руки, давалися взнаки виробничі травми.

Пройшовши всі кола пекла радянських катівень та спілкуючись із політв’язнями, Петро Андрійович ще дужче загартував свій дух, став одним із лідерів у молодіжному середовищі.

За 12 років неволі юнак дуже змінився: змужнів, подорослішав. Тому, коли повертався додому, написав братові, щоб той зустрічав на вокзалі високого чоловіка зі скрипкою в руках, бо вже й сліду не лишилося від того сором’язливого хлопця, яким він потрапив у тюрму.

Повернувся додому, на Волинь, але постійні переслідування з боку каральних органів змушували шукати місце проживання деінде. Мати, яка дочекалася сина з каторги, плачучи, випровадила його до родичів на Дніпропетровщину.

Так оселився волинянин у Дніпродзержинську. Закінчив вечірнє відділення індустріального технікуму та став працювати майстром, виконробом на місцевих промислових підприємствах. Одружився, народився син. Та й тут пильне око «органів» постійно стежило за ним...

Він умів ненав’язливо ставати центром у будь–якому товаристві, гуртувати навколо себе однодумців і «навертати у свою віру» байдужих та розчарованих. Високий, статечний синьоокий красень, закоханий в Україну і свою рідну Волинь, який пройшов пекло ГУЛАГу, не озлобився. «Мною керує любов», — казав він.

Чоловік наполегливо переконував подніпровців у необхідності піднятися на весь свій національний зріст і будувати Українську незалежну державу. Петро Войтюк був причетний до формування низки патріотичних структур на Січеславщині: осередків «Просвіти», Народного руху України, Конгресу українських націоналістів, парафії греко–католицької церкви та громади Української православної церкви Київського патріархату, Братства ОУН—УПА.

Проте найбільшою його гордістю став хоровий колектив міського товариства «Просвіта» під промовистою назвою «Благовіст», що, як дзвін, став будити збайдужілих нащадків козаків до української справи.

До кінця життя Петро Андрійович залишався незмінним художнім керівником хору, а після його смерті у 2005 році колектив називається хор «Благовіст» імені Петра Войтюка.

Переймаючись громадськими справами, він водночас був уважним і вірним чоловіком, люблячим сином і братом, батьком і дідусем та щирим другом. Безкорисливість — одна з основних його рис.

Петро Андрійович допомагав рідним і друзям у скрутну хвилину, своїм коштом спорудив пам’ятник на спільній могилі двох загиблих юних побратимів і щоразу, приїжджаючи на Волинь, провідував її.

Крізь усе своє драматичне життя він проніс слова, почуті на могилі сина простої волинської жінки–селянки: «Якби треба було Україні, я б віддала й інших своїх дітей».