Невеличке, затишне село зі своїми особливостями та колоритною зупинкою

17 Квітня 2017, 11:00

7991

Шановні читачі, ми продовжуємо розпочату рубрику «Сільськими дорогами».

Нагадаємо, що її веде історик та краєзнавець, вчитель історії ЗОШ І-ІІІ ступенів села Копачівка, Сергій Янішевський.

На нас чекає нова подорож, гарні краєвиди та найпотаємніша історія про яку розповість нам автор.

Памʼятайте, хто не любить свою малу Батьківщину, неспроможний любити Україну. Тож, відкривайте для себе рідний край по-новому та любіть його всім серцем!

Ми вже побували в Іванівці, Соколі, Линівці, Немирі, Доросинях, Копачівці, Залісцях, Рудці-Козинській, Любчі, Козині, Пожарках, Єлизаветині, Олешковичах, Тростянці, Іванчицях, Озденіжі та Яблунівці.

*****************************

До наступного села ми потрапили попередньо поглянувши на занедбані німецькі кладовища за Яблунівкою. На яких не знайшли зовсім нічого окрім заростей. Навіть надгробків там не лишилось.

Так от, майже одразу ми доїхали до села, що також має не свою автентичну назву, а дану згодом, під впливом, мабуть, громадської думки. Підгірне., колись мало назву Малі Березолупи, а поруч були Великі Березолупи. В 1964 році, якраз в період коли в УРСР перейменовували все і масово, Малі Березолупи стали Підгірним, а Великі – просто Березолуками.

Є у Підгірному декілька особливостей, одна з них – величезний горб (чи то «гора», бо ж Підгірне) на якому стоїть. Його походження невідоме, ба навіть ніяких легенд не вдалось почути.

Ще одна особливість – церква святої мучениці Параскеви П’ятниці, а просто Парасківська церква, що була збудована у 1787 році. Цікаво, що з того часу храм не припиняв своєї діяльності.

До ще однієї особливості Підгірного сміливо можна вносити і колоритну зупинку, поруч з якою можна зробити й фотозону для туристів. Це місце підіймає настрій і змушує посміхатися.

Нам трохи не пощастило розпитати місцевих про село – всі бабусі клопітливо поспішали – в селі хтось помер. А кого розпитували – всі виявлялися не корінними мешканцями і повідати щось про Підгірне не могли. Тож якщо звернемося до історичних даних, то знайдемо досить скупу інформацію.

Вперше село згадується у 1575 році. До речі, як і низка інших населених пунктів району, до 1939 року належало до Щуринської волості (а пізніше гміни). В документах згадується як Березолюпи.

Олександр Цинкаловський пише, що село колись належало до власності родини Кременецького старости Сімашка, а у кінці XIX століття до Ф. Залевського. Тоді ж у селі було 126 осіб, 16 дворів, а поруч розташовувались німецькі колонії Кути, Дембувка, Поланки і ін..

Загалом із вражень – невеличке, затишне село, про яке хотілося б дізнатись значно більше. Далі буде.