Рожищанка закликає виконати заповіт Гончара та зберегти «Собори душ своїх...»

100-річчя від дня народження Олеся Гончара та 50-річчя з дня виходу його роману «Собор».

Олесь Терентійович Гончар ­– це велет української літератури ХХ століття, який залишив нам у спадщину свою творчість у формі різновидних жанрів: оповідання, повісті, новели, романи, письменницькі роздуми та літературно-критичні статті.

В 1968 році у популярній на той час серії роману і повісті появився роман Олеся Гончара «Собор», який був покликаний до життя такими явищами: ерою безбожництва, дисгармонією у суспільстві, розгулом безвідповідальності, свавіллям чиновництва, екологічною катастрофою, збайдужінням людини, відчуженням, кар'єризмом, споживацькими інтересами, взаємовідношеннями батьків і дітей.

Ці явища не дозволяли бути байдужим письменнику, який усвідомлював свій обов'язок. Певним підсумком роздумів митця над цими проблемами став «роман-набат!» (Григорій Тютюнник) «Собор», який викликав обурення зі сторони влади, наляканої прямотою,чесністю, громадянською позицією автора, який не побоявся сказати про моральну деградацію суспільства. 

Посилилися звинувачення Олеся Гончара у відступі від атеїстичних принципів, соціалістичного реалізму. Кампанія, радянська влада на крамольний роман «Собор» наклала табу майже на два десятиліття. Твір не видавався, свідомо замовчувався, йшов до масового читача 20 років.

Як це могло статися? Виявляється могло! Це було в той час, коли оброслий мохом всевладний радянський чиновник одним розчерком пера міг приректи художній витвір літератури чи мистецтва на замовчування, знищення і смерть.

Що  налякало найбільше можновладців? Найперше і найважливіше – у центрі «Собору» - проблеми української нації  і духовності у житті суспільства. Письменник спонукає читача замислитися над тим, що таке генетична пам’ять народу, її тяжка духовна недуга: фальш, лицемірство. Звідки ця злоба, зневага, неприязнь, бажання принизити – це патологія, збайдужіння, інертність людей. 

Олесь Гончар стукає у серце українців, нагадує їм про родовід, духовний зв’язок між поколіннями, про збереження святинь, відповідальність сучасників перед минулим і майбутнім, виродження особистості, споживацьке ставлення до життя, катастрофічний стан екології, взаємовідносини між батьками і дітьми.

У центрі роману «Собор», як серед степу широкого, височить собор – пам’ятка стародавньої  козацької архітектури, що пережив понад два століття. Цей архітектурний шедевр пам’ятає професора Яворницького і отамана Махна…

З опису собору починається роман: «Коли зморена денними клопотами Зачіплянка, нарешті, поринає в сон і висне над нею з просторів неба місяць зеленорогий, собор стоїть над селищами в задумі один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі, що більше навіть не на ніч схожа, а на якусь, сказати б, антиніч. 

Вона тут незвичайна, ця антиніч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній. Для неї, зачаєної в бажанні розгадати давні якісь загадки, розшифрувати тайнописи віків, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще переповнений гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій…»

Роман «Собор»  густонаселений персонажами, доля яких вирішувалася навколо собору: двоє закоханих спиняються біля нього і любуються його красою і святістю. З особливою любов’ю описаний автором рід Баглаїв, складна доля Ягора Картатого, колишнього махновця, з душевним болем читаємо про те, як склалося життя  Єльки-Оленки, дівчини-сироти, скільки випробувань лягло на її тендітні плечі… 

Спочатку настороженість, а потім обурення викликає один з основних персонажів роману чиновник обласного масштабу Володька Лобода, такий собі моральний пройдисвіт, що свого батька Ізота Лободу, який усе життя варив сталь, відправив на «казенний харч « у будинок для самотніх людей. З гнівом вибухають наші серця, коли читаємо епізод, як Володька, зрештою, навідався до батька в «райську обитель». 

Але найбільше сколихнуло читача, як цей кар’єрист, боговідступник розпочав кампанію на знищення собору: перший руйнівний крок посадовця – зняття похоронної таблички з храму, потім із занедбаного храму зробив комбікормовий склад, далі пропонує зробити знову кафе чи ринок. Руйнач собору, Володька Лобода, бачить його красу, про це цинічно заявляє: «Але ж красень, стервець! Зуміли так поставити!»

Дійсно, якою б дорогою не поверталися герої Гончара до рідного порога, вони незмінно бачать перед собою спрямований до неба силует: «Зуміли ж отак поставити, скільки не їхатимеш тепер, аж до самих плавнів, все він буде тобі перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусіль».

Шедевр зодчества зазнав після його зведення чимало змін і потрясінь: його довелося захищати на початку 30-их років минулого століття. Дивом уцілів і в роки Другої світової війни. Тоді в Новомосковську було знищено практично всі кам’яні споруди… А от величний дерев’яний храм не зачепили. І, нарешті, пам’ятна кампанія вшанування  роману Олеся Гончара «Собор», у якому письменник оспівав храм у Новомосковську, вона не тільки піддавала критиці класика української літератури Олеся Гончара, а й хотіла знищити й сам Свято-Троїцький собор. 

І тільки потужна хвиля народного обурення врятувала церкву від загибелі.  Собор вистояв, відвоював своє право на існування. І сьогодні тішить око не тільки парафіян, але й туристів.

 «Мовчить собор… Навколо нього вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях…, а він стоїть думає свою одвічну думу...

…Поглядом болі  і туги в останнє на нього дивилися розширені очі дівчат-полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в Німеччину. Ридання чув і крики надій, і залізні гуркоти війни, нічні шепоти закоханих, береже він у собі відгомін життя невмирущого, мигтіння списів запорізьких козаків, браконьєрів, руйначів, пігмеїв»  .

Шановні громадяни, читаймо «Собор»! Він написаний рукою видатного майстра, чесної, правдивої, безкомпромісної людини. Читаймо «Собор»! Він розкриває нам очі і на сучасний світ, складний і суперечливий, допоможе знайти відповідь на життєві питання, вчить любити свою історію.

Найсвятішим заповітом українцям сущим і їхнім нащадкам Олесь Гончар залишив заповіт: «Собори душ своїх бережіть, друзі!» Собори душ в контексті твору – це боротьба за духовність, за людяність, за повноту та гармонію буття. Бо бездуховність – це тривожний симптом, який веде до аморальності, злочинів. Звідси всі нещастя.

Проблеми, порушені в романі Олеся Гончара «Собор» актуальні і сьогодні: духовна недуга, лицемірство, споживацьке ставлення до життя, кар’єризм, жорстокість, взаємовідносини між батьками і дітьми, наявність браконьєрів, руйначів, пігмеї з бульдозером чи вибухівкою, без соборів у душі місцевих чиновників, які на 27 році незалежності України, не спрямовують творчі зусилля на утвердження у суспільстві історичних святинь, національних ідеалів і духовної культури. 

Байдужість завжди надзвичайно непокоїла видатного мислителя, українського письменника Олеся Гончара, про яку він висловився в романі «Собор»: «Можна прожити і без соборів, і без пісні, і без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять похоронні таблиці і на чому їх нема…Але чи залишись би ми тоді в повному розумінні слова людьми?».

Шановні громадяни, пам’ятаймо заповіт Олеся Гончара і дотримуймося його: «Собори душ своїх бережіть, друзі».

Марія Рейкіна, голова Рожищенської районної громадської організації Союзу українок