«Ще після Майдану сказав рідним: якщо почнеться війна, то я одразу ж поїду», - Микола Габдулхаков

20 Березня 2018, 10:13
2577

14 березня ми святкували день добровольця. Я неодноразово замислювалась, що спонукає їх — цих відважних людей — вирушати на фронт? Чому готові покинути звичне життя і перебратися в окопи?  

...Вперше задумалась над цим, коли вчилася на першому курсі університету. Через тиждень після початку навчання мій одногрупник поїхав на фронт. 17-річного юнака взяли в добровольчий батальйон, рік він провів у окопах. Нині в цьому життєрадісному хлопцеві важко впізнати колишнього бійця, - пише Наталія Кіндратів на Еxpres

«Ще після Майдану сказав рідним: якщо почнеться війна, то я одразу ж поїду, — каже мені 30-річний Микола Габдулхаков. — Я працював експедитором та торговим представником. А влітку 2014 року пішов у військкомат. Там чомусь не знайшли моїх документів! Сидіти й чекати я не міг. Тож поїхав під Вінницю на двотижневий вишкіл із військової та психологічної підготовки. А потім зателефонував друг і розповів, у який батальйон набирають добровольців».  

Чоловік згадує: мобілізація відбувалася максимально швидко, тож ніхто не перевіряв, чи справді в нього є якась військова підготовка. Необхідною амуніцієїю забезпечували себе самі чи просили волонтерів. 

 «Деякі з моїх побратимів жертвували своїм бізнесом, щоб озброїтися та одягнутися. Багато добровольців їхали вже зі своєю зброєю, виробляючи дозволи на користування, — додає Микола. — На сході мені не дозволили одразу ж поїхати у Піски, оскільки не знали, що я за людина. Тож декілька днів пробув на базі. У добробатах велику роль відіграє особистий фактор. Наприклад, командирами обирають авторитетних людей, яким інші довіряють, хочуть за ними йти. Зважають також на організаційні та військові навички. Більшість добровольців мають власну думку та мету, патріотичні. Часто в підрозділах ЗСУ бійці занепадали духом. А коли приходили добровольці, то так надихали, що в усіх палали очі». 

Найстаршим добровольцем у батальйоні Миколи був боєць Тихон, йому — 72. А поруч воював хлопець-студент, який одночасно навчався в університеті — їздив туди складати сесію. Були бізнесмени, власники кафе, заробітчани... 

«О, а мої побратими — видатні люди! Поруч зі мною воюють кандидат наук, юрист, іконописець, бальзамувальник, інженер, архітектор, слідчий, музикант, — розповідає 47-річний Антоній Борисов, доброволець. — Вони полишили родини, кар'єри й за покликом серця пішли боронити країну. Перекладати відповідальність на чиїсь плечі їм не дозволяє гідність і виховання».  

Вікторові з добровольчого батальйону ОУН — 55. До війни працював слюсарем-складальником. У лютому 2015-го вирішив піти на фронт. Рідні відмовляли.

«Чому саме ти? Навіщо воно тобі потрібне? А якщо тебе вб'ють чи покалічать? — згадує. — Свого часу я служив у радянській армії. Тож зі зброєю був на «ти». Пішов у добробат, бо там були друзі ще з часів Майдану. А також тому, що не поважаю керівництво ЗСУ. Добровольці ніколи нікого не питали, захищати нам нашу землю чи ні. А бійці ЗСУ змушені підкорятися наказам командування».  

Багатьох із тих, хто став добровольцем, раніше з різних причин не взяли в Збройні сили — за станом здоров’я, віком, судимістю. Та їхнє серце вимагало йти на захист Батьківщини. Особливо багато бійців прийшли у добробати після Іловайського котла чи Волновахи. 

Іван Швая родом із маленького містечка в Рівненській області. Жартує, що військовий комісаріат йому не наважився принести повістку.  

«Я очолював районний «Люстраційний комітет», — розповідає Іван Швая. — Потім став волонтером. Їздили з допомогою у Краматорськ, Слов’янськ, Дебальцеве... Завозили хлопцям бронежилети, їжу. У 2016-му пішов воювати — зрозумів, що на передовій стає дедалі  менше людей, готових активно та рішуче діяти. Тих, хто звільнився, тих, хто загинув, потрібно було замінити. Тепер я — контрактник. Служу в окремому батальйоні ЗСУ «Донбас-Україна», що колись формувався із добровольців. Нас не змушували захищати країну. Це свідомий вибір кожного». 

Олена Живко за спеціальністю — адвокат-криміналіст. Ще з часів Революції Гідності до неї стали звертатися бійці. Після цього потрапила в ГО «Об'єднання добровольців», стала волонтером.   

«Декілька разів на місяць їжджу на передову, — каже жінка. — Збираю речі, допомагаю з правовою та психологічною підтримкою. Найважче  - передавати додому тіла загиблих. Доводитися спілкуватися з батьками, дружинами, дітьми... Бо кожного добровольця вдома хтось чекає».  

Чекала свого чоловіка й 30-річна Ольга Чирва. Коли чоловік добровільно пішов на фронт, вона саме була вагітна.  

«Спершу дуже злякало це його рішення. Але Володимир — професійний військовий, був командиром артилеристів, — каже жінка. —Спілкувалися мало, зазвичай списувалися двічі на день. Аж на народження сина чоловік попросив відпустку».  

А от на хрестинах він так і не побував. Чоловік загинув від осколкових поранень. Капітан прикрив своїм тілом іншого офіцера.  

Нині Ольга сама виховує сина. Багато людей після такої втрати ненавидять військову справу, намагаються від неї відгородитися. А вона пишається чоловіком та розуміє його вчинок. І синочок тата знає. Щоправда, лише за фотографією...

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024