Виходець із Городинь виховав у Росії патріота України

04 Вересня 2017, 10:14
2586

У 1991 році Степан Сегейда разом із дружиною-росіянкою вивісив синьо-жовтий прапор над сільським клубом у Городинях Рожищенського району.

Нині їхній син Роман, народжений у Росії, боронить незалежність України, – пише Раїса МАЦЮК у Вісник.

Батька розстріляли у Луцькій тюрмі

Степан Романович народився в 1939 році. Йому було півтора року, а сестрі – п’ять, коли енкаведисти заарештували батька і кинули в катівні Луцької тюрми лише за те, що у ті непевні часи мав зброю, бо був мисливцем. Більше його родина не бачила. У 1943 році, під час українсько-польського протистояння, родину знову спіткало горе – поляки вбили дядька Івана. Хлопець лишень збирався одружуватися, до політики діла не мав. А після війни родину вивезли у Сибір.

– Мамин тато був хазяїном, мав корови, коні, землю – отже, куркуль. З дідом вивезли дочок Аню і Женю, маминих сестер. Мама, хоч і зосталася тут, іншого слова про себе, як «бандерівка», від енкаведистів не чула, – пригадує своє дитинство Степан Романович.

Чоловік дістає фотографії 30-х років і показує світлини, на яких гарно вбрані у вишиванки діти, і додає:

 – Це совєти нас затуркали, бо як прийшли вони – чума прийшла. І зерно дай, і коні дай, і жінок насилують… І на провокації які майстри!.. Раз прийшли до мами (це вже після війни) під виглядом повстанців і просять, щоб у ліс до хлопців відвела. Мама затялася: нікого не знаю. А через тиждень зустрічає в селі групу енкаведистів і впізнає серед них одного із «патріотів».

Степан Сегейда, відслуживши три роки і три місяці в армії, разом із хлопцями вирішив їхати на будівництво Братської ГЕС. Одразу отримав паспорт і так звані підйомні – аж триста карбованців. До 1986 року жив у Росії, там одружився, народилися діти. Але все ж тягнуло в рідне село, і таки повернулися в Городині. Радо зустріла родина звістку про незалежність України: у 1991 році разом з дружиною Галиною та односельчанином Степаном Семенчуком вивісили на клубі синьо-жовтий стяг, пошитий Лідією Семенчук.

– Дружина померла на п’ятдесят першому році нашого спільного життя, – на очі Романа Степановича набігають сльози. – А тепер та Росія, якій ми віддали свої молодість, силу, здоров’я, воює з нашою Батьківщиною, поливає «градами» і «смерчами» нашого сина та його побратимів, які захищають свою землю.

Відчувається, що Роман – найбільша радість і гордість Степана Романовича. Він офіцер Львівської 80-ї десантної бригади. В 2014-му році пройшов Слов’янськ, Луганський і Донецький аеропорти…

– Завжди молюся, щоб минали його ворожі кулі та снаряди, щоб наші хлопці швидше поверталися додому з перемогою, – ділиться батько сокровенним.

Місцеві сепаратисти –  це російські солдати

Сьогодні Роман Степанович Сегейда – заступник командира гаубично-артилерійського дивізіону по роботі з особовим складом 80-ої бригади. За цей час здобув чималий бойовий досвід. Тож від нього, професійного військового, хотіла почути думку, що ж відбувається на Сході – АТО чи війна?

– Антитерористична операція – це період Слов’янська. Правда, й тоді нам не дозволяли стріляти до останнього, хоча люди вже гинули. Коли зайшли перші танки з боку Росії – це вже почалася війна. І не сепаратисти воюють проти нас, а кадрові військові, які служили в російських військах, переодягнені в цивільний одяг, із сепаратистськими нашивками. Ми знаємо, коли і де проти нас воювала сота мотострілецька дивізія з Північної Осетії чи Юргенська з Кемерова... Хіба не привозила Росія до кордону з нами своїх курсантів-артилеристів, щоб досвіду стрільби набралися? У Росії велася потужна рекламно-інформаційна кампанія типу «Население Донбасса убивают. Помогите!» Тож багато тих, хто звільнився з армії, їхав сюди «рятувати братів». Є вже й такі, кому розкрилися очі… А наші хлопці – справжні герої. Навіть в умовах, коли їм не дозволяють стріляти у відповідь, вони виконують своє завдання. Захоплює патріотизм багатьох молодих вояків. Я особисто був вражений подвигом 19-річного Валер’яна Миронюка, який в одиночку протягом шести годин тримав під обстрілом дорогу до Луганського аеропорту. Він згорів у БТРі, але до останнього прикривав відхід своїх. І в той же час прикро, що серед українських офіцерів у перші дні війни виявилося чимало зрадників, тих, хто перейшов у стан ворога. Як правило, це вихідці зі Сходу та Півдня України.

– Який ваш прогноз на майбутнє цієї війни?

– Перемога... Вже у цьому році.

– Чи можемо ми перемогти, якщо у нас постійно оголошують перемир’я?

– Перемир’я теж дають свій ефект. А у разі наступу, безсумнівно, будуть значно більші втрати. Чи готове суспільство до цього? Чим готове воно жертвувати ради перемоги? Що таке втрата близької людини, я теж пізнав на собі після смерті мого односельчанина Анатолія Онищука. У мене не було брата, лише три сестри. Анатолій тут, у Городинях, став мені як брат. І служити у 80-у бригаду таки забрав його я. Він майже рік провів на спостережному пункті в Луганській області, за чотири – п’ять кілометрів від російського кордону. Толік так вірив у нашу перемогу…

На нашому прапорі гасло «Ніхто, крім нас». Ніхто інший не захищатиме України, якщо цього не робитимуть українці. Військові, лікарі, волонтери, медійники… Нам треба працювати разом, треба, щоб захід піднімав схід, щоб у них росла національна ідея. Там, на сході, мало таких патріотів, як тут. Молодь на боці України, а старші досі живуть радянськими стереотипами. Треба міняти світогляд цих людей, бо війни ніхто не хоче.

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024