«Чого боялися очі, робили руки» - 75-річна ювілярка про непросте життя

11 Серпня 2017, 07:35
4752

Здебільшого заклопотані повсякденними справами, ми рідко замислюємось над сенсом власного буття, а чужого і поготів.

І лише тоді, коли несподівано стикаємося з великою глибиною духовного багатства неординарної особистості, мимоволі запитуємо себе: чи в ладу ми з власними гідністю і сумлінням, чи правильно розпорядилися своєю долею?

Це велика удача – вчасно познайомитися з напрочуд світлою людиною, чий життєвий досвід стає для тебе справжньою школою.

Кажуть люди, не дай, Боже, народитися і жити в епоху змін. Але саме така доля судилася Марії Андріївни Віннік.


Народилася жінка далекого 1942 року в селі Баб’є (тепер Квітневе). Це були роки, коли на нашій землі лютувала смерть. Не питаючи нікого забирали в родини діда, батька, брата, сина...

У 1943, коли Марії було заледве рік, її батька Андрія Якобчука, вбили поляки: мав власну позицію і гідно відстоював своє українське, не схиляючи голови ні перед ким. І хоча маленька Марія не встигла й зрозуміти, як дуже її любить тато, впродовж  життя відчувала його підтримку.

«Я так нудила за татом. Мама багато про нього розповідала. І фотографія висіла над ліжком. Я гляну на нього і кажу: «Мамо, на мене тато дивиться». 

Жінка втирає хустиною непрохані сльози та продовжує: «Хоч і вітчим згодом був у мене добрий, але все одно чекала на тата. Піду на дорогу, сяду коло плота і чекаю, що буде йти, а я впізнаю. Не раз жду, плачу, так і засну під корчем. Пізніше вже зрозуміла, що тато не прийде».

Зі спогадів Марії Андріївни дитинство постає ніяк не в кольорових барвах. Вибухи, сльози, смерть, голод… Мама біжить, тікаючи від кулеметної черги. І ледь встигає забігти в хату… Жива. Ну й слава Богу, день пройшов…


Страшним крилом смерть накрила всю родину Марії Андріївни. А все тому, що мали в серці те, що, як писала відома поетеса,  не вмирає - любов до України. Двоє дядьків були вояками УПА, а тітка лікувала рани пораненим повстанцям, за що й поплатилася першою.

 

Пам’ять…

Ніякі лозунги, ніякі найсолодші слова про минуле не зітруть правди про нього.  Правда викарбувана в Марії Андріївни шрамами на серці.

«При нас, дітях, старші мало говорили, але я добре запам’ятала, як хату обступили так звані «стрибки», шукали повстанців, моїх дядьків та тітку, - розповідає пані Марія: – Люди казали, що тітка Надя дуже гарною та доброю була. Її димом задушили. Привезли в село Тристень, поклали на площі, щоб усі бачили, яка чекає на кожного кара за зв’язки з повстанцями. Куди її забрали, не знаємо, напевно, у той самий колодязь в Рожищі, де скидали тіла солдатів УПА. Володимира, кажуть, закопали на Озеранських могилках, але ніхто не знає, де саме. Діда, солтиса, судили за синів та в Сибір відправили, там і загинув на шахті…».

***Загони стрибків, чи «істрєбітєлєй» формували з колишніх партизанів, партійно-радянського активу, комсомольців, безпартійних, фізично здорових чоловіків і жінок, які проявили себе з хорошого боку стосовно радянської влади в період німецької окупації, - авт.

 

«Бульбашку» сторонилися, бо ж родина «ненадійна»...

У школі до Марії ставилися з пересторогою. Бувало, діти всі виступають на святі, а її, «бульбашку», не брали, бо ж родина «ненадійна», сторонилися. Все терпіла, мовчала, хоча й гіркий клубок образи не раз підступав до горла.

«Тяжко мені було в житті. Якось пасла худобу, сиділа під скиртою і так стало болісно на серці. Заплакала. А батько мене обійняв й промовив: «Не плач, дитино…», - згадує Марія Андріївна, ковтаючи біль спогадів.

Чи сон то був, чи ні, одному Богу відомо. Але після тих слів серце дівчини втішилося і стало легше жити.

Закінчивши семирічку, відразу пішла в колгосп працювати.

«Тяжко було, робили все вручну, але якісь веселі люди були, - посміхаючись, пригадує співрозмовниця. – Бувало, йдемо чи їдемо на возі - співаємо, на роботі вільна хвилина – співаємо. Я кажу своїм онукам, що вони б і дня не витримали так працювати, як ми працювали. Скільки то сили треба було прикласти за молоду. Але раніше люди міцніші були: на морозі льон тіпали, зраночку до праці бралися…».

 

Все чого боялися очі, робили руки...

У шістнадцять років Марія Андріївна вийшла заміж за свого односельчанина Івана Вінніка. Чоловік був старшим за Марію на чотирнадцять літ. Не один рік топтав фронтові дороги, замолоду закусив «солдатського щастя», був аж у Грузії. Статний військовий не зміг встояти перед Маріїною красою, бо й справді дівчина з довгою косою та великими щирими очима не одному припала до душі. Але, видно, Богом була вже вимальована доля.

Справили вечірку і пішли попід руки топтати споришеву дорогу своєї долі. Вісім діток дарував Господь подружжю Вінніків: п’ятеро доньок та троє синів. Чи важко було – Марія Андріївна вже й не пам’ятає, бо все чого боялися очі, робили руки. Сама пряжу пряла, сама шила одяг, в’язала та прала, аби дітки завжди були чистими та доглянутими. А крім того подружжя, завжди тримало велике господарство. Дружина зрання до смеркання працювала в колгоспі, а чоловік – завклубом. Не думалося про те, що, де й чому болить, бо ж знала: немає від кого помочі чекати. Тож самі з чоловіком будували своє гніздечко.


Уже двадцять два роки, як помер на 69-році життя її Іван. Діти порозліталися по світу. Радіє серце матері, що всі мають свої родини. Тішиться бабуся успіхами вісімнадцятьох внуків та чотирнадцятьох правнуків. От ще б здоров’я було та в поле б піти, грядочку пополоти…

Але вже майже рік, як не може підвестися з ліжка. Забрала донька Марію Андріївну до себе у Рожище. Але, як каже сама бабуся, душа її лишилася в рідному Квітневому. Там, у тій хатині, де кожен куточок гріє серце, де пестила своїх голуб’ят, де криниця та квіти, де пташки по-іншому щебечуть, а роси щоранку мочили ноги, коли йшла на свій город.

«Хай тяжко робити, аби не сидіти», - зауважує мудра жінка.



Крається серце старенької, а думки складаються рядочками у вірші. Понад шістдесят уже записала під диктовку донька, бо ж у бабусі пальці відмовляються ручку тримати.

Багато віршів написала для дітей. Знаєте, таких добрих, радісних, повчальних. Таких, які народжуються тільки у щирих душах. Правнучки люблять прабабусю, бо для кожної складає окремий поетичний подарунок.


Доля Марії Андріївни – яскравий приклад того, що зміни часів, влади, і навіть епохи, не впливають на духовно багатих людей. Вони завжди горять, як зірки і своїм світлом осявають все навколо.

Вчора, 10 серпня, Марія Віннік зустріла ювілей – 75 літ накувала зозуля. До берегині родинного вогнища приїхали рідні серцю люди. Вітання, квіти, подарунки. А вона тихо втирає непрохані сльози і просто радіє тому, що всі разом.

Вітаючи поважних ювілярів, їм часто зичать прожити до ста, а ми бажаємо Марії Андріївні прожити більше ста при гарному здоров’ї. Хай кожен день дарує радість, а кожна година, проведена з рідними, буде втіхою. І нехай вона напише ще багато віршів, наповнить життєвою мудрістю та добротою. 

Ірина Зенц

ХАТА РІДНА

Хата наша, рідна хата, яка ж ти мені дорога,

як важко тебе покидати, йти від свого двора.

Співають пташки у садочку, квіточки біля хати цвітуть.

Як було любо дивитись, як до мене внучата маленькі йдуть.

Тепер дивлюсь на світ за вікном...

Так хочу на ноги встати, хоч раз ще пройтися двором.

 

Тітці НАДІЇ

Надя, Надійка, Надія, рідна тітонька моя,

я тебе не пам'ятаю, бо була тоді мала.

Мені люди розказали - ти була красуня,

як весняний цвіт і загинула ще не було і двадцяти літ.

Як могла рука піднятись на таку красу:

біле личко, чорні брови, карі очі, чорную косу?

Зла нікому не зробила, добре серце мала

хлопцям-повстанцям рани лікувала.

За доброту тебе усі любили,

а запроданці прокляті твій вік вкоротили.

В Волосовці під лісом у схованці - димом задушили.

Тіло в Тристень завезли, в центрі села поклали,

так людей лякали- хто повстанцям буде помагати, буде тут лежати.

Потім в Рожище забрали, десь в яр вкинули, а де- так ми й не взнали.

Чи винні ті хлопці, дівчата, що так рідну землю любили?

Вони її своєю кров`ю облили, своїми кістками встелили.

І ніхто не знає, де їхні могили.

 

Україна не нападала Чужої землі не забирала.

Чого ж ви брати-росіяни ворогами стали?

За що на Україну напали?

Кого і від кого ви так захищаєте?

Що маленьких діток вбиваєте?

Для кого ви так стараєтесь?

Для того ірода, що сидить-сміється?

А кров людська річкою ллється.

Його не мати породила,а нечиста сила,

що такої біди в світі наробила.

Солдатів молодих у трунах везуть, у землю ховають,

а ті іроди в банки мільярди складають.

Ми не хочемо мільярдів, нам аби прожити,

комунальні заплатити і хліба купити.

Ми не хочемо війни, мир хай буде в світі.

Ми не хочемо, щоб гинули України і Росії діти.

 

МИНУЛО ЛЮБЕ ЛІТЕЧКО

Минуло любе літечко, настав осінній час.

Три правнучки - красунечки пішли у перший клас.

Лєра живе в Любимівці Каховського району

говорить зі мною тільки по телефону.

Вероніка в Копачівці, там така природа,

тече маленька річечка, сосновий ліс в кінці города.

Евеліна в Рожищі живе, і як усі раненько,

з радістю у школу йде.

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024