У цьому краї виникла нова професія — березолупи
-
-
>
-
>
-
>
7025
Шановні читачі, ми продовжуємо розпочату рубрику «Сільськими дорогами».
Нагадаємо, що її веде історик та краєзнавець, вчитель історії ЗОШ І-ІІІ ступенів села Копачівка, Сергій Янішевський.
На нас чекає нова подорож, гарні краєвиди та найпотаємніша історія про яку розповість нам автор.
Памʼятайте, хто не любить свою малу Батьківщину, неспроможний любити Україну. Тож, відкривайте для себе рідний край по-новому та любіть його всім серцем!
Ми вже побували в Іванівці, Соколі, Линівці, Немирі, Доросинях, Копачівці, Залісцях, Рудці-Козинській, Любчі, Козині, Пожарках, Єлизаветині, Олешковичах, Тростянці, Іванчицях, Озденіжі, Яблунівці та Підгірному.
*****************************
Після затишного Підгірного ми завітали до не менш затишного «старшого брата» - Березолуки. Як вже згадувалося у минулій публікації колись це було фактично одне село. Підгірне мало назву Березолупи Малі, а власне Березолуки – Березолупи Великі.
Відстань між селами насправді є досить невеликою і розділені вони лише невеличким ліском. Якогось вказівного знаку що це саме той населений пункт, який потрібно ми не бачили, тому орієнтувались виключно на карту і власні здогадки.
До речі, це таки важливий елемент заохочення зеленого туризму чи й просто приклад хорошого тону для випадкового туриста (і не кажіть, що таких немає у наших селах), отой красивий вказівник з назвою і датою першої згадки (окремі села їх мають, але про це в наступних публікаціях). Це справляє приємне, ну або ж, як у даному випадку, неприємне враження.
Проїжджаючи повз село, поруч з поворотом на розташовані паралельно вулички, натрапляємо на кладовище. Цікаво, що на карті 1887 року це кладовище вже позначене, тобто вже було діючим. Скажу, що при дослідженні свого роду, такі старі кладовища можуть стати хорошим джерелом даних, звичайно ж, якщо надгробки ще збережені.
Легенд про походження назви села, як і скрізь, існує кілька. Одна з них, зокрема, оповідає нам, що з колись Березолуки оточували болота, зарослі лозами та березами. Слід сказати, що сьогодні тут є урочище під назвою Березовий Ліс. Орної землі серед боліт знайдеш небагато, а, отже, треба було шукати ще й інших засобів для існування.
Кмітливі мешканці того краю такі засоби знайшли, бо ж беріз там росло чимало. От і з’явилась у краї нова професія — березолупи, тобто заготівельники берези. Власне з ремеслами, які пов’язані з березообробкою (виготовлення дьогтю тощо) також пов’язують виникнення назви села. А Березолуками село стало тоді ж, коли Підгірне отримало й свою назву – у 1964 році.
Перша згадка про село датується 1570 роком. А до того тут теж жили люди, про що свідчать археологічні знахідки – кам’яна сокира, молот, знаряддя бронзової доби, сліди поселень тшинецько-комарівської археологічної культури (до речі, дуже поширеної в нашому краї). Тобто люди облюбували цю місцину з давніх-давен.
У збірнику документів «Селянський рух на Україні 1569-1647» є відомості, що під час селянського повстання 1593 року, коли відбувалися масові втечі зі шляхетських маєтків, з Березолук, а також Озденіжа, Піддубців, Забороля і інших сіл, втікали і приєднувалися до загонів повстанців селяни. В історії повстання тих років називається «Повстання під проводом Криштофа Косинського».
Згадує про Березолуки (Березолупи Великі) і дослідник Великої Волині Олександр Цинкаловський. Він пише, що в кінці XIX ст. село належало до Окрашевських, а перед тим до Сангушків, від яких перейшло до Івана Єловецького. В 1577 році володів селом Іван Чаплич, котрий платив від 10 димів (мається на увазі хатин).
По Чапличу село переходить до Станіслава Ювальського. У XVII ст., як власничка платить Олександра Лосицька з 26 димів, а в 1635 році тільки з одного диму. Після них село належить до Укринів. В кінці XIX ст. тут було 54 доми і 320 жителів. А в 1911 році, 1110 десятин на ґрунтах цього села належало до Кузьменка Євгена.
Зараз село розвивається, є центром однойменної сільської ради, діє загальноосвітня школа. Ми вже виїхали з Березолук і прямували до наступного села, аж раптом натрапили на безіменне сільце з декількох хатинок. Це точно не могли бути наступні у нашому маршруті Вічині, бо ж надто маленькі, тож одразу виникло питання: чи не заблукали ми?
Місцеві жителі на наше питання дещо з усмішкою відповідали: «то не Вічині, то називається Підсобне, але тут немає нічого цікавого. А Вічині далі». І показали нам туди дорогу...
Далі буде.
Коментарі