Мешканця Навозу мати принесла із фашистського полону

01 Травня 2017, 16:03

2218 Джерело: http://visnyk.lutsk.ua

Війна скалічила мільйони доль, розлучаючи коханих, батьків і дітей назавжди. Це на собі відчув і Леонід Понікарчик із села Навіз Рожищенського району. Його немовлям мати принесла додому з фашистського полону.

З родинних розповідей знав, хто його батько, проте ніколи маму не розпитував. А вона за все життя теж про нього не згадувала, - пише Вісник.

Закоханих розлучили радянські війська

Леоніду Понікарчику йде 72-й рік, нездужає на хворобу Паркінсона. Більше про його долю розповідає дружина Галина Володимирівна, а він деколи підхоплює розмову, бо важко говорити.

Під час війни маму з двома молодшими братами й іншими односельчанами вивезли до Німеччини, де працювали на заводі. Секлеті на той час ішов тридцятий рік, була незаміжньою. Згодом її на сільські роботи забрав до себе у село Нітч в Австрію бауер – господар.

– Певно, там вона і зійшлася з Льониним батьком, – розповідає Галина Володимирівна. – Все життя свекруха про нього мовчала, ніколи й слова не розказала, хоча була дуже добра, спокійна жінка, Льоня такий же. Одна жінка, яка була з нею в остарбайтерах, не раз казала: «Твій Льоня дуже схожий на Сашка». Ні його прізвища, ні адреси мати не знала, а може, просто не казала.

– Говорили, що він з Миколаївської області, – ледь чутним голосом додає Леонід Олександрович. – То не було таємницею чи секретом, я змалку знав, хто мій батько, але ніколи в матира нічого не питав, а вона не розказувала.

Народився Леонід Понікарчик в Австрії в лютому 1945 року. А у травні, коли прийшла довгождана Перемога, волинян визволили радянські війська. Разом зі своїм нареченим Сашком та сином Секлета товарняками доїхали до кордону з Білоруссю. Мали намір на батьківщині одружитися. Проте коли ступили на радянську землю, Сашка відразу забрали в армію. Так сім’ю розлучили свої ж, «визволителі». Поламали долю чоловікові Олександрові, який мав надію жити із Секлетою. Змарнували життя і їй – вона пережила сором у рідному селі. Понівечили дитинство хлопчику, який ніколи не відчув батьківської любові, турботи й підтримки.

Листи перехоплювали брати

Відтоді жінка ніколи не бачилася зі своїм коханим, якому народила сина. Сама з немовлям пішки дійшла до рідного села Шлапань Любешівського району у червні, відставши від групи односельчан, з якими разом поверталися додому.

– Тоді, казали, було спекотне літо, мати несла Льоню на сонці, то в нього змалку очі червоніють, – каже Галина Володимирівна.

Батьки, очевидно, вже знали від сільських людей, що їхня донька нажила в полоні дитя. Проте її не вигнали з дому, як це часто бувало у повоєнні часи. Батько за нею навіть у Білорусь прийшов, бо Секлета боялася повертатися додому. А згодом, коли вона пішла заміж за вдівця, з любов’ю й турботою ростили внука Льоню. Чоловікові, який мав трьох старших дочок, Секлета ще народила сина.

– Невже рідний батько за все життя не дав про себе звістку? – цікавлюся.

– Чом ні? Зразу не одного листа написав матері, нібито кликав її з дитиною до себе, – каже Галина Володимирівна. – Але вона була безграмотна. Ті листи перехоплювали її рідні брати, самі читали, а їй – ні. А потім він перестав писати. І більше не давав про себе знати. Мати померла в 90 років. За радянських часів не було можливості розшукати батька. А коли з’явилися такі передачі, як «Жди меня», я Льоні казала, що треба написати. Але він не дуже хоче, бо впевнений, що батька вже нема в живих.

– Тож такі літа пройшли… – скрушно хитає головою чоловік.