Доброволець з Вітоніжа переконаний, що Україні треба шукати лідера нації

У вівторок, 14 березня, відзначають День українського добровольця.

Це свято є новим, адже запроваджене 17 січня 2017 року. Установили його з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві, посиленню суспільної уваги та турботи до учасників добровольчих формувань та на підтримку ініціативи громадськості.

З нагоди свята Район.Рожище вдалось поспілкуватись зі справжнім добровольцем, який з початку війни і до тепер захищає кордони України.

Микола Габдулхаков на псевдо «Абдула» з Вітоніжа, зізнається, що добровольцем пішов швидше за все, тому що не вийшло пройти офіційно в Збройні сили України.

«Я прописаний у Рожищі, а військовий квиток у мене був із Луцького військкомата. І коли прийшов туди влітку 2014 року після Іловайська, сказав, що повністю оцінюю ситуацію, розумію, що потрібно щось робити, що потрібно бути з тими людьми, які воюють за Україну. То мені відповіли, аби я шукав інші шляхи, адже всі були зайняті чимось іншим.

Було дуже образливо за тих молодих хлопців, які загинули, не бачачи ще життя. Чому вони мали гинути? Чому ми мали нічого не робити?», – зауважив доброволець.

Тому Микола почав сам шукати в Інтернеті  батальйони. Подзвонив в  УНСО, поїхав до них на вишкіл у Вінницьку область. Що міг, то купив, що міг – продав, що міг – попросив. Себе одягнув і поїхав. Пробув там півтора місяця на навчанні: готували їх на розвідувально-диверсійні роботи.

«Готували досвідчені люди, які воювали вже проти Росії, тобто знали їхню тактику, стратегію. Готували нас морально, розповідали, що нас чекає там і після війни», – каже Микола.

Та поки пройшли вишкіл, то 4 батальйон 54-ї бригади був сформований. І тоді було не зрозуміло хто куди піде. Микола Габдулхаков поїхав додому у відпуск. Та незабаром до нього подзвонив товариш і повідомив, що підрозділ Правого сектору відправляється на Схід. Буквально через тиждень доброволець опинився в селищі Піски Донецької області.

«Пробув тут дві ротації, на більше не вистачило ні грошей, ні здоров’я. Багато поверталися назад, аби знову встати на ноги. Це ніби як друге народження.

Нас радує те, що ми були морально готові до того, що нас особливо ніхто не підтримуватиме, нам потрібно робити все самим, крок за кроком», – говорить доброволець.

Через трохи часу Микола потоваришував з Інгою Безушко (це його подруга-волонтер, – авт.). Вони пару раз збирали і возили волонтерську допомогу на Схід.

«Я зрозумів, що без того не можу. Там мої друзі, мої люди, я знаю, що вони щось роблять, і в той час мені хотілося бути з ними. Тому я зібрався і знову поїхав на Схід», – додає Габдулхаков.

Поїхав Микола в Українську добровольчу армію – збройне формування, яке не належить до жодного державного підрозділу.

Щодо родини, то доброволець каже, що постійно мав можливість з ними спілкуватися. Батьки сприймають Миколу таким як він є. Вони знають, що це не «заскок» якийсь, а що це дійсно частина його життя.

«Вдома, звичайно, вирують переживання, але немає вже таких питань, які були в 2014 році: «Що з тобою зробилося?». Можливо, на початках це було дивно для моїх батьків, але в свій час я зробив хід конем: коли був Майдан, я мав велике бажання туди їхати.

Правда, був такий момент, або мені потрібно було залишатись в Луцьку працювати і платити за квартиру, в якій жив, або покинути все і їхати на Майдан.

Мама дуже хвилювалася, казала: «В мене серце хворе, ти не повернешся, я тут помру». Я відповів: «Добре, я нікуди не їду, але щоб ти собі знала, як тільки почнеться війна, я буду воювати». Мама погодилась, адже вона навіть не могла подумати, що війна все-таки почнеться. І як тільки антитерористична операція почалась, я збирався їхати, адже з мамою ми тоді домовились. І вона вже нічого не казала», – поділився з Район.Рожище «Абдула».

Микола зауважує, що місцеві жителі зараз переділилися на тих людей, які реально розуміють проблему, стараються підтримати нас і на «потенційних бездумних «сєпарів». По-іншому доброволець не може їх назвати. Адже вони дивляться російське телебачення, потім в реальності бачать іншу картину, і вони губляться, не знають де правда.

«Часто говорять нам: «Та якби ви тут не стояли, то по нас би не стріляли». Люди не розуміють, а можливо, не хочуть розуміти правди. Люди, які думають, то вони роблять певні висновки», – коментує співрозмовник.

На запитання: «Чи вистачало їжі, одягу на фронті?» Микола відповів: «На той час – так. У Пісках було дуже багато всього. Це була гаряча точка, про яку всі говорили. Безліч приїжджало волонтерів, допомагали у всьому».

А от державної допомоги добровольці не відчували. Щоб отримати від неї держдопомогу, потрібно було мати стопку паперів, а це не було основним пріоритетом для військовослужбовців. Найбільше, що хлопці хотіли мати – це, щоб держава сприяла тому, аби швидше закінчилась війна. «Це була б найбільш крута допомога будь-якому бійцеві», – додає вояк.

На думку Миколи, влада ставиться до добровольців добре до тих пір, поки вони не заважають ним, ось і все.

«А взагалі, доброволець в першу чергу ніколи не має втрачати надію в те, що він робить, має завжди слухати свого серця. Ніколи не можна втрачати своєї людяності, варто завжди залишатися Людиною. Треба завжди мати холодний розум і гаряче серце.

Добровольчий рух – це, взагалі, показник загальнодержавного характеру. Ніколи не варто розчаровуватися, опускати руки, адже це життя. Ми матимемо завжди на поготові кулемет і саблю. Жити для України, і якщо потрібно, загинути в бою за Україну – це риси справжнього добровольця!», – відгукується про добровольців Микола Габдулхаков.

На завершення розмови воїн зазначив, що він вірить у перемогу України. Він вірить, що Україна переможе, і що кожен може багато для цього зробити, якби хотів це робити.  Перемогу можна пришвидшити, якщо не сидіти перед телевізором і бідкатися, як все погано.

«Нам треба лідер нації! Але поки його немає, то кожен сам має стати для себе лідером. Поки кожен в себе в душі не зробить свою країну, поки ми не побачимо як ми хочемо жити, не побачимо свого майбутнього, то нам буде дуже важко змінити щось», – додав на завершення розмови справжній патріот України Микола Габдулхаков.