«Страшно не за своє життя, а бути не корисним в цьому житті», - Наталія Лотиш з Кроватки

20 лютого 2017 року ми, українці, згадуємо тих, хто поліг смертю Героїв на Майдані країни.

Три роки після розстрілів... Дата, яка змушує усіх нас вкотре проводити ревізію: чого домоглися? Чи такою, як є зараз, хотіли бачити Україну ті, хто безстрашно віддав життя за неї у лютому 2014-го? Багато хто досі вірить у світле майбутнє, але ще більше зневірилися в тому, що високі ідеали за які стояв Майдан, ніколи не стануть реальністю…

В чергову дату ми вирішили пригадати ті події, які вирували на Майдані в столиці три роки тому. Спілкуємося з учасницею Революції Гідності, тоді ще студенткою вишу, Наталією Лотиш з Кроватки.

Саме студенти стали першими  відстоювати європейське майбутнє України, згуртувалися задля повалення злочинної влади Януковича та першими відправилися боронити українські кордони в неоголошеній війні  з Росією.

Наталія Лотиш – фельдшер. Покликання допомагати ближньому запримітив у дівчини дідусь, який все своє життя присвятив освіті. Свідомо обрала цю справу, тому не вагаючись, після закінчення Березолуківської школи, вступила до Ківерцівського медучилища, яке успішно закінчила у 2013 році. В цьому ж році пішла здобувати вищу освіту в СНУ ім. Лесі Українки на біологічний факультет.

Поринути з головою в навчання дівчині не дали події на Майдані.  Саме в цей час такі ж, як і вона, студенти, піднялися проти злочинної влади Януковича. І Наталя, разом із вірною подругою та однодумницею Мартою Грищук із Угринова Горохівського району, після початку розстрілу на Майдані, вирішили: будь що буде, але треба їхати до столиці. «Вірили, що там наші навики будуть більш потрібні», - зауважує Наталія Лотиш.

- Дивлячись новини, переймаючись проблемами Майдану в нас була неймовірна ейфорія, вірилося, що йдуть зміни в державі на краще. Справді кажуть, що революція – це справа молодих. Вперше ми з Мартою приїхали на Майдан 25 січня, це була субота, - каже Наталія. – Найбільше в пам’яті закарбувала атмосфера Майдану: людно, всі гарно ставляться один до одного, ввічливі, культурні та хороші люди. Зовсім відрізнялося від того, що говорили про якусь агресію, злобу мітингувальників. Той перший раз, можна назвати швидше екскурсією, ніж участю.

Проте дівчата не втрачали надії поїхати на Майдан в якості медиків. Зв’язалися з Самообороною Волині, домовилися про те, що з наступним відправленням автобуса теж вирушать до столиці. Але, на жаль, тоді не знайшлося місця для медиків. Не втрачаючи надії Наталія та Марта відправилися на залізничний вокзал, взяли квитки до Києва і вже на ранок були в серці столиці. Хоча для батьків історія була іншою: «Моїм батька казали, що я їду до Марти, а Мартиним, що до мене…».

-   Пам’ятаю, як ми приїхали до Києва, було так холодно, що через трохи часу, як ми зійшли з потягу, в пляшці вода замерзла, - пригадує лютневі дні медсестра. – Дуже закарбувалася в пам'яті, перша зустріч з «беркутівцями». Це були не ті підкаченні, мускулисті дядечки, яких показували по телевізору, а молоді хлопчики, мабуть, вчорашні курсанти, одягненні в «скупу» форму, в літніх берцях, обледенілі від холоду. Вже пізніше ми дізналися, що масивні дядечки з «Беркуту» стояли позаду, грілися, а виходили тільки на «чорні справи». 

- Потрапивши на Майдан, зустрілися з дівчиною, яка розповіла, що з 4 ранку готує канапки та чай, - каже Наталія. -  Вона виглядала такою змучено і знесиленою, що ми вирішили зостатися і їй допомогти. Спочатку просто готували, але Марта постійно поривалася йти на барикади, на передову. Тож ми взяли 5-ти літровий бутель гарячого чаю, канапки і пішли на барикади. Там саме відбувалися сутички учасників Майдану з беркутівцями. Хлопці сварилися, забороняли нам підходити близько, на барикадах справді було небезпечно, але страху, як такого не було. Там було почуття волі.

Наталія розповідає, що на Майдані було все неймовірне, навіть чай, який заварювали в перемішку зелений й чорний, з лимоном був просто неперевершеного смаку. За словами дівчини, дух свободи і єднання був настільки сильним, що за дуже короткий час чужі люди ставали рідними. І кожна поразка, ставала особистою поразкою.

А пізніше Майданом попливли труни з загиблими…

- На жаль, я не пам’ятаю імена загиблих хлопців, єдине що знаю – це були справжні Герої, які стояли не за гроші, чи якусь винагороду, а за прагнення жити в дійсно вільній країні, серед вільних людей, - схвильовано розповідає Наталя. – Тоді виплакалися досхочу… Тяжко було все це перенести. І, взагалі, тяжко було в усе це вклинитися, бо в нашій країні був спокій, ніхто такого не очікував. Це вже зараз, мені здається, люди звикли до смертей. Хоч тяжко це сказати, але зараз не так сприймають, бо майже кожного дня є загиблий. А тоді, це було неймовірно тяжко.

Додому повернутися покликала дівчат чергова здача іспитів. Після чого Наталія та Марта збиралися на Віче вже в Луцьку. Допомагали, чим могли.

Після навчання, закохана в свою справу та місцевість в якій жила, Наталія з радістю пішла працювати у запропонований ФАП села Вічині. Хоча, чого там таїти, боялася, що не впорається. Проте, не тільки зуміла вправно надавати допомогу хворим, а й заробила чималий авторитет у селян. Рік пропрацювала на посаді фельдшера. Досі згадує всіх своїх пацієнтів з таким відчутним сумом та теплотою.

Чому згадує? А тому, що в серпні 2014 року під час чергової мобілізації Наталія Лотиш теж отримала повістку з районного військового комісаріату. Переполохані рідні не знаходили місця від переживання. Та дівчина для себе вирішила: якщо буде потрібно піде й на схід. І родина добре знала, що вихована на ідеалах любові до рідної землі Наталя ніколи не відступить від свого рішення.

1

Фото з архіву Наталії Лотиш

Але це не страшить на перший погляд ніжну та витончену фізично, але мужню духовно, 23-річну дівчину: «Страшно не за своє життя, а бути не корисним в цьому житті».

Наталія Лотиш каже, що в армії не так важко, як здається попервах. «Морально важко, а фізично звикаєш до всього, - посміхаючись зауважує медик, - Важче було, коли доводилося, через брак військовослужбовців,  ходити в наряди і стояти на посту добу через добу в повній готовності з автоматом та розгрузці».

1

Фото з архіву Наталії Лотиш

- Мета Майдану була скинути владу Януковича і всіх прибічників і це вдалося, - зауважує дівчина. – Нині дуже часто чуємо критику в сторону сьогоднішньої влади. Дійсно, можливо при владі не зовсім ті люди, яких ми хотіли б бачити, але хто їх може замінити? Нині на Україні немає достойного лідера. І, взагалі, мені здається багато в чому винні самі люди, які звикли в своїх проблемах винити владу, а самі сидять і чекають манни з неба. В нас кожен сам за себе, глядить свою хату, свою сорочку. А щоб щось зробити спільно для країни, то в нас такого немає.

Слухаючи Наталю, просто захоплюєшся землячкою, яка своєю силою духу, мужністю та витримкою, є гідним прикладом не тільки жінкам, а й чоловікам.

Ірина Зенц