У Рожищі освятили пам’ятник Олександру Плоцидиму

Сьогодні, 31 серпня, відбулося освячення памʼятника Олександру Плоцидиму, що героїчно загинув на Сході, віддано захищаючи свою Батьківщину.

Олександру сьогодні виповнилося б 22 роки. Молоде життя тільки починало розквітати.

Молебень та освячення памʼятника Олександру Плоцидиму провів благочинний Рожищенської округи Свято-Михайлівської громади УПЦ отець Петро Іваничко. Прийшли цього дня до могили загиблого воїна рідні та близькі, вчителі, керівник із ПТУ, де він навчався, волонтери, демобілізовані бійці АТО та міський голова Вʼячеслав Поліщук.

У цей день, хочеться нагадати всім про цього юного, але мужнього українського бійця.

Вірність Батьківщині спонукала нашого земляка Олександра Плоцидима стати справжнім захисником України і віддати за неї своє молоде життя. Незагоєною раною на серці матері залишається втрата сина.

– Саня був дуже хорошою дитиною, енергійний і веселий, перший помічником, як на городі так і вдома, – сумно пригадує Галина Плоцидим. – Завжди зустрічав мене з роботи щирою посмішкою та незмінними словами «Що, Ґалінко, втомилася? Я їсти зробив, зараз ще тобі каву приготую».

Олександр Плоцидим після закінчення ПТУ, де здобув фах столяра, 14 грудня 2013 року пішов служити за контрактом у 24 ОМБР, що у Яворові. Маму лише поставив до відома. Як завжди, всі рішення приймав сам. Після кривавих заворушень на Сході хлопець один із перших потрапив у зону АТО. Галина Василівна, як могла, благала сина не йти на передову. Та щоразу отримувала у відповідь слова гідного захисника: «Мамо, якщо не я, то хто? Розумієш, вони ж прийдуть сюди, до нас додому, до тебе, а я не дам тебе образити!».

Бойове хрещення прийняв у складі другого батальйону під Ямполем на Луганщині у червні 2014-го. Пізніше був Лисичанськ. Та справжнім пеклом виявилося звільнення Лутугіного у кінці липня, під час якого Олександр отримав поранення в ногу. Після лікування у військових шпиталях прийшов у короткострокову відпустку. Мати не могла натішити своїм сином. Здавалося, що він вже буде поряд завжди. Та Олександр, не дивлячись на нещодавнє поранення, старався чимшвидше допомогти матері зібрати урожай на городі. А там знову заходився їхати на Схід.

– Питання про те, щоб лишитися якось удома, Сашком не розглядалося, він не міг лишити своїх побратимів там, – каже Галина Василівна. – Для мене життя вимірювалося годинами від дзвінка до дзвінка. Це дуже страшно. Кожен ранок ти прокидаєшся із жахом. Набираєш сина… Щоб почути: «Мамо, все добре». Якщо іншими словами сказати, аби почути, що він живий. Я пройшла всю війну разом з ним, у думках, у молитвах. І нині моя надія померла…

Сльози матері безцінні. Її серце, здавалося, перестає битися, коли нависає смертельна небезпека над рідною кровинкою. Хоч як син не старався приховати страшні реалії воєнних протистоянь на Сході, але інколи мати чула, як свистять кулі та вибухають снаряди, знала, що стоять хлопці не на життя, а на смерть. Молила Бога за кожного з них, просила, аби повернувся син додому.

– 25 січня Саня подзвонив, так радісно, як завжди, розказував що у них сьогодні свято – 45 діб їхнього перебування на передовій, – говорить змучена мати. – Готувався невдовзі їхати додому, говорив, що підемо сватати його кохану дівчину Лесю.

Та не судилось. Ворожа куля обірвала його життя 29 січня.

А далі пішов відлік на дні, години, хвилили… Мати запам’ятала кожну мить до зустрічі з сином. Про кожен відрізок часу розповідає, як нібито це було вчора.

Пізнього вечора мерехтінням лампадок зустрічали Героя його рожищани. Мати в розпачі схиляється над домовиною, в якій лежить її рідна дитина, заплакана і невиспана, як лебідка, прикриває крильми, знаючи, що допомогти нічим не може. А він лежить гордо… Спочив нарешті… Той, що гідно виконав материнський завіт – у будь-якій ситуації залишатися людиною та гідним сином України. І хай плещуть злі язики, розкидаючи навколо зміїну отруту – сини наші гідні всієї слави, яка є на землі! Молімось за них, вклоняємось матерям за таких синів, і хай лунає, щиро до небес злітаючи: «Героям слава! Герої не вмирають!».

Материнський біль не вщухає, навіть із часом. Часто торує стежину заплакана ненька до могили сина – постоїть, порозмовляє. А ще віднині потребою її стомленої душі стало спілкування із Сашковими побратимами. Частину кровно зароблених грошей Галина Василівна несе до волонтерів в ГФ «Народна самооборона м. Рожища»: «Можливо, комусь вони врятують життя, і чийсь син повернеться до своєї матері», – зі сльозами на очах промовляє мати.

У ЗОШ №3 минулого року була встановлена дошка памʼяті Олександра Плоцидима. Ініціатором її відкриття став голова Всеукраїнського молодіжного ГО «Національний Альянс», який також є випускником цієї школи, учасник АТО Богдан Бальбуза. Пропозицію підтримали лідери громадських організацій міста і місцевий підприємець Артур Прокопович.

…А от сьогодні день народження у Героя. Нехай в небесній блакиті йому наспівають пісню Ангели, а Бог відчинить двері до Раю.

Гордимося, памʼятаємо та молимось…

Ірина Зенц