Сільськими дорогами: Село, що лежить на Лютинецькому болоті

30 Серпня 2016, 18:50
10245

Шановні читачі, ми продовжуємо розпочату рубрику «Сільськими дорогами».

Нагадаємо, що її веде історик та краєзнавець, вчитель історії ЗОШ І-ІІІ ступенів села Копачівка,Сергій Янішевський.

На нас чекає нова подорож, гарні краєвиди та найпотаємніша історія про яку розповість нам автор.

Памʼятайте, хто не любить свою малу Батьківщину, неспроможний любити Україну. Тож, відкривайте для себе рідний край по-новому та любіть його всім серцем!

Ми вже побували в ІванівціСоколіЛинівціНемирі ДоросиняхКопачівціЗалісцяхРудці-КозинськійЛюбче та Козині.

Сьогодні ж, Сергій Янішевський, пропонує нам нову мандрівку дорогами одного з Рожищенських сіл. Вмикайте музику та гайда мандрувати! 

**************************************************************

Село Пожарки – ще один населений пункт, про який буде йти мова у нашій рубриці «Сільськими дорогами». Саме село немовби сховане дещо далі від центральної дороги і щоб доїхати до Пожарок, треба проїхати декілька кілометрів, при цьому подолавши залізничний переїзд, а також минути декілька поодиноких хатин. Ці хатини надають певної колоритності цій місцевості, бо нагадують про хутірську систему, яку зараз рідко в нашому краї де зустрінеш.

1

 

З іншого боку дороги – поле, де осиротіло стоять копиці з соломою, що господарі ще не позабирали (чи й не збираються забирати) до своїх клунь. За декілька хвилин шляху починається лісиста місцевість, а сама дорога подекуди нагадує тунель з дерев різної барви (бо ж майже осінь), який веде до самого в’їзду в село.

Доїжджав я до Пожарок вже досить пізнім вечором і сонце вже поспішило зайти за обрій. Але незважаючи на темінь, робота на полях продовжувала кипіти – в селі почали «картопляний сезон». Комбайни і люди на них ще дозбирували залишки врожаю, а трактори з повними картоплі причепами поспішали закінчити вже нарешті робочий день.

1

 

Село поринало у сутінки, людей ставало все менше. Лише інколи на велосипед чи проїжджаючий повз них мопед кидалися собаки, що так недолюблюють такого роду транспорт.

Але досить "художностей" і буденності водночас. Озирнемось трохи назад, до витоків села. Власне, чому ж Пожарки? Достеменно таки ніхто не знає правди щодо походження назви. Як варіант – тут був колись ліс, а на спалених ділянках мешканці побудували собі поселення, яке й називали Пожарки, від похідного – «пожар» чи «пожарище» (себто пожежа).

1

 

До речі, Олександр Цинкаловський у своїй праці «Стара Волинь і Волинське Полісся» називає село, що лежить на Лютинецькому болоті, на північ від Рожищ як Пожариська. Немає сумнівів, що має на увазі він саме сучасні Пожарки. Слід ще сказати, що даний етнонім не є широковживаним в Україні. Окрім Волині аналогічних назв немає ніде.

3

 

Перша згадка про село датується 1591 роком, але внаслідок чого було згадано і в яких документах – про це, на жаль, не знайшов відомостей. Власне село це є одна велика вулиця від якої розходяться в різні боки декілька інших невеличких. Цікаво, що головну вулицю в селі місцеві називають Громош. Тож можливо назва села і назва вулиці споконвіків якось пов’язані? Хтозна. Про це можна тільки фантазувати.

1

 

Про Пожарки також згадує Григорій Гуртовий коли розповідає про діяльність козаків під час Національно-визвольної війни 1648 року в своїй праці «Волинь – край козацький». Зокрема, він пише, що у 1649 році, коли козаки відійшли з села, сюди прибув урядник з вимогою виконувати старі повинності. Селяни вбили його і вирушили на козацькі території, щоб уникнути кари. В цей час Пожарки належали Луцькій єпископії.

3

 

У 1695 році із зміною Луцького єпископа було поновлено королівський універсал, що підтверджував права єпископії, зокрема, на села Пожарки, Топільне, Жалобове та містечко Рожище. Цей універсал згодом було внесено до луцьких гродських книг. У XVIII ст., а саме у 1761 році, в селі будують церкву Святого Стефанія, що діє і до сьогодення і є ще однією історичною пам’яткою нашого краю.

Цікаво, що у Пожарках є одна з найбільших общин адвентистів сьомого дня (однієї з гілок протестантської релігії). Тут також діє молитовний дім, що побудований на початку 1990-х рр. Слід сказати, що існування в селі протестантів має під собою історичне підґрунтя.

2

В другій половині XIX ст., як і вцілому в районі, тут оселяються німецькі колоністи. Вони проживають не в самих Пожарках, а зовсім поруч – на хуторі Зубровщина. Власне саме вони принесли сюди таку нову на той час, та незвичну й сьогодні релігійну течію. За даними О. Цинкаловського у XIX ст. тут було 28 будинків та 119 жителів. Трохи більше тисячі десятин землі в селі належали поміщиці Тшинецькій.

Власне з думками про історичну складову села і пошуки отого «чогось цікавого» я й проїхав Пожарки повністю. Невелике, компактне, зі своїм колоритом і атмосферою. Трохи типове і водночас інше.

Робота закінчилася, люди сходилися додому. Село засинало, бо ж надходила ніч. Я вертав назад. Далі буде.  

Сергій Янішевський

Коментарі
08 Червня 2017, 23:27
Назва Пожарки, тому що були пожари - горів торф.Громош називають тільки частину центральної вулиці.Громош ( глина ) -громошова (глиняна) земля. З протилежного кінця називали "за двором" - там колись був панський маєток ( двір ).Століття назад село не мало такого вигляду , центральної і бічних ,вулиць , а складалось з хуторів, поселень.
06 Грудня 2018, 04:08
У 80 роках минулого століття в сільській бібліотеці була книжка, в якій описувалася історія села. За цими даними церква побудована на тому місці, де зупинили пожар, який знищив багато господарств селян. Пожар рухався зі сторони теперішнього кінця села. З того часу село почали називати Пожарки. Згідно тих даних до пожару село носило назву Катеринівка.
Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024