НАШІ ГЕРОЇ: Рожищенець Микола Вірний, розповів про Іловайський котел, "зелений коридор" та полон

29 серпня 2014 року для України стало датою безповоротної трагедії, яка вплелася у вишиту історію України чорними нитками. Починаючи із Дня Незалежності і до кінця серпня два роки тому в Іловайську, що на Донеччині, в оточенні опинилися кілька тисяч український військових як із частин ЗСУ, так і добровольців. «Іловайський котел» став прикладом героїзму простого українського люду, самовіддачі людей, які, попрощавшись із життям, дивом повернулися додому живими.

ua.racurs.ua

Трагедія особливо зачепила Волинь, адже в операції брала участь 51 ОМБР, в якій служили волиняни, бійці спецроти «Світязь», а також чимало  добровольці-наших земляків.

Ми, прості люди, із жахом спостерігали за новинами по телебаченні: сотні бійців поверталися з Іловайська додому в трунах, чимало поховані у безіменних могилах… А є й такі, які досі лежать в землі під Іловайськом. Сотні стали інвалідами або отримали каліцтва. А скільки рідних ще й досі чекають підтвердження аналізів ДНК-експертизи… Сотні пережили пекло полону, багато хто й досі в катівнях бойовиків.

​Головний військовий прокурор Анатолій Матіос через рік після трагедії оприлюднив офіційні втрати під Іловайськом: «загинуло 366 бійців, 429 - поранено, 128 потрапили в полон, а 158 досі вважаються зниклими безвісти». І це – тільки офіційні дані. Військової техніки та озброєння сил АТО було знищено на 298 мільйонів 300 тисяч гривень.

Поновлення контролю над Іловайськ було частиною плану штабу військової операції з оточення Донецька, а стало трагедією українського народу.

 

Микола Вірний, на вигляд дуже юний хлопчина. Здавалося, в його очах має бути лише радість та безтурботність. Натомість, він вже пережив війну, поранення, полон…

«Блага вістка» з райвійськкомату

Двадцятичотирирічний рожищанин Микола Вірний народився та виріс в Рожищі. Після закінчення школи вступив до Рожищенського коледжу ветеринарної медицини. Проте, після його закінчення пішов працювати водієм-експедитором у ВПК «Україна», пізніше – до приватного підприємця Сергія Новосада. Строкову службу проходив у Новоград-Волинську в 12 інженерному полку. Отримав спеціальність сапера. Саме ця професія і стала для хлопця вирішальною в житті.

Микола завжди переймався долею країни. Був учасником Помаранчевої революції в Києві та Революції Гідності тут, на місці. Важко хлопцеві сприймалася анексія Росією Криму, перші заворушення на Сході. Але вже 7 квітня 2014 року, саме на Благовіщеня, Миколі принесли повістку. Ховатися не став, і навіть сьогодні каже: «Тож не інвалід». Далі медогляд, поспішне збирання речей і відправка в частину.

- Я потрапив до 51 ОМБР міста Володимир-Волинський, - розповідає демобілізований солдат. – Коли приїхали в частину, то ще дві години під парканом сиділи. В той час якраз масово почали брати до лав армії, працівники частини не встигали оформляти новоприбулих. Згодом були два тижні навчання на місці та ще місяць на Рівненському полігоні.

2

Водій саперної роти, саме таку посаду довелося зайняти Миколі в своїй бригаді. Тому пригодилися йому знання, які отримав під час строкової служби. А були там танкісти, які й «зеленого поняття» не мали, з якої сторони підійти до вибухівки.

- Машини нам дали так, що з 2009 року їх з боксу ніхто не виганяв, - каже боєць АТО.

Не один день довелося полежати під «купою металобрухту», аби «воно» поїхало. Робив на совість, бо знав – від справності машини на війні багато чого залежить. Хоча, як зізнається, тут, на Заході, ніхто не розумів, що на Сході їх чекає не антитерористична операція, як її «модно» називають, а справжнісінька війна з неймовірно страшними вибухами, дочиста спаленими селами та вбитими побратимами.

- В травні, завантаживши на ешелони техніку, нас відправили в місто Дачне, що на Дніпропетровщині, - пригадує військовослужбовець. – Не пам’ятаю, скільки ми блок-постів вже поставили, як сепаратисти дочиста розбили однин із них поблизу Щастя. Такого тоді ще ніхто не бачив. В частині піднявся бунт, багато хлопців вимагали повернення додому. Правда, їх відправили на полігон, а з тих, хто лишився, сформували добровільний батальйон «Колос». Це десь приблизно було чотири з половиною тисячі людей.

«Група цікавих завдань»

Послуживши в «Колосі» два місяці, Микола приїхав додому у відпустку «під чесне слово». А вже коли повернувся, то добровольці були на Савур-Могилі, тож Микола знову потрапив до складу 51 ОМБР. Спочатку стояли над трасою Донецьк-Маріуполь, а пізніше відправили під Іловайськ. На той час основне завдання, яке лягло на плечі солдатів - супровід колон та встановлення мостів.

- Ми себе називали «групою інтєрєсних завдань», бо мили все знати, все вміли і все робити, - посміхається наш співрозмовник.

Микола вже й добре не пам’ятає назв міст, проте, взявши до рук мапу, орієнтується стовідсотково. Спостерігаю за вказаними напрямками і розумію, що цей молодий хлопчина пройшов самі «спекотні» точки.

- Ми приїхали на роздоріжжя між Многопіллям та Іловайськом, мали там ставити моста, - пригадує чоловік. – Там були добровольчі батальйони «Донбас» та «Дніпро». Нам сказали залишатися, доки вони не візьмуть потрібної позиції. Так ми і залишилися, поки вони не зачистили пів-Іловайська. А 13 серпня російські війська почали масово заходити на цю територію.

Там «під салюти» сепаратистів зустрів наш земляк свій 22-ий день народження. Знає, яке то воно те відчуття, коли тебе «супроводжують» під дулом танка.

- На елеваторі в Котейнікова, де ми на той час перебували, по рації передали, що зі сторони Росії їде велика колона броньованої техніки, - розповідає Микола Вірний.  – Через день ми знялися із елеватора та поїхали на Многопілля, бо всі розуміли, що двадцять чоловік нічого не зроблять проти такої кількості противника.

Зайнявши позиції, хлопці почали окопуватися, ховати техніку. А 24 серпня, на День Незалежності, о 4 годині ранку їх вже «старанно вітали салютами» проросійськи налаштовані сепаратисти. «Поливали» вогнем безперестанку дві години. За словами чоловіка, було враження, що це не закінчиться ніколи. Але на день все притихло, а вже після обіду із посадки в сторону української бригади їхав танк.

Микола Вірний пригадує, що по ньому стріляли зі всього, з чого тільки можна. Бо протитанкової зброї не було, з шести БМП, стріляла лише одна, але наші військові таки знайшли можливість впоратися із цією «смертельною машиною»: побили оглядові вікна, позбавивши екіпаж можливості «бачити». Сепаратисти від’їхали в посадку, танка залишили і втекли.

1

report.if.ua

На жаль, в нерівному бою загинув побратим Миколи, Роман. Він був наймолодшим членом бригади.

- Сергій з Луцька, аби не потрапити під обстріл, повз по обгорілому полю, дуже попікся, а  Пашу «Мєдіка» від смерті вберегла кевларова каска, яку я привіз з дому. В ній так і стирчала куля 7,62.

Після того, як оговталися від втрати та бою, хлопці забрали до себе танка. А вже під вечір з посадки виїхала ціла колона техніки. 2 години 45 хвилин йшов запеклий бій. Двадцять чоловік проти двісті – це непросто. Але, як згодом виявилося, це були наші війська, до них прямувало підкріплення…

Хлопці отримали «ПТУРи», протитанкові  ракети, які вже досить скоро стали їм у нагоді. Розказувати, що довелося пережити за ті кілька днів, мабуть, не варто. Повірте, те, що побачив цей молодий чоловік, неможливо передати на словах і не кожен повірить, що в ХХІ столітті таке діється не просто в світі, а у нашій країні.

Військовослужбовці пережили не просто другий день народження, вони дивом залишилися живими. Проте добре розуміли, що в оточені, а командир ще й «порадував», що «зелений коридор», про який вже йшла мова, не буде таким простим, як би хотілося.

«Попалися б ви мені, я б вас різав так, як мене вчили», - процідив сепаратист до полонених бійців АТО

29 серпня оточеним під Іловайськом українським частинам були запропоновані умови виходу з кільця. Але всупереч досягнутим домовленостям, в шести кілометрах південніше Іловайська колону зустріли шквальним вогнем.

- Коли мали виходити з оточення, виїхали на трасу до Старобешева, проскочили першу російську колону, яка тягнулась метрів сто. Проходячи наступну колону попали під автоматні черги, ще через три кілометри – в хід пішли міномети, а там танки і все, з чого можна стріляти, - з сумом пригадує наш співрозмовник влаштований російськими війська та сепаратистами обіцяний «зелений коридор».

Українські військовослужбовці просто були живими мішенями по яких відпрацьовували свої навики російські солдати.

operkor.files.wordpress.com

Коли в мотор «Урала», яким кермував Микола Вірний, потрапив снаряд, та на щастя не здетонував, хлопцю довелося підірвати свою машину. Микола віз детонуючі пристрої і добре розумів, проти кого все це «добро» було б згодом спрямоване.

Пересіли на «ІМЕР», попрямували далі, щоправда, заїхали недалеко,  в Новокатериці з териконів російські війська почали обстріл. Перше потрапляння - і відразу вбитий. Пізніше Микола Вірний тільки встиг побачити, що «ІМЕР» загорівся. І настала тиша…

- В девʼять годин ранку я прийшов до тями, - пригадує демобілізований солдат. – Де я, що я? Оговтавшись, побачив, що в полоні. Глянув на себе - нога ззаду «теліпається», в руці стирчать осколки, і біль... В 9:30 приїхали російські КаМАЗи і всіх живих та непоранених забрали. А куди, то Бог їх знає. В 12 годин привели ротного з хлопцями. Ми всі лежали в середині терикона. Нас було десь близько 180-200 чоловік. Був серед нас один мертвий. Через трохи до нас підійшов російський медик та порадив обмотати чотирьом непораненим голови марлею і полити йодом.

«Ви будете переїжджати Старобешево, так як ви кажете сєпарів, то щоб до вас претензій не було, зробіть, як я сказав», - зауважив російський медик.

- Через трохи до нас підійшов ще один російський солдат та запитав, хто вміє стріляти з «ПТУРа», один хлопець не подумав і підняв руку, той єхидно запитав чи він хрещений, отримавши ствердну відповідь, кинув: «То я зараз побачу, який ти хрещений!» і забрав його, - пригадує боєць. – Як дізналися пізніше, в них застряг снаряд в «ПТУРі» і треба було його дістати.

В третій годині приїхали волонтери з Червоного хреста, забрали поранених. По дорозі хлопці бачили жахливі картини боїв, які були напередодні. Гори трупів, кров та розірвані понівечені тіла всюди, навіть, на електропроводах…

- Нас погрузили в санітарні машини, коли проїжджали сепаратистів, то вони ще познімали з наших солдатів у кого були бронежилети, - розказує Микола. – А один з них, ходив і махав ножем, кажучи: «Попалися б ви мені, я б вас різав так, як мене вчили».

За словами Миколи Вірного, порівняно з сепаратистами, то російські солдати просто «ангели». Бо як пізніше розповідали ті, які були в полоні у «наших» бойовиків, то вони з ними витворяли дикі  речі.

Миколі Вірному пощастило вийти живим із цього місива. Пізніше його відправили в госпіталь до Дніпропетровська, згодом переправили на Львів. Молодий чоловік пережив багато операцій. З тіла медики витягли 12 осколків, а два ще залишилися, нагадуючи Миколі про ті страшні дні.

Страшно подумати, як пережили ті дні, коли втратився зв'язок із сином, мама-волонтерка Марія Вірна та кохана дівчина Ірина. Та, видно, Бог почув молитви люблячих сердець та повернув сина і коханого додому.

Якщо прослідкувати написане про Іловайський котел у ЗМІ, то спостерігається один ясний факт —  два роки назад у серпні Росія почала відкрите вторгнення на територію України. Там, де Кремлю не вдається підкорити Україну підкупом, шантажем і погрозами, він готовий і буде застосовувати крайні агресивні заходи. Та наскільки ми готові до такого виклику, має стати головним запитанням, яке поставили трагедії Іловайського, Дебальцевського та інших котлів, про які мовчить наша держава.

3

P.S. Нещодавно Микола Вірний та його кохана Ірина побралися. Мають спільне прізвище – Вірні. Ми бажаємо, аби сімейне життя подружжя йшло рівними дорогами, а вірність почуттів, перевірена війною, стала запорукою щасливого життя.

Ірина Зенц