Поки Войцех тужить, Переспа «плужить». ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Кого у Переспі не спитаєш про життя-буття, всі тебе - або "в бар" відправляють, або "до циганів", або ..."до Каті". Що то за такий бар? Чи в селі, крім ромів, нема про кого розказати? І що то, зрештою, за "Катя"?.. Один день із життя с. Переспа Рожищенського р-ну. 

***
Кожне село над трасою має свою специфіку. Доїхати легко. Запам'ятати легко. Але у пам'яті більшості людей воно лишається фрагментом. Хіба не так? А що в того села за душою, один тільки Бог знає. 

Про це пише Волинь24.

Або - вона. Спиняємося на переспівському переїзді. Знайомтеся: Марія Сидорук. Переспівська невістка. 30 років зустрічала і проводжала кожного, хто проїздив повз станцію "Переспа", де була ці роки черговою, уже п'ять - як чергує на переїзді. Дивується: сюди, каже, тільки перевіряльники заходять, а так щоби "люди"... 

 

Для неї її село - суцільні будні.Чи не тому так завзято Марія Василівна прикрашає ці будні квітами, бо на цьому переїзді все заквітчане чорнобривцями, айстрами чи петуніями. 

"А що тої Переспи: станція і траса", - каже жінка. Поміж залізничними буднями їй до села приглядатися ніколи. 

***
Ну, станція, то станція... Того дня на самій станції "кипіла робота". На фоні самотнього вокзалу, увінчаного назвою "Переспа", хазяйновито косили траву поміж залізничними рейками двоє чоловіків. 

"Це ви до Дня Незалежності, напевне, порядки наводите?" - намагаюся зав'язати розмову з косарями у помаранчевих жилетах. 

"Та де там..." - кладе "трімера" у траву засмаглий на залізничному сонці чолов'яга, сідає на колію, смачно затягується цигаркою...

Колега й собі пристає і на перекур, і на розмову.

"Це ще з совєтських часів збереглося: хай розвалиться та залізниця, хай там вже людей не буде, а ...начальник їде - значить треба покосити. Наш поляк (начальник, може чули?) десь має їхати..." - по-філософськи спрямовує погляд десь далеко вздовж колії сивочолий залізничник. Щоб не "загнути" якогось міцненького слівця у бік... польського рокера, а нині начальника-реформатора "Укрзалізниці" Войцеха Бальчуна, який раптом надумав проїхати через Переспу. 

Та навряд чи спиниться польський реформатор на сільській залізничній станції. Тут уже, бідкаються дядьки, нема що реформувати. Вокзал є. Навіть кабінет начальника є. І начальник "десь є". От тільки людей на станції, кажуть, вже майже не зосталося...

"Яка там Переспа... Одні цигани (У селі недавно стався конфлікт із мешканцями ромської національності, які в останні роки чомусь облюбували собі Переспу для проживання, і, видно, тема ще болить місцевим, - авт.). Вже все вкрадено. Хто в Польщу, хто в Росію... Залізниця й бари - то всі заробітки", - міркують мої випадкові співрозмовники. 

Прошу розповісти про сільських авторитетів... Лікар? Вчитель? Майстер на всі руки?

"Е-е-е... - чухає потилицю дядько. - Був один доктор непаршивий. Втік. Всьо. Ну, хто ж втримається в селі, де є тільки станція і траса? У мене думка одна: щоб дочка чкурнула за кордон і ще й свою дочку, внучку тобто, забрала з собою кудись туди. І хай би навіть сюда не поверталася. Уявляєте: я за Союза на суботніки не ходив, а зараз мушу ходити, бо бариг привели..."

***
Чим ближче до центру села, тим оптимістичніше Переспа і звучала, і виглядала. 

Дорожники латали ями на трасі. На стовпах майоріли жовто-сині прапорці: це Переспа вже вбралася до Дня незалежності. А перехожі розповідали не тільки про те, як все розікрали... І про новий дитячий майданчик, і про те, що в селі "грають у футбол, як ненормальні", і що "голова у нас - людина приємна", і церква нова... 

Біля Будинку культури застаємо того самого "приємного голову". У червоній футболці та червоних кросівках він хвацько заправляє роботою: на вантажівку саме вкладають розібрану сцену, яка і була головним атрибутом до недавнього Дня села. 

Чужинців Віктор Лук'янчук помічає на території одразу. І просить не питати про нього, а "луч про село".

"Специфічне воно. У свій час сюди дуже багато людей приїжджало за направленням на роботу. Тому тут такі всі ...різні. І в багатьох - вища освіта", - зазначає голова. 

За мить ми вже знаємо, що майданчик зводили всім світом. Що труби, з яких рихтували гойдалки, - "від Дудки", лавки біля клубу "від Ліпкана". Що нові прапори на нових флаштоках пошиті місцевою кравчинею. І що недавно виграли проектор і мультимедійну дошку "від Палиці". Трохи пізно, правда, бо мріяли крутити посеред села матчі Євро-2016...

"Дають, бо бачать, що ми щось робимо. Плужим, словом", - усміхається хазяйновито сільський голова. І просить вибачити, бо насправді - у відпустці. 

***
Журналістська інтуїція "веде" у лабіринти сільських вулиць. Не все життя у Переспі вирує над трасою. Ну от: теплиці, помідори на кілочках, комбайни і трактори при хаті...

"А хто тут господар?" - гукаю у подвір'я. 

"Тихо, Тайсоне, тихо", - чую у відповідь.

Господар втихомирює Тайсона, на ходу зізнається, що у нього є дві вівчарки Берта і Жуля, а, крім них, ще три собаки... Усього, словом, шестеро. Ну, і до 200 кролів, кури-качки-гуси, гектар капусти, п'ять гектарів з картоплею 50-ти сортів, гречка і навіть просо.

"Леонід Дацюк", - поправляючи солом'яного капелюха, представляється переспівський фермер і чимось нагадує американського ковбоя. 

Якщо хто не вірить, що на волинській картоплі можна "робити гроші", вам - до Леоніда. Хазяйнує фермер не сам. Каже: без дружини Ірини, синів Андрія та Ігора - навряд чи вийшло б. Його картоплею, як виявилося, обідають і вечеряють в трьох луцьких ресторанах. 

Хто працювати не лінується, той в селі виживе, вважає чоловік: "Сьогодні продається все. Не маєш поля - бери щавель з лугу, в'яжи і торгуй, бери гілочки вишень "на чай" і продавай". 

Переспа - і йому чуже село. Приїхав сюди лише, коли женився. Але його він шанує найперше за родючі землі. 

***
Переспати чи пересипати?.. Кажуть, назву Переспі дали тоді, коли переселилися чи то "пересипалися" жити по інший бік місцевої річечки Лютиці. Або ж, коли стали у цій місцині (а поселення з діда-прадіда було розташоване на перетині шляхів) спинятися з дороги, щоби переночувати... 

Видно, таки правий Петрович (той, котрий сільський голова). Специфічне село. Бо за винятком Леоніда Дацюка, таке враження, що місцевий люд - завше в дорозі і йому завше ніколи. 

А поміж тим ми таки помітили тут і унікальні подвір'я, які чиясь дбайлива рука "населелила" дивовижними клумбами, квітами з підручних матеріалів та дерев'яними скульптурами. І розкішні грушево-яблучні садки. І ..."дядьку-дядьку, дайте гривню я вам сорок разів вклюнюся" чули від темноокого хлоп'яти, котрий чатує заїжджих під місцевим шинком. І вкотре переконалися, що не всі дороги у Переспі ведуть у "Шинок". Хоч, як не запевняли нас у цьому найбільші сільські песимісти. 

Олена ЛІВІЦЬКА 
Фото Павла БЕРЕЗЮКА


P.S. А все таки і "Шинок", біля якого у старому млині краєзнавець Володимир Шевчук свого часу облаштував музей Першої світової війни та "просто таки "нафаршував" ці стіни неймовірно цікавими знахідками, вартий уваги. 

...Тому: і в "Шинку" були, і картоплею від сільського фермера там смакували. От тільки "до нашої Каті", до якої нам кожен другий рекомендував звернутися, якщо "що треба про Переспу" їхати не стали. Бо "Катя", а разом з тим і дуже відома переспівчанка, - це досвідчена волинська журналістка Катерина Зубчук. Спробували, словом, побачити Переспу - чужими очима...