З міста в село, або педагогіка по-копачівськи від Сергія Янішевського
-
-
>
-
>
-
>
1779
24-річний Сергій Янішевський розповідає, що в дитинстві навіть не здогадувався, що колись буде когось навчати. Дев’ятикласником пішов у «Школу козацького гарту», де старші хлопці розповідали йому різноманітні історичні факти. Хлопець каже, що саме ці розповіді надихнули його вивчитися на історика.
Про це пише газета та сайт "Волинські Новини" №26 від 28 липня.
Учителем у селі Копачівці, що в Рожищенському районі, Сергій працює недавно. Однак уже встиг заснувати шкільний музей та видати книжку про батьківське село. Крім того, разом з учнями цьогоріч видавав ще й шкільну газету.
– Народився і виріс у Луцьку. Мої баба й дід жили в Копачівці, – каже Сергій. – З історії цього села не було жодної такої книжки, де усі матеріали були б згруповані. Тому вирішив написати свою, аби не ритися щоразу, готуючись до уроку, і не розшукувати інформацію з усіх джерел. Хотів показати учням, що у цього села теж є своя історія, яка не менш цікава.
Хлопець каже, що збирав інформацію в архівах, контактував на форумах з поляками та шукав дані у метричних книгах. Сергій видав за свої гроші десять книг, які уже розійшлися. Він виклав книжку в інтернет, тож тепер кожен охочий може її прочитати. А для того, щоб дітям було легше зрозуміти предмет, учитель заснував у школі музей.
– Ідея зі шкільним музеєм виникла випадково, – каже хлопець. – Якось обмовився перед директором, що було б непогано створити музей. Йому така думка дуже сподобалася і він відразу виділив приміщення. А сільський голова дав нам на це шість тисяч гривень. Купили стелажі та стенди. Зараз працюємо над оформленням залу. Діти приносять експонати, а я за них ставлю хороші оцінки. Сподіваюся, що найближчим часом відкриємо музей.
Учитель каже, що діти зносять цікаві речі. Учень сьомого класу, коли садив картоплю, відкопав на городі справжній старий автомат.
– Наступного дня він приніс його до школи, – розповідає Сергій. – Навіть не роздумуючи, поставив йому дванадцятку.
Сергій каже, що зацікавити чимось сучасних дітей не так уже й просто. Для цього йому доводиться щоразу вигадувати різноманітні методики, аби маленькі бешкетники не нудьгували.
– Якось їздили з дітьми на екскурсію. Це було якраз на початку моєї вчительської діяльності. Як ще недосвідчений учитель зібрав школярів п’ятого класу о дев’ятій ранку й повіз на велосипедах у сусідні села оглядати пам’ятки. Але не розрахував, що дітям такого віку буде складно проїхати сорок кілометрів за день.
Ми повернулися о десятій вечора. Учні були дуже втомлені. Хтось радів, що здолав таку відстань, а хтось плакав і казав ще у дорозі, що хоче додому. Зізнаюся, що й сам тоді трохи запанікував. Подумав, що вже наступного ранку директор викличе мене на килим і я добряче отримаю від нього на горіхи. Але все обійшлося. Батьки навіть мене похвалили на зборах. Тому наступного разу взяв із собою уже старшокласників. Ми наїздили 120 кілометрів за день. Але усі вони знали, що на них чекає. Тому тут уже казусів не виникло.
Учитель розповідає, що частенько бере своїх учнів на археологічні розкопки. Нещодавно їх проводили між селищем Дубищем і селом Носачевичами разом із археологами Володимиром Чопюком та Михайлом Вашетою.
– Копали там цілий тиждень, – каже Сергій. – Щодня брав із собою по одному учню. Комусь таке заняття сподобалося, а хтось був зовсім байдужий до археології. Розкопали Дубищенський Введенський монастир ХІV століття, денарії князя Вітовта й монети Казимира Ягеллончика, кераміку ХV-ХVІ століть та залізні знаряддя праці.
На запитання, чи не хоче Сергій повернутися у місто й шукати роботу там, він тільки усміхається, а потім додає, що у селах теж хтось має працювати.
– Знаю, що бути вчителем нині безперспективно, – міркує хлопець. – Але ще Григорій Сковорода сказав, що слід мати улюблену справу. Історія і діти – це моє, те, що мені цікаво.
Лілія БОНДАР
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
Коментарі