Проблеми вищої освіти

Я, студентка Львівського національного університету імені Івана Франка, втомилась це все терпіти, слухати заїжджені реферати зі сторони студентів та тонни застарілої інформації. 

Дистанційне навчання допомогло нам усвідомити, що світ, в якому ми живемо, дуже і дуже швидкий. Він рухається кожного дня, а ти пишеш семінар, який не розумієш, для тих, хто тебе слухати й не збирається. Воно показало, що стара фабрична система виробництва знань стала непридатною.

Студенти – це не сировина, а викладачі – не робітники фабрики «Університет». Ми з вами починаємо будувати нове, технологічно розвинуте суспільство. Де головним буде креативність та вміння зробити та виправити помилку, де старенький Маркс буде в шоці, як його теорію обіграли в Ілюстраторі (графічна програма для малювання) та Power Point, де разом з викладачем ти придумаєш ідею, а потім перевтілиш її у стартап, де буде існувати КОМУНІКАЦІЯ.

Покоління змінилось. Ми не готові терпіти приниження через відсутність статусу, або насміхатись з когось через відсутність телефону нової марки. Це все наскільки буденне та швидкоплинне. Наступники після нас будуть ще вільніші, а після них вже й стане не потрібною вища освіта, яка є центром інтелектуалів, або була центром. Якщо нічого не робити, вона просто втратить свій потенціал, перетвориться в експонат у музеї старих інституцій.

Ми, студенти, хочемо звернутись до інших студентів, викладачів, ректорів, методистів, управлінців, міністерства, президента та інших, хто вважає, що він дотичний до системи освіти. Ми ті, хто прагне вчитись та розвиватись саме у стінах традицій. Ми ті, хто вірить в потенціал української науки, але не здатні взяти на себе бюрократичні процеси, тому ми й не стаємо великими соціологами, філологами або медиками. 

Читайте також: Уже два роки в мене – онлайн

Ми виросли вже в незалежній Україні, ми ті, хто мандрує світом фізично та віртуально, ми маємо з чим порівнювати. Тому дайте нам право відчувати гідність, а не віддавати честь. Ми студенти різних університетів вимагаємо права впливати на наш формат навчання, тому що це наше майбутнє. Щоб розпочати великий шлях змін, для початку потрібно визнати загальні проблеми:

1. У нас немає інтересу до навчання, це все перетворилося в пусте заробляння балів. Коли ти готуєш проєкт кілька тижнів, а хтось звантажив готовий реферат і у вас двох 5, це знецінює працю як таку. В тебе як студента пропадає бажання вчитись.

2. Забагато формальностей. Я вже згадувала про бюрократію в яку входить нікому не потрібні звіти, щоденники практики та модулі, а особливо іспити, але не тільки вона єдина. Формальність у відносинах, коли майже всі викладачі віддалені від студентства. Одна дівчинка написала мені, як їй страшно писати на пошту або в приватні повідомлення в соціальних мережах до викладача. Ти не знаєш, з якої сторони підступити до цієї «стіни формальності». Тому що з другої сторони існують люди, з якими і пожартуєш на парах, і можеш стікери в Telegram надсилати.

3. Байдужість студентів до навчання, адже масову освіту ніхто не скасовував. Статус диплома якийсь дуже дивний, старше покоління дивиться на нього, як на щось надприродне. 21 століття – зараз головне вміння та знання, а не куплена дипломна робота на сайті або в одногрупника. Це своєю чергою знищує конкурентне середовище. Повірте, це те, заради чого я пішла до університету. На жаль, тут розчарувалась я найбільше. 

Байдужість викладачів до викладання, актуальності матеріалу, графіку студентів. Я чудово розумію, що існують певні рамки, за які ви не можете вийти, але ми хочемо іншого, ми хочемо конструктивної дискусії з викладачем, коли нашу думку будуть враховувати.

4. Формат семінарських занять. Я з цією проблемою рідко стикалась, але остання подія, пов’язана з предметом на іншому факультеті, показала мені, що це норма. Суха теорія з незрозумілими визначеннями, які між собою ніяк не поєднуються. Декларативне викладання матеріалу, щоб заробити свої бали. Відсутність зв’язку з теперішніми подіями та українським суспільством. Навіщо кожного дня заводити автомобіль, але ні разу не виїхати на дорогу? Повірте, якби нам давали практичні завдання, які базуються на класичній або й постмодерній теорії, було б і студентам й викладачам цікаво.

Формат плану навчання. Тут я процитую свою подругу, яка також навчається на соціології: «чому за 4 роки навчання я провела тільки одне інтерв’ю?(по плану навчання)», «Чому за 4 роки навчання маю тільки одну складену анкету, хоча цей предмет вже 3 семестр?», «Чому деякі предмети вже 3 роки переказують одне й теж саме?», «Чому в нас спочатку соціологія політики на 2 курсі, а на 4 – політологія?», «Чому ми читаємо уривки Руссо, які вирвані з контексту, замість того, щоб розбирати на окремих парах класику?», «Чому я взагалі не орієнтуюсь в теорії свого предмету, а я ще вчилась?».

Формат «ЗЗЗ». Ми хочемо не практику, хоча й вона потрібна. Ми прагнемо вивчати сучасність та використовувати теорії. Чому відбувається скорочення предметів? В одну тему закинуть кілька століть еволюції.

5. Мобільність. Вона просто відсутня. Ми не спілкуємось з іншими факультетами, на рівні університету не проводиться ніяких заходів, які б були міждисциплінарні. Я зараз не говорю про студентське самоврядування, хоча й цей під питанням, але я як студентка повинна вишукувати, куди ж мені на дебати піти, в яку ж то громадську ініціативу. Одна зі студенток пише мені, що вона б залюбки писала статті, оскільки їй подобається її справа, але вона розгублена, не знає,  як організувати цей процес і взагалі куди звертатись.

Мобільність між університетами. Де факто, ці конференції та з’їзди існують, але як до них долізти, ніхто не пояснює. «Я б пішла в науку, але ці кола пекла, я не готова», – пише одна студентка соціологиня. Потрібно будувати нову систему відносин.

6. Система. Ми не знаємо, хто керує нами, як це все відбувається. Ім’я ректора і те, що існує кілька проректорів, дізнаємось на 2 курсі. Як влаштований навчальний процес – десь в середині першого курсу. До кінця семестру, можливо, запам’ятовуємо прізвища викладачів та розклад. Про гуртожиток можна написати цілий том, а деканати та звіти – томи. Процес повинен бути зрозумілий кожному, а не створювати ілюзію фортеці 12 століття, до якої шукаєш ліфт, щоб піднятись.

7. Знецінення інтелектуальної власності. Це численні плагіати та безкарність за те, що ти переказуєш думку одногрупника.

8. Відсутність ініціативи зі сторони викладачів, адже студент є амбіційним, але йому не вистачає наставника.

Перед тим, як писати та висвітлювати своє бачення, я запитала студентів, що саме їм не подобається у системі вищої освіти. Читайте нижче:

Студентка-філологиня:

«Чому до нас приходить викладач, який взагалі не є підготовленим до викладання? Не те що студентам, взагалі – будь-якій людині. Чому вона дає нам завдання зі старого радянського підручника російською мовою? А потім, цей викладач дізнається, що він наш куратор, в середині грудня».

Студентка-філологиня:

«Фу, ці нудні реферати, треба практичні проєкти, які розширюють кругозір, але більшість цього не розуміє».

Студент-соціолог (староста):

«Мені не подобається те, як зробленні пари, нелогічність розкладу».

Студент-філолог:

«Насамперед, мені не подобається те, що вона (вища освіта) стала таким собі шаблоном, стандартним розвитком подій, маю на увазі те, що йдуть вчитись в універ не завжди лише ті, кому це справді потрібно і хто цим горить, а просто йдуть, тому що треба, тому що «а як по-іншому» і т.д., і через це потім маємо ситуацію з пасивними слухачами тих лекцій, з вічно незадоволеними обличчями, які взагалі не розуміють, що вони тут роблять. Це був такий загальний момент. Далі мені не подобається застаріла система, яку, принаймні поки що, не готові докорінно змінювати як викладачі, так і студенти. Я про чисте «зазубрив, здав, забув», я про ту свободу слова і вибору, яка тільки на словах, я про списування, я про незрозумілу і не завжди обґрунтовану систему оцінювання і т.д. Багато моментів є, і чим далі в це занурюватись, тим більше їх можна знайти. Висновок один – пора змінюватись».

Студент-соціолог:

«У нас хочуть запхати багато, але не дають нормальної основи. Як в західних університетах на марксизм дається 200 годин, а в нас все за 10 годин. Тому мені не подобається на соціолога вчитися. Ще мені не подобається ще система помилування, коли студент має вже вірно вилітати, але йому 51 ставлять, ну просто ставлять, аби було. І оце мені не подобається, взагалі. Я вважаю, що в універі мають вчитись люди, які дійсно хочуть вчитись, навіть якщо вже пощастило, то на державному, не пощастило то окей, на платному, але щоб все було чесно і справедливо».

Студентка-медичка:

«Безвідповідальність викладачів, які й діла не мають до студентів, які нічогісінько не пояснюють, не розбирають тему, не являються на пари, деякі самі нічого не знають, деякі задають переписувати книгу і за це ставлять бали, по суті механічна робота – ці дурнуваті конспекти, але ти при цьому в душі не гребеш, що вчиш, нема часу на вчити, ти займаєшся безглуздою роботою. Звичайно є проблиски світла в цьому кошмарі, коли попадаються адекватні викладачі, які хочуть чомусь навчити, але це, на жаль, рідкість».

Студенти починають кричати, адже ми прагнемо змін. Вони відбуваються в нашій країні, на наших очах. Майбутні бізнесмени, перекладачі, IT-розробники, міністри, підприємці, аграрії, дизайнери, юристи, вчителі, вихователі, одним словом – всі спеціальності потребують переосмислення. 

Ми не говоримо знищувати старе, ми говоримо трансформувати в нове. Як сказала моя подруга: «Треба це (освіту) змінювати. Це як переїзд в нове місто, спочатку дискомфорт, а потім стає зручно».

Вікторія ШВАРЦКОП, 4 курс, соціологія ЛНУ