Уже два роки в мене – онлайн

13 Січня 2022, 12:22

2878

Поблизу вишу у Львові

У мене дилема. Мені 20 років. Нелегкий вік. Час, коли грає максималізм, будуються плани на майбутнє та знаходяться друзі, товариші по життю. Час, коли закріплюються ідеали та принципи, за якими ти починаєш будувати свій життєвий шлях.

Уже два роки – в мене онлайн. Форма навчання, яка виїдає мене, колись ту, хто знаходив у кожній людині потенціал та можливість для розмови, змушує закриватись в собі та дивитись серіали, лінуватись піти в душ та елементарно відповісти на дзвінок. Адже ти кілька місяців просто сидиш перед монітором та говориш сам із собою.

Проблема не в цьому.

Я з маленького містечка, населення якого не має і п’ятнадцяти тисяч. Коли я закінчила школу, якимось чином я поступила на спеціальність, про яку я нічого не знала, але яка подарувала мені стрижень: боротись, розвивати свою позицію та допомагати іншим. Я повірила, що можна зробити все, здолати будь-яку проблему. Потрібні тільки час та бажання.

Мені 20 років і цього року я закінчую університет за спеціальністю «Соціологія». Надію та віру, які подарувала мені ця наука, знищила наша бюрократична система освіти, масовість студентства та й взагалі тільки зараз я почала усвідомлювати, що це таке – та вища освіта.

Таких, як ми, дуже багато. На жаль, більшість виїжджають за кордон. В Україні найбільші показники «відтікання мізків», як не дивно, це все молодь. Сотні програм навчання за кордоном, пропозицій втекти та розвивати свій потенціал там.

Суть моєї проблеми. У мене відчуття, що система моєї країни хоче мене зламати, хоче, щоб я виїхала та більше не поверталась. Щоб я весь свій інтелектуальний потенціал використала на якусь Німеччину чи Штати. У мене відчуття, що тих, хто хоче бути новим голосом цієї країни, тих хто хоче жити за іншими поняттями, просто пригноблюють та ставлять за дурнів.

Я кілька років навчалась в університеті, це була моя основна зайнятість. Мені було цікаво, я це обожнювала. Створювати нові концепції, читати твори та організовувати клуби. Але ж досвід мені в трудову не накапає. Крутитись та бути всюди й ніде – це теж навичка. Але я не хочу так жити. Я хочу бути глибшою.

Говорю з однолітками й всі в один голос кажуть, що наша країна не є стабільною. Я це відчуваю, всі це бачать. Моє ментальне здоров’я не хоче нести на собі тягар змін.

Я – українка. Моя мова для мене – це дім, адже, де тільки я не бувала, але почути рідне «шо» і «доцю» – цінніше за соціальний статус. Вийти прогулятись вулицями Львова, де я навчаюсь, або ж в музеї Корсаків, де я надихаюсь – це не сцена із фільму, а частинка мого стилю життя.

Бути носієм двох мов, їздити Укрзалізницею, вміти об’їжджати ями, переодягатись в перебранці на Щедрий вечір, їсти та пити хотдоги й каву на зелених заправках – в моїй крові. Я народилась, закохувалась вже в сучасній Україні. Про 90-ті та революції знаю з історії, про війну та Майдан споглядала дитячими очима.

Що мені робити, щоб не здатись? Щоб не плюнути на все і всіх та не втекти в країну, де я зможу організувати маленький бізнес та жити без проблем та ідентичності? Як мені вирішити, чим зайнятись в цьому житті, де моя соціологія дуже і дуже бідна, а перепис населення заслуговує окремого тисячоліття? Чому у своїй країні, де скільки хороших, творчих, сильних людей, так важко встояти на ногах?