АТОшник із Кобчого: «25% на Сході проросійські, а решта п’ятдесят – чекає часу, хто переможе і яку шапку надівати»

11 Жовтня 2015, 10:34
4003

Із побратимами
Із побратимами

32-річний Андрій Метешко з Кобчого, на псевдо «Док», людина, яка не зі слів знає, чого варте життя і як довго тягнуться хвилини обстрілу. Будучи санітаром мінометної батареї 51-ї ОМБр, брав участь у боях під Савур-могилою, доводилося не тільки бачити смерть, а й збирати понівечені тіла побратимів. Тому найбільше, чого зараз хоче – забути про рік, який розділив його життя на «до» і «після».

Події, які вирували в 2012 році на Майдані в Києві, не давали спокою чоловікові, все хотілося бути поруч із тими, хто відстоював своє бачення розвитку країни в майбутньому. Та не склалося поїхати… А вже коли Росія анексувала Крим і на Донбасі почалися протистояння, вирішив: піде добровольцем… Проте дружина Тетяна була інакшої думки. Це й зрозуміло, адже в подружжя дві маленькі донечки: тоді ще 6-річна Маргаритка і 2-річна Мирославочка.

В переддень його дня народження, 11 квітня, до Андрія Метешка зателефонувала секретарка сільради і повідомила, що потрібно швидко зібратися, взяти сякі-такі речі, харчів на день-два і вирушати до райвійськкомату. З одинадцятьох односельчан до Володимира-Волинського цього разу поїхав лише Андрій. Тут сформували підрозділи, видали спорядження та харчове забезпечення – і на полігон до Рівного.

– На той час у новинах мало показували те, що відбувається на Сході, тому все це сприймалося як захоплива пригода, – пригадує Андрій Метешко. – Найбільше  дратувала брехня. Спочатку нам говорили, що це на 10-15 днів, пізніше, що поїдемо наглядати за ділянкою кордону від Любешова до Чорнобиля. Коли почали вантажити техніку на рампи, сказали, що їдемо на Сумщину. Врешті-решт приїхали в Дніпропетровську область, недалеко від Донецької. І вже тут нам повідомили, що раніше вересня додому не потрапимо. Тепер я розумію, що якби нам сказали відразу, куди нас відправлять, то не зібрали б і половини.

Бронежилети й інше спорядження довелося шукати самим.

– Дуже вдячний Сніжані Сергіївні, виконавчому директору «Чебені плюс», яка не тільки мені допомогла із бронежилетом, а й іншим військовослужбовцям із Кобчого, – каже Андрій Метешко.

А далі почалося… З Дніпропетровська бригаду перекинули в село Дачне, а 19 травня вже переїхали на Донеччину, де розташувались у фруктовому садку. Саме звідси виїхали побратими Андрія з третього батальйону на блокпост, який розстріляли під Волновахою. Отоді й прийшло усвідомлення, що це не просто пригода, це реальна війна, де ти не знаєш, з якого боку до тебе підступить смерть. Серед хлопців почалася паніка… Командування усвідомило, що мобілізовані фактично зовсім не готові, не навчені, як треба поводитися на блокпостах. Знову повернули на Дачне… І почали вчити, розказувати, відпрацьовувати дії на блокпості.

А в червні перший батальйон 51-ї ОМБр вирушив у зону АТО.

– Їдеш, а недалеко лунають черги пострілів, це, скажу відверто, насторожувало, бо, як би там не було, фізично нас підготували, а от психологічно ніхто не був налаштований воювати, – пригадує демобілізований боєць. – По дорозі були і курйози. Наприклад, у Степанівці зупинилися відпочити, а неподалік чути вистріли, вибухи, командир Андрій Задорожний каже: «Надеюсь, это наши танки отрабатывают?», та, як виявилося згодом, далеко не наші.

Саме того дня, коли приїхали в пункт призначення, село Григорівку, в одного з військовослужбовців був день народження. Тихо, спокійно… Та раптом розпочався обстріл. На хлопців чекало перше бойове хрещення…

– Відчуття, скажу вам, неприємні. Ти не знаєш, звідки, де воно впаде, що з тобою буде, – розповідає Андрій. – Ніби відірвались, але ненадовго, згодом нова засідка, знову обстріли, які тривали з 21-ї години до 3-ї ночі. І нова проблема: додому треба ж віддзвонитися, щоб не переживали.

Ось так, між кулеметними чергами, солдатам доводилося вискакувати з окопів, щоб «зловити» антену на мобільному та відправити додому смс такого змісту: «все добре, тихо-мирно, як завжди». До того часу дружина Андрія Тетяна навіть не здогадувалася, що її чоловік уже кілька днів ходить під кулями.

А далі була Савур-могила… Коли на голову ллється шквал смертельного вогню, починаєш переоцінювати попереднє життя. Найбільше, за словами співрозмовника, думав про маленьких доньок, мріяв, як відведе свою Маргаритку до першого класу… Мабуть, світла мрія татуся неодноразово рятувала йому життя.

– Перші втрати в нашій батареї були вже 1 серпня, – пригадує військовослужбовець. – Наша машина, ГАЗ-66, наїхала на протитанкову міну, троє хлопців, включаючи командира Андрія Задорожного, загинули, а ще троє чудом лишилися живими…

Хоч і має Андрій Метешко медичну освіту, та до такого, що довелося побачити після вибуху, готовим не був. Жодними словами  не можна передати почуття, як воно – по частинах збирати своїх друзів, аби хоч щось похоронити, аби рідні мали до кого прийти на могилу…

На підірваній машині згоріли всі Андрієві речі. Зателефонував дружині, попросив надіслати посилку з усім необхідним… Ось тут і довелося вказати адресу. Не зауважив солдат, що в рідній стороні активно висвітлюють у новинах постійні штурми Савур-могили.

Місцеве населення неоднозначно сприймає нашого брата. За спостереженням бійця: «Двадцять п’ять відсотків, ті, що за Україну, – виїхали, ще стільки само – проросійськи налаштовані, а от інші п’ятдесят – чекають часу, хто переможе і яку шапку надівати». Багато хто каже військовослужбовцям в очі, що вони найманці, не вірять, що призвані військкоматом, кажуть, що привела їх на Схід жадоба до грошей. І ніхто не хоче зрозуміти, що на своїй малій батьківщині кожен мав більшу зарплату, ніж та кинута державою копійка, яка так дешево оцінює життя людини. Та відповідь була одна: «Нам по телевизору показывают правду…». І тут усі аргументи закінчуються.

Андрій Метешко пригадує випадок, коли один дідок прийшов у розташування бригади, приніс водички попити. А наступного дня по них гарно відпрацьовували обстріли «Градом». У тому, що саме цей старий чоловік був розвідником, сумніви відпали, коли після сутичок серед загиблих сепаратистів побачили і його труп.

Савур-могила для багатьох з 51-ї стала місцем останнього спочинку… Добре, як зауважив Андрій Метешко, їхня батарея відпрацьовувала позиції по цілях. Здавалося, ніби нічого особливого не робили, просто виконували команди. Та навіть зараз доводиться чути слова вдячності від бійців інших підрозділів за підмогу в боях. Наприклад, недавно Андрій дізнався, що в кінці липня поблизу Мар’їнки, коли вони прикривали відхід 72-ї і 79-ї бригад, вдалося вивести 1200 людей живими. І таких історій безліч, про які не напишеш, про які не хоче розповідати боєць, про деякі, напевно, й не знає… Тому й не дивно, що з прикрістю говорить Андрій Метешко про те, що так не задумуючись повісили на 51-у ОМБр клеймо дезертирів.

Дорога додому у відпустку була важкою. Бо, від’їжджаючи, дізнались, що ще один побратим з їхньої бригади підірвався на міні. А приїхавши додому, перше, що зробив, – разом із товаришами відвідав полеглих героїв.

– Для сестри загиблого Міші Котейчука з Луцького району відвезли чорну кішку Анфіску, яку її брат знайшов під руїнами, – розповідає боєць. – Вона довго служила нам своєрідним талісманом, щоправда, так і не вберегла свого рятівника від смерті…

Дякувати  Господу, Андрій Метешко таки відвів доньку Маргариту до першого класу. Купа фото, посмішки і сльози радості… І думки про те, що багато його полеглих друзів ніколи не відчує це почуття радості за свою кровинку.

Мав проблеми зі здоров’ям, лікувався в госпіталі. А коли повернувся в стрій, то вже 51-у ОМБр розформували. Довелося дослужувати в Самбірському 309-му окремому інженерно-технічному батальйоні.

– Тут були хлопці, перекинуті з різних бригад, на передову нас не пускали. Не довіряли, чи що? Таке ставлення викликало образу. Здається, завжди виконував накази, ніколи не сперечався… – підсумовує Андрій Метешко.

Що ж тут скажеш? Лише одне – всі вони достойні нашої поваги та дяки, бо не кожен ображатиметься на те, що його не взяли у бій…

Андрій Метешко
Андрій Метешко

Ірина Зенц

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024