Найстарша жителька села Оленівка: «Не шукати втіхи та радості на чужині», - радить 90-літня Ганна Лихотоп
-
-
>
-
>
-
>
4458
Район.Рожище продовжує рубрику «Найстарший житель села». Ми думаємо вам буде цікаво дізнатись, хто прожив чималий відрізок життя, побачив всього на віку та може багато чого розповісти нам, молодому поколінню.
Також просимо вас, шановні читачі, якщо у вашому селі проживає цікава особистість, пишіть нам на електронну адресу, а ми обовʼязково розкажемо всім, які у нас хороші та щирі довгожителі.
*********************************************
У серпні цього року Ганна Лихотоп з Оленівки Рожищенського району, зустріла 90-літній ювілей. І хоч вела її доля тернистими дорогами, серед яких був і голод, і війна, але вона й досі не розгубила доброти у своєму серці.
Пані Ганна народилася у 1926 році в селі Старосільці, що на Житомирщині, в простій селянській сімʼї. Ще дитиною відчула на собі, що таке Голодомор. Пригадує як мама виносила її, семирічну дівчинку, на вулицю, аби погрілася на сонечку. Сама йти не могла, бо ноги спухли…
Важко було неньці, адже на руках була ще й трирічна сестричка. Єдине, що рятувало сімʼю від неминучої смерті, це те, що мама Ганни Григорівни працювала у сільському колгоспі та інколи могла вкрасти четвертушку молока.
Спасіння прийшло навесні, коли зелень прорізалася, а ще ходили по полю, шукали не до кінця гнилу картоплю.
«Обмиєш, звариш, от і вечеря на столі. Дехто їв здохлу конятину, але ми не їли…», - розповідає Ганна Лихотоп, та втирає хустиною сльози, які навернулися на очі.
Безупинну збирала урожай з людей люта та безжалісна смерть. Одні самі накладали на себе руки, інші вбивали за їжу, а були випадки, які хочеться стерти з памʼяті та вони виринають і постають страшними картинами, коли збожеволівші люди їли не тільки вмерлих з голоду тварин…
Та пережилося. Ганні Лихотоп, вдалося закінчити вісім класів сільської школи. Здавалося, життя налагоджується, а майбутнє обіцяє бути щасливим та безхмарним. А ні! Невдовзі в двері до українських сімей постукала невблаганна війна. Вона безжалісно увірвалася і в родину Ганни Григорівни. Забрала назавжди батька.
Розруха, страх, смерть – ось, що вирувало на той час в Україні. Але не зневіра. Люди вірили, що настане мирний час і робили все, аби наблизити його якнайшвидше.
«В 1944 році звільнили нас від фашистів і я вступила до Житомирського педагогічного училища, - розповідає бабуся Ганна. – 1944, 1945, 1946 роки я була студенткою. Не скажу, що так мріяла про цю професію, але на той час розуміла, що потрібно заробляти гроші. Після війни ми були такою бідотою, що ні взутися, ні вдягнутися, не мали в що. Тому я з подругою пішла вчитися».
За місяць до завершення навчання в Житомирське педагогічне училище, приїхала комісія з Волинського облвно набирати молоді кадри. Дівчину направили на Волинь… Запропонували роботу в школі-інтернаті на Вовнянці.
«Привезли випускників з усіх-усюд до Луцька, а тут саме нарада була завідуючих районно. Був на ній і наш Рожищенський керівник Тягнирядно. Які ж вони тоді бідні всі були. Вдягнуті в солдатські шинелі, черевиках зношених. Ще ж війна толком не закінчилася (скрушно хитає головою бабуся, - авт.). На Вовнянку я мала їхати ще з одною колєжанкою, полячкою Котвіцькою. Але в той час тут була так звана «Волинська різанина» і вона побоялася. Тому без всілякого відкріплення поїхала в Сибір до брата.
А мене Тягнирядно забрав додому переночувати. Дружина їсти справила, а він мені й каже: «Знаєте, ви до мене потрапили одна, ще й така молода, мені вас шкода віддавати працювати в інтернат. Там діти старші, з проблемами. Краще йдіть на початкові класи в Оленівку. Там хороша школа, ще польська». Так я й потрапила в тепер уже рідне село, де сорок років пропрацювала», - розповідає колишня вчителька.
Попервах молода вчителька жила на квартирі. А пізніше в пустій шкільній кімнаті, хоча й не надто довго, бо незабаром вийшла заміж. Вподобав Ганну, мешканець Оленівки, переселенець з Холмського повіту, Олексій Тимофійович. Чоловік якраз прийшов з фронту, де був пораненим.
«Він закінчив в Польщі гімназію, після війни поступив у Володимир-Волинський фізкультурний техніку і Київський інститут іноземної мови. Викладав в нашій школі німецьку мову. Шістнадцять років був директором. А тепер вже нема мого Олексія…», - сумно, але з такою теплотою розповідає про свого чоловіка Ганна Лихотоп.
Спочатку подружжя жило на хуторі. Щодня торували два кілометра до школи. Йшли через всіяний окопами військовий аеродром, який функціонував під час Другої світової війни. Пізніше, коли влада почала виселяти людей з хуторів, сімʼя Лихотопів купила старий, а згодом збудували новий будинок, придбали «Жигулі». Школа, дім, троє діток, домашні клопоти. Завжди мали велике хазяйство та обробляли землю. Каже бабуся, в розкоші не жили, але рахувалися в селі «заможними», бо мали роботу.
«В мене були дуже добрі свекри. Я й в декреті довго не сиділа, свекруха допомагала глядіти моїх дівчаток. Хоч і називали мене «совєтка» або «руска», але ставилися, як до рідної доньки…», - посміхається бабуся Ганна.
Вчитель початкових класів – професія особлива. Вона вимагає не лише знань та досвіду, а й великої душевної теплоти. Слухаю Ганну Григорівну і розумію, що цього їй ніколи не бракувало.
Звичайно ж, вона була для своїх школяриків другою мамою. Проводжала їх додому, а зранку зустрічала з посмішкою та радістю своїх ластів’ят. Вислуховувала усі їх секрети. Плекала у своєму серці велику любов до дітей, без чого у професії вчителя ну ніяк. І сьогодні щиро зізнається, що якби вдалося прожити життя знову – неодмінно обрала б ту ж педагогічну стезю.
Про любов до дітей свідчить й те, що ще й досі береже колишня вчителька чимало учнівських зошитів та безліч чорно-білих, вже вицвілих від старості світлин, з яких дивляться на неї її любі та рідні учні.
«Мені подобається робота вчителя тим, що ти завжди у веселому оточенні. Не так як лікар одну біду бачить. То того оперує, то іншого. А тут дітки приходять розвиваються. Спочатку такі несміливі, а потім такі веселі, жваві…», - так душевно пояснює свою любов до обраної професії Ганна Лихотоп.
Нині Ганна Григорівна живе із середущою донькою Ларисою. І хоч літа чималі, але намагається допомогти по господарству. Каже, що не гоже сидіти склавши руки. А ще Ганна Григорівна любила куховарити та закривати на зиму смаколики. Ось і під час нашої розмови вона вправно порається коло плити – варить мармелад з айви. На столі лежить незмінний, перевірений роками довідник з рецептами.
Вечорами ж Ганна Григорівна перечитує газети. Любить посидіти та помізкувати над кросвордами, погортати альбоми та пригадати свої молоді роки.
Поділилася дев’яностолітня бабуся й рецептом довгого й щасливого життя: «Основне - треба бути чесним та чесно працювати. От якби всі були чесні та добрі, то й країна була б добра. А то ж бачите, що нині робиться. Он в газеті написали про декларації чиновників. Я б взагалі заборонила таке писати. А нащо воно, тільки, аби дражнити людей? Зараз зайдеш в магазин і не знаєш, чи то купити 300 грам тюльки, чи 200.
А вони декларують такі статки. Де ж ті гроші вже будуть дівати? Драбину до неба будуватимуть, чи що? А квартир, а будинків? Ще серце крається тим, що молодь їде за кордон. Думаю, Боже-Боже, тікають зі своєї землі. В мене своя мала Батьківщина завжди в думці і снах. Треба берегти те, що маєш, а не шукати втіхи та радості на чужині», - говорить бабуся Ганна.
Правду кажуть люди – життя прожити не поле перейти. А от гідно його прожити, вдається не кожному. Ганна Лихотоп пережила найстрашніші роки –голодомор, війну, розруху. Не на словах знає, як воно працювати до сьомого поту й не отримувати зарплатні, надіятись лише на власні сили, а не чекати «з моря погоди». І попри всі перипетії життя, залишатися справжньою Людиною.
Гарний ужинок має від життя – троє доньок: Тамару, Ларису та Людмилу. Всім з чоловіком дали вищу освіту. Шестеро внуків та четверо правнуків, які найбільше тішать серце прабабусі. За кожного щиро переймається. Любить, коли з’їжджаються до материнського порога. Пригадує, як на ювілей прийшли вітати не тільки рідні, а й учні.
«Приємно, коли тебе не забувають та приходять. Єдина радість у житті, то любов рідних серцю людей», - підсумовує розмову Ганна Лихотоп.
…А в думкам та у снах все частіше приходять до бабусі спогади про босоноге дитинство, споришеву доріжку, яка вела до річки, через пишний та великий садок. Дитинство, юність та доросле життя переплітаються в єдину долю та виринають щасливими картинами, попри нелегке життя.
Ірина Зенц
