Ігор Григор'єв: «Удень – українець, вночі - сепаратист»
Про службу в АТО та свій другий день народження розповідає Ігор Григор’єв - людина, яка була в оточені під Зеленопіллям, в Довжанську. З того часу пройшло два роки, а рана в серці ятрить, наче вчора все відбувалося.
Ракетна атака бойовиків на базовий табір сил АТО під селом Зеленопілля в Луганській області ніколи не буде вписана в історію АТО «золотими літерами». Не ввійде вона в сучасні літописи як «символ героїзму». Напевно, ніхто не відповість за наказ розбити табір, акуратненько вишикувавши техніку в рядочок у полі поряд з лісосмугою. І вже через два роки мало хто пам'ятає, що тих, хто вижив під час евакуації, бойовики добивали мінометами і «Градами».
Табір українських силовиків під Зеленопіллям обстріляли з РСЗВ близько 04:30 год. 11 липня 2014 року. Від нього залишилося лише попелище. Впродовж дня різні джерела, офіційні і не дуже, називали кількість загиблих під час атаки від 30 до 50. Але вже до вечора Міноборони відзвітувало – загинуло 19 і поранено 93 військовослужбовці.
Насправді кількість загиблих була значно більшою…
«Ви кухарі, нащо вам автомат і бронежилет?»
Рожищанин Ігор Григор’єв, на псевдо «Волиняка», був у той період в Довжанську, під Зеленопіллям. Довгі дні хлопці стояли в оточенні, самі не розуміючи, що були на волосині від смерті.
Ігор Григор’єв народився та виріс у Рожищі. Після закінчення ЗОШ №3 здобув професію кухаря, довгий час працював за спеціальністю. Строкову службу проходив в Одесі.
Коли анексували Крим, а згодом почалися заворушення на Сході, Ігор Вікторович був готовий стати та захист рідної землі. Тому дзвінок о 4 годині ранку з проханням з’явитись до райвійськкомату на 9-ту був очікуваним. Що цікаво, дата призову на строкову службу та дата мобілізації в АТО співпала до точності – 21 травня, відмінність тільки в роках.
Ігор Григор’єв потрапив у склад 24 ОМБР. Два тижні провів на полігоні в Яворові. Добре запам’яталися в’їдливі слова старшини: «Ви кухарі, нащо вам автомат і бронежилет?». Те «нащо» добре було видно в оточенні під Зеленопіллям.
Після навчання мобілізованих відправили в Новомосковськ, що на Дніпропетровщині. Тут, за словами співрозмовника, довелося побачити, як готують «показуху» перед приїздом Президента. А далі 3 години на збори і на Схід.
- В зону АТО ми заїхали під час так званого першого перемир’я, - розповідає демобілізований. – Коли рухалися до пункту призначення, ще всі будинки цілі стояли, на зворотньому шляху відкрилася картина не для слабкодухих - половину сіл не було, лише купи згарищ.
«У нас перемир’я – стріляти заборонено, лише спостерігати»
24 ОМБР мала прикривати кордон. Хлопці були впевненні, що під російським кордоном буде все тихо, мирно. Тим більше ж перемир’я… Але швидко військові переконалися у протилежному. Саме тут російські найманці почали «працювати» по наших позиціях із «Градів». Трагедія під Зеленопіллям була однією з перших, яка нагнала жаху на всю Україну. Але, на жаль, далеко не останньою.
Перші втрати в бригаді нашого співрозмовника не забарилися. Коли сепаратисти «щедро» посипали наші позиції з «Градів» та «Саушок», кілька хлопців попрощалися з життям. Один з них, як розповідали Ігорю побратими, був сином охоронця Президента. Добратися до загиблих не могли, тіла лежали кілька днів на неймовірній спеці.
Зрозуміло, що такий початок дуже підкосив хлопців психологічно.
Були, звісно, промахи й у наших військових. Наприклад, неправильно викопаний окоп став причиною загибелі кількох солдатів. А найбільше дратувало нагадування: «У нас перемир’я – стріляти заборонено, лише спостерігати». Оте спостерігання і стало основною причиною розгрому українських позицій та втрати військовослужбовців.
Сепаратисти стратили всіх, хто допомагав українським військовим
- Ми стояли в полі, тому постачання ніякого не було, - пригадує Ігор Григор’єв. – Набої до стрілецької зброї ще були, а до «Градів» - ні. Крупи закінчилися, щоправда, тушонка була, але саму її довго не поїси. Якщо чесно, то ми навіть не підозрювали про те, що знаходимося в кільці, бо ж не мали елементарного зв’язку зі своїми.
Тут уже ніхто не розмежовував кухар ти чи гранатометник, всі намагалися працювати злагоджено, аби зберегти своє життя та життя побратима.
А от місцеві не дуже радо зустрічало українських військових.
- Удень людина добра, українець, а вночі – сепаратист, - констатує військовослужбовець. – Хоча були й такі, що їсти нам приносили, одному дідусеві ми зарплатні картки давали, а він нам гроші знімав та привозив. Ті, хто там залишився на контракті, пізніше переповідали, що сепаратисти стратили всіх місцевих, які нам тоді допомагали.
Другий день народження
Вихід із Зеленопілля з 7 на 8 серпня військові, які були там, вважають своїм другим днем народження. Багато чого не розказав нам демобілізований солдат. Як запевняє, великий шмат подій стерлися з пам’яті, хоча, напевно, не дуже хочеться знову пригадувати все те жахіття, коли життя вимірюється не місяцями чи днями, а секундами. Коли той, хто прикриває твою спину, падає від смертельної кулі. Коли… Коли ти просто не можеш описати словами людині з мирної території, що там, на Сході, не АТО, там пекло війни, де гинуть кращі з кращих. Тоді просто лишається мовчати.
Життєвий урок, який довелося засвоїти під час перебування на Сході, за словами Ігоря Григор’єва, запам’ятається надовго. І найголовніший висновок, що свій життєвий шлях треба пройти так, аби не жалкувати про зроблене, не стояти осторонь проблем, а намагатися їх вирішувати. Тому, мабуть, після демобілізації наш герой і пішов в депутати міської ради. Він знає, що таке боронити рідну землю з автоматом в руках і беззаперечно зможе відстояти інтереси громади в мирному житті.
- Байдужість – це наш головний ворог, - такими словами завершує нашу розмову Ігор Григор’єв.
Ірина Зенц
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
Коментарі