Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Відділення спеціалізованої дошкільної освіти в районі — нагальна необхідність! — Тетяна Козубович

13:30 05.04.2016

… На подвір’ї Навчально-реабілітаційного центру для дітей з порушеннями опорно-рухового апарату мене зустрічають… кольорові дерева та усміхнена господиня, директор Тетяна Козубович.



Про вив’язані кольорові кожушки для дерев уже знає все Рожище. Як з’ясувалося з розмови з Тетяною Володимирівною, килимки прийшли як гуманітарна допомога, але оскільки до інтер’єру закладу аж ніяк не пасували, то стали в нагоді в естер’єрі. Залишилось їх тільки зафіксувати на деревах! Чим і зайнялися дітлахи разом з учителькою трудового навчання Надією Дмитрук.

Нашу екскурсію розпочинаємо з навчального корпусу. До речі, до Великої вітчизняної війни в цьому приміщенні жив пастор німецької кірхи, а сама кірха була на місці відбудованого спального корпусу. Під час війни храм розгромили, а будинок пастора вцілів. Сюди в 1946 році й привезли сиріт, які втратили батьків під час війни.

… Перший кабінет, в який зазираю, – сенсорний. У кімнаті з м’якими кольоровими меблями 3-річна Катруся разом з психологом Олесею Кочкіною розглядає різнокольорові картинки і називає тваринок. На реабілітацію її сюди тричі на тиждень приводить мама.



«Наш постійний контингент – 81 дитина віком від 5-6 років і до 8 класу, з 10-ти районів області, які тут проживають і навчаються, 30% з них — з Рожищенського району, 32 – діти-інваліди, 3 дитини — повні сироти і 2 — позбавлених батьківства, але мають опікунів. На літні канікули всі дітки їдуть додому. Прихідних – 35, в основному дошкільного віку», — розповідає Тетяна Володимирівна, поки ми йдемо в логопедичний клас.

«Після направлення педіатра чи невропатолога ми обстежуємо дітей. Якщо помічаємо, що є складніші вади, рекомендуємо їхати в область. А якщо бачимо, що там проблеми з окремими звуковими групами, тоді працюємо з пацієнтами», — каже вчитель-логопед Зоя Сенюк.


«Такі випадки, коли після 3 років дитина починає активно говорити, зараз дуже рідкісні. Адже за останні роки ми помічаємо різке збільшення кількості дітей з проблемами психо-фізичного розвитку й налаштовуємо батків, що чудес на світі не буває. Якщо у 3-4 роки дитина не говорить, треба на це звертати увагу! — додає Тетяна Козубович. — Ще років 10 тому не мали поняття, що дитину треба вчити говорити. От як народжується немовля, воно відтворює те, що чує. Можна ще казочку почитати. Тепер же — багато випадків, коли діти потребують допомоги. А з тими, які мають синдром Дауна, треба займатися комплексно. У нас, окрім, вчителів-логопедів, є ще дефектологи, які розвивають пізнавальну діяльність, та психолог».

… У реабілітаційному класі дівчата-реабілітологи займаються з вихованцем Ігорем. Кабінетів для реабілітації тут два, але, як зауважує Тетяна Володимирівна, вже малувато стає місця.


У кожному кабінеті я помічаю молодих людей (медичний, логопедичний, сенсорний, комп’ютерний) і дивуюся, що тримає молодь у цьому специфічному закладі? У відповідь на моє запитання Тетяна Володимирівна усміхається: «Тут випадкових людей немає... За всі роки моєї роботи (а це 35 років!) було тільки двоє людей, які не змогли тут працювати і влаштувалися у звичайні школи… Дехто думає, що як дитина в чомусь обмежена, то треба простіше ставитись до виконання своїх обов’язків. Навпаки! Треба бути більшим віртуозом і більше знати — медицину, педагогіку, зуміти все це адаптувати до кожної конкретної дитини. Терпіння має бути надзвичайне!.. Робота насправді дуже цікава, але ті методи, які застосовують в загальноосвітніх школах, тут не підходять».



… Історія Навчально-реабілітаційного центру розпочалася ще у 1946 році, коли сюди привезли діток, які втратили батьків під час Другої світової. З 1970 року це спеціальна загальноосвітня школа-інтернат для діток з порушеннями розумового розвитку. А вже у 2007-му установу було реорганізовано у Навчально-реабілітаційний центр для дітей з порушеннями опорно-рухового апарату.

Тетяна Володимирівна розповідає, що працює тут уже 35-й рік, після інституту. Починала з посади вчителя трудового навчання й вихователя, потім тривалий час була заступником і ось же 16 років працює директором Центру.


На запитання, чому була необхідна реорганізація, директор відповідає, що по-перше, до того такого спеціального закладу в області не було, по-друге, за останнє десятиліття змінився контингент дітей спеціального закладу. До того це були діти, які мали проблеми з розумовим розвитком і просто не встигали в навчанні. Після введення 12-бальної системи з’явилася можливість ставити 1-2, тоді частина цих дітей відійшла і почала займатися у звичайних школах.

Натомість почали надходити діти зі складними порушеннями – не тільки розумовими, а й фізичними. Назріла потреба надавати дітям не лише освітні послуги, а й охоплювати їх реабілітаційними заходами. Для того, щоб працювати з прихідним контингентом, були введені додаткові посади.

«Ми почали цим займатися трішки більше ніж рік, послуги у нас безкоштовні. Але рівень нашої допомоги відзначають батьки, динаміка простежується абсолютно у всіх дітей!» — з гордістю каже Тетяна Козубович.

І розповідає, що після реорганізації прийшло усвідомлення, що під цей інноваційний заклад треба модернізувати базу. Відтак разом з проектантами зробили проект на добудову – навчальний та спальний корпус мали з’єднуватися новим реабілітаційним 3-поверховим корпусом з ліфтом. Згідно з проектно-кошторисною документацією, станом на 2008 рік проект оцінювався у 12 млн. грн.

«Але добудови так і не відбулося, нас весь час не включали на фінансування. Бо ж потрібно, щоб хтось лобіював цей процес. І зараз це відчуваєтся - тісно, як в однокімнатній квартирі. Учительської нема, там, де масажна, колись була вчительська», - зітхає Тетяна Володимирівна і показує проект добудови.


Втім, освітяни не зневірились. Почали працювати над вдосконаленням роботи, опановувати нові методики, більше займатися корекційною роботою. Вийшли на такий рівень, що їх почали запрошувати на всеукраїнські семінари та конференції. Навіть зробили експериментальний інклюзивний проект тривалістю 5 років, який передбачає навчання дітей з особливими потребами в загальноосвітній школі серед однолітків.

«Я коли у 2010 році презентувала це в Києві — що ми маємо постійних діток, прихідних та оцю інклюзивну групу, — то був резонанс! Ми про себе заявили», — пригадує Тетяна Козубович.

7 років тому рожищан запросили в Білорусь на міжнародну конференцію в рамках співробітництва прикордонних областей, а у 2015-му Тетяна Володимирівна вже вретє їздила на ту конференцію. «Зараз ми з білоруськими партнерами пишемо проект «Учимся инклюзии вместе». Якщо виграємо, з часом маємо стати ресурсним центром, в якому консультуватимуть педаггогів, котрі мають працювти у школах з дітьми з обмеженими можливостями, допомагати їм методичними матерілами тощо», — розповідає директор, поки ми йдемо до спального корпусу.


Тим часом дітлахи, побачивши незнайомку, оживляються, підходять, цікавляться, для чого роблю фото, і охоче позують для світлин. Тетяна Володимирівна пригортає одну з дівчаток і жартома питає, чи знає та, чому вона її дуже любить… а потім відповідає: бо ти така сама кучерява, як я.




На першому поверсі спального корпусу розміщені спальні для старших хлопчиків, медичний кабінет, кінозал і бібліотека.

Двері відчинені для провітрювання, доки діти гуляють, в кімнатах порядок, по 4-6 ліжечок, кожна кімната має навіть свою кольорову гаму, все підібрано зі смаком.






«Періодично оновлюємо кімнати, переклеюємо обої, тюлі міняємо… Підлога, звісно потребує ремонту, але це вже значні кошти, - каже Тетяна Козубович і веде на другий поверх. А там – спальні старших дівчаток і меньшеньких дітей, кімната казок зі зручним диванним куточком та телевізором, ігрова кімната.





В ігровій людно, дітлахи зосереджено бавляться, до мене підбігає новенька Марійка і просить дати їй фотоапарат, щоб пофотографувати. Пояснюю, що це дорога річ, але зі своїх рук даю двічі клацнути. «Вона у нас не тільки фотографувати любить, ще й співає як!» - каже вихователька і просить дівчинку заспівати. Марійка тоненьким голосочком виводить «Смереку»…



Тим часом Тетяна Володимирівна не забуває згадати і про спонсорів закладу.

Зокрема шефство над Реабілітаційним центром веде «Волиньдержстандартметрологія» - зробили качелі, фіртки, заасфальтували доріжку. Також сприяють місцеві організації та підприємства, зокрема ТзОВ «Цунамі», Свято-Михайлівська церква, а з Данії – лютеранська церква. Благодійна організація «Братерство без кордонів» з Рівного допомагають постійно і суттєво: канцтоварами, засобами гігієни, меблями, раз у рік купують нову велику річ – холодильник, електричну м’ясорубку, пральні машини.

У господарстві Центру є газова котельня, недавно зробили твердопаливну на дрова. Планують улітку завершити лазню для дітей, не вистачає 300 тисяч гривень. Наразі ж діти по черзі миються у душовій кабінці. В їдальні треба робити ремонт, починаючи з даху. Втім, все це буде, впевнена директор.






Найбільше ж болить Тетяні Козубович, — те, що в районі не вирішується питання щодо охоплення дітей з особливими потребами дошкільною освітою. Садочки таких дітей не беруть, бо над ними треба особливий догляд та навчання. Батьки піднімали це питання, є навіть колективне звернення в райраду. Відомо ж, що швидше дитина отримає необхідну допомогу, то у неї більше шансів прожити повноцінним життям.

«Тобто ще якусь одну групу до 10-ти дітей ми можемо взяти, але щоб відділення відкрити, це вже треба приміщення... Все решта є! Це в нас прописано в статуті, є педагоги, фінансування теж знайшли б, — бідкається директор. — Може бути будь-яке приміщення в Рожищі, там ми ремонт зробили б: частково за державний кошт, частково — за кошти батьків та спонсорів… Ще при попередній владі ми вели діалог у присутності голови РДА Володимира Масалова з головним лікарем райлікарні Віктором Редзієм, просили віддати нам пустуюче приміщення інфекційного відділення. І лікарня заробила б, бо частину персоналу могла б там працювати, і якісь спільні реабілітаційні заходи могли б проводити. Жодної копійки ми б не брали, бо і зараз не беремо. А відрахування ідуть в районний бюджет. Але не погоджується лікар, мабуть, має якісь свої плани».

Розмовляла Алла ОЖИЄВСЬКА


Коментарі

Тамара

10:30 06.04.2016

Вважаю, що такі заклади є перспективними. Їх повинна підтримувати як влада, так і громадськість.Хоча сутужно з приміщеннями, однак є кадровий потенціал, який уже робить добру справу - надає кваліфіковані реабілітаційні послуги дітям з проблемами у розвитку.

17 січня
Сьогодні
Вчора
15.01.2018
14.01.2018
13.01.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин