«Справжніх народних поетів мають розуміти всі», – Ігор Павлюк

Український поет, письменник, науковець, автор понад 500 наукових публікацій, лауреат численних премій Ігор Павлюк нині зійшов на світову стежину слави – після того, як нещодавно його книгу «Політ над Чорним морем» (A Flight Over the Black Sea) у перекладі Стівена Комарницького було визнано книгою десятиріччя за версією британського ПЕН-клубу, пише ІА "Волинські новини".
Втім, попри всі регалії, Ігор Зиновійович лишається поетом з волинського села Ужова Рожищенського району. Простим і відвертим.

– Коли ви дізналися про те, що ваша книжка перемогла в голосуванні від британського ПЕН-клубу, які були відчуття? Наскільки для вас важливо, що це народний вибір, а не професійного журі?
– Там і журі голосувало. Спочатку вони вибрали 100 найкращих сучасних книжок у перекладі. А тоді вже виставили на світове голосування… Чим для мене це було? Як для поета, то, мабуть, це небагато значить. Бо коли ти сідаєш писати, то не думаєш про дипломи чи нагороди.
А в контексті національному, громадсько-суспільному, то, очевидно, це дуже суттєво, це перша така нагорода для українського поета у світі. Для держави це важливо. Інше питання – як держава до цього ставиться. Офіційного вітання від влади я досі не одержав… Звісно, я зрадів перемозі. Але це радість відповідальності.
– Чи сподобалася вам робота Комарницького? Адже відомо, що він дотримується майже дослівного перекладу.
– По-перше, Комарницький перекладає верлібром (верлібр – неримований, нерівнонаголошений віршорядок, – ВН). Бо Європа загалом зараз пише верлібром. Я пишу традиційним віршем. Навіть були закиди в мій бік, що Павлюк – хороший поет в Україні, але як його в Європу та світ трансформувати, коли він пише традиційним віршем?
– З ким із сучасних волинських медійників підтримуєте стосунки?
– З усіма. У мене немає тут ворогів. З Хотимчуком (редактор газети «Вісник», – ВН) он недавно їздили в Залісці, на могилу нашого спільного друга, колишнього директора школи.
– А родина у вас залишилася в Ужовій чи Доросинях?
– Основна моя родина в Рожищі на цвинтарі лежить, так би мовити. Брат по батькові ще живий, сестра залишила своє кафе, вернулася в село Малий Окорськ (біля Торчина, – ВН). Я там народився. Коли мама померла, мене забрали до себе в Ужову мамині батьки. Вони там жили як переселенці з Холмщини. Майже все село переселенців. Одружувалися з місцевими. Навіть цвинтаря не робили принципово – думали, що то тимчасово, потім їх повернуть. Наївні люди…
– Пам'ятаєте когось із Ківерцівської «районки», де працювали?
– Та всіх пам’ятаю. Петра Петровича Юшковця недавно зустрів (тоді він працював заступником редактора), Василя Недільського (був заввідділу міського життя). Ви ж знаєте, я живу у Львові. Тож по можливості максимально стараюся приділяти увагу всім. В одне село їжджу, в друге. І в Доросині до школи мене запрошували. З класним керівником передзвонюємось.
З іншого боку, завдання письменника – писати. А не тільки спілкуватися. Я пишу для майбутніх поколінь. Образ поета, популярність у мене вже є. Звісно, можу далі йти в політику, мене можуть купувати олігархи, праві, ліві… Як робить дехто.
Але справжнього поета це не має хвилювати. Ти пишеш книжку для майбутніх поколінь, ти – монах Нестор. Мені дуже сподобався вислів: «Кожен поет в ідеалі має заснувати свою віру. Бо просто писати майстерно вірші – так у нас багато хто робить».
– А чи підтримуєте когось з молодих волинських талантів?
– Я підтримую багатьох, але на цю тему не хотів би говорити. Тут якраз мушу переформатувати стосунки. Бо з земляками зустрітися – це святіше за ВВС. А от писати передмови посередностям я не буду. Не треба нікого підтримувати, поет сам має бути прикладом. Справжніх народних поетів мають розуміти всі – від академіка до сільського дядька Василя. От характерний приклад – Єсенін. І на рівнях академічних відчувають, що це геній. І мужики, як чують «Эх, не жалею, не зову, не плачу», розуміють, що це народна пісня.
Моя біографія ПЕН-клубу підходить. Я не син професора, виріс без батьків, але тексти мої досить хорошої якості... Мені подобається фраза: поет півжиття витрачає на те, щоб вибратися із села у столицю, а другу половину – щоб повернутися назад у село. От у мене зараз друга половина. Я вже нажився у столицях...
– Тобто до Києва вже не хочете переселятися? Вам комфортно у Львові?
– У Львові мені нічого не бракує. В мене там роботи купа. Але це Галичина. Я не хотів би бути похованим на Личаківському цвинтарі. Хоча деякі поети просто мріють про це. Це речі ніби смішні, але водночас і важливі. Тому собі думаєш, де ти хотів би бути похованим. От в Рожищі… Там уже й місця немає(сміється, – ВН). Може, в Окорську… Товаришую з місцевим священиком. Там теж є свої плюси й мінуси. Я собі подумав зараз: от помер би в Луцьку – тут десь поховали б…
– Які у вас плани на майбутнє? Чого ще хотілося б досягти?
– Час покаже… Але точно хочу написати ще мінімум три книжки. Навіть не йдеться про видання. Більше того, в мене такий стан, як у Гоголя, – він спалив рукописи. Рукописи не горять. Мені процес той важливий. Я вірю, що в ноосфері воно ніде не дівається.Хочеться ще написати кілька романів, є вже задуми. Але тут парадокс. Коли стаєш менеджером самого себе, то тяжко боротися зі спокусами. Треба піаритися, а не працювати.

Розмовляла Вікторія ГУДЕЛЮК

За матеріалами "Волинських новин"

ДОСЬЄ
Ігор Зиновійович Павлюк - український поет, письменник, науковець. Народився в селі Ужова Рожищенського району на Волині. Закінчив із золотою медаллю середню школу в селі Доросинях. У 1986-1987 роках працював кореспондентом Ківерцівської районної газети. У 1987 році вступив на факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка, який закінчив із відзнакою у 1992 році. У 2009 році видав книгу лірики «Україна в диму», що стала книгою року в Україні. У січні 2015 року вийшов автобіографічний фільм «Ігор Павлюк: між Бугом і Богом». У листопаді 2015-го побачила світ книга «Політ над чорним морем» (A Flight Over the Black Sea) у перекладі Стівена Комарницького, яку було визнано книгою десятиріччя за версією британського ПЕН-клубу. Твори поета перекладено російською, білоруською, польською, англійською, латинською, болгарською, французькою, японською й іншими мовами.
Автор понад 500 публікацій у періодиці, наукових збірниках та 33 окремих книг. Лауреат Народної Шевченківської премії, всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф».
Британський ПЕН-клуб – це міжнародна неурядова організація, яка об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів, була створена з метою сприяння дружбі та інтелектуальній співпраці письменників усього світу.