«Батьки думають, що вони мають забезпечити матеріально, а вихованням дитини хай займається школа»

Про вибір фаху, улюблених учнів, репетиторство та особливості сучасних школярів та батьків – у розмові з рожищенським педагогом з понад 30-річним стажем Розою Репенко.

Розу Федорівну в Рожищі знають на ім'я по батькові. Безпосередня, прямолінійна, правдолюб та закохана у свою справу людина. Професії – вчитель математики – моя співрозмовниця віддала понад 33 роки, і 30 з них — одній школі, сьогодні це навчально-виховний комплекс № 4.

2

ПРО ВИБІР ПРОФЕСІЇ

- Чому обрали таку професію – вчитель-математик?

— За першою освітою  я медик, -— розповідає Роза Федорівна. — Хоча після школи одразу поступала в педінститут на фізмат. А в медучилище  потрапила з певних обставин, це довга історія… Росла я в дитбудинку. Мій кавалер навчався на Кавказі у військовому училищі. Приїхала я до нього після школи, думала, заміж вийду. А оскільки в педінститут тут не поступила, тому закінчила медучилище: подумала, медсестрою скрізь можна влаштуватися. А потім все одно пішла вчитися в педінститут на фізмат, коли вже було двоє дітей.  Математику я любила з дитинства…

Коли приїхали в Рожище, починала диспетчером на машзаводі, перевелась на медсестру-вихователя ясельної групи в садочок, а потім у школу № 2 медсестрою. Тоді ще директором була Лідія Іванівна Давидюк. Коли відкрился 4-та школа — а це було у 1985 році, — пішла туди працювати.

ПРО ЗДІБНИХ УЧНІВ

— Щоб стати вашим улюбленим учнем, яким потрібно бути?

— У мене немає улюблених учнів, у школі я ніколи не виділяю дітей. Якщо бачу, що у школяра є здібності, то і вимагаю від нього більше. Тому моїм «улюбленим» учням ще складніше (сміється – авт.).

— Чи готуєте дітей до олімпіад?

— Так, недавно готувала до олімпіади з економіки. До мене багато ходить учнів, задають додаткові запитання. Хоча у школі з ними займаються вчителі. Тепер це називається репетиторством, а раніше — просто допомога учням. Плату  я почала брати років 5-7 тому, раніше готувала дітей безкоштовно. Репетиторством займаюсь майже щодня, з 15 до 18-20, часом ще ввечері студенти з фізмату передзвонять, щось спитають.

— За вашими життєвими спостереженнями та досвідом, хто більше здібний до математики — хлопчики чи дівчатка?

— Дівчатка. Вони більш старанні. От, наприклад, моя колишня учениця Аліна Артисюк, котра закінчила 1 школу. Під час ЗНО здала математику на 190 балів. Ця дівчинка дуже  старанна та педантична: кожну задачу писала з поясненнями. Бо так треба! — каже. Були в мене старанні й серед хлопців. Наприклад, Юра Лепа, який закінчив 4-ту школу, а потім фізмат. Але він покинув математику, зараз торгує на ринку. Хлопці можуть бути й розумні, і здібні до математики, але не мають бажання чи терпіння: «ай, я не буду, не хочу»…

— Як ви вважаєте, те, що сьогодні можна вступити у виш за результатами ЗНО – це краще, аніж складання екзаменів?

— З одного боку, це добре. Діти знають свої результати тестів і вже одразу бачать, куди вони можуть піти вчитися. Втім, є одне але. Наприклад, та ж Аліна Артисюк. Здала математику добре, майже на 190 балів. Але на державне навчання пройшла на зовсім інший факультет. Там де хотіла піти вчитися, не пройшла по математиці. Не знаю, як вони там рахують…

— Сучасні методики викладання передбачають все більше годин на самостійне вивчення дисципліни й дуже мало на пояснення педагога, особливо у вишах. Ви вважаєте, це правильно?

— В інституті так було завжди: педагог лекцію прочитав, а ти хочеш — вчи, не хочеш — не вчи. А у школі, не знаю, як в інших, у нашій 4-й вчителі математики обов’язково пояснюють, показують, як розв’язувати задачі. Але не всі учні цього хочуть. У результаті батьки починають сваритися і переводять дітей в інші школи. А потім зустрічаєш їх, і вони зітхають, що дарма перевели.

… Справа не у вчителях. А в тому, що батьки думають: переведу в іншу школу, і там будуть кращі оцінки в дитини. Але я так дивлюся, навіть по тих школярах, які ходять до мене на репетиторство, — не дуже зараз учні хочуть вчитися. З одного боку, їм зробили полегшення. Здають ЗНО, де не треба ні доведення, нічого. Просто тести. Є учні, які інтуїтивно вирішують задачі. Наприклад, у школі я поставила хлопчині 5, а він здав тести на 7. Там підглянув, там здогадався. Раз не треба доводити, не треба оформляти роботу, діти відвикають вести розмову та пояснювати.

— Зараз більше ходять до репетиторів, аніж колись. Як вважаєте, чому?

— …Кілька років тому підійшла до мене мама. Її хлопчик перейшов у 5-й клас. Каже: Роза Федорівна, візьміть, будь ласка, сина на репетиторство. Питаю: а чому? Ти ж молода, недавно закінчила школу, сама можеш допомогти… Вона відповідає: я не маю часу… Річ у тому, що батьки вважають так: вони мають забезпечити матеріально, а вихованням дитини нехай займається  школа.

ПРО БАТЬКІВ ТА ДІТЕЙ

— Ви вже стільки років працюєте в одному навчальному закладі. Напевно, в НВК № 4 — хороший колектив. Наскільки це важливо для педагога, зокрема?

— Звичайно, важливо. По-перше, має бути порозуміння між педагогами, по-друге, батьки повинні підтримувати вчителів. Щоб вони не казали, що педагог поганий, взагалі нічого не знає. Розумієте, як виходить: коли щось не так, дитина вважає, що її образили, — у школу одразу прилітають батьки. В результаті конфлікту вони або збираються переводити учня в іншу школу, або погрожують подати в суд на вчителя.

— А у вас були такі випадки — конфлікту з батьками?

Були, чому ж ні. Школа є школа. Діти є діти. Якось забрала телефон у дівчинки, кажу: хай батьки прийдуть заберуть. Бо сидить грається на уроці, а під час перерви ще й увімкнула ультразвук.  Діти кажуть: Роза Федорівна, від того ультразвуку вуха болять. Дзвонить мені батько: та я, та я... Я кажу: ви спочатку приїдьте, розберемось, у чому причина.

Прилітає той чоловік. А він вчиться на юриста, закони знає. Починає мені розказувати, в чому я не права. Я його вислухала уважно і кажу… до дитини: чому я в тебе забрала телефон? Вона мнеться: я не знаю. Питаю: чому ти при батькові обманюєш? І до батька: тепер послухайте мене. Правила для учнів потрібно знати! Телефон якщо є то, то щоб тримати зв'язок між вами. На уроці він має бути вимкнений,  його можна включити в екстреному випадку. Наступного разу це ви їй говоріть, щоб вона себе нормально вела на уроці… А тепер запамятайте, що я вам скажу: ви будете хворіти, ваша дочка вам склянки води не подасть… Той чоловік дивився-дивився на мене і потім вкінці розмови таки вибачився...

І що ви думаєте? Батьки забрали ту дівчинку в іншу школу, бо повважали, що ми її неправильно оцінюємо. Втім, конфлікти з цією дитиною були дуже часто. Вона могла собі дозволити на уроці з телефоном погратися, порозмовляти, встати походити.

— Тобто діти змінилися, якщо порівнювати зі школярами років 10-20-30 тому?..

— Дуже змінилися! Згадайте: чи міг колись учень зайти в учительську без стуку, відчинити двері й сказати, що йому щось там треба?... Такого не було! Я вже про себе не кажу. Ми учительську обходили десятою дорогою.

Діти дуже змінилися. Бо вони, по-перше, знають, що батьки за них заступляться — незалежно, добре вони зробили чи погано. По-друге, вони знають, що батьки оплатять їхнє навчання. Але як батьки починають возмущатися, я завжди кажу: нічого, ми потерпим ваших дітей 11 років, а решта – ваше. Так воно і є.

Розумієте, в чому річ. У хороших сім’ях діти не тільки до вчителів, а і до своїх батьків ставляться нормально. Але якщо той школяр до педагога скаче, він і вдома такий же.

Ну і ще, у школі більше жінок, чоловічий колектив маленький. А іноді учням, особливо старшокласникам,  потрібна чоловіча рука, щоб вони відчули, що на уроці з ними розмовляють на чоловічому рівні.

— Що ще вас захоплює так само, як робота?

— Книги. Бачите, вони скрізь, — показує господиня свою бібліотеку. — Не вистачає вже місця. Читаю все. І класику,й детективи, і любовні романи.

На запитання, звідки в неї така цікава україно-російська говірка, моя співрозмовниця відповідає: «Я сама росіянка, родом з Куйбишевської області, тепер це Самара. Вдома так і розмовляю. Але у школі намагаюсь  дотримуватися правильної української мови, все ж таки діти мають вживати терміни математичні. Було, колись після уроку директор школи запитав мене: чому ж ви і на перерві не розмовляєте українською? А я кажу: тепер мій час! То він тільки усміхнувся.

Алла ОЖИЄВСЬКА