«Ми тільки побачили своїх дівчаток і зрозуміли, що вони – ​наші», – подружжя Григор'євих з Кременця

Історія про те, як у світі на двох сиріт стало менше і більше на одну щасливу сім’ю: Вадим і Тетяна Григор’єви, які живуть у селі Кременець Рожищенського району, усиновили дівчаток–двійнят.

Про це пише Катерина Зубчук на сторінках «Волині».

«Щоб я даремно не ходив, скажи зразу, чи будеш моєю дружиною?»

Усе почалося із весілля їхньої рідні.

«Подивилася я на хлопців, які там були, — ​пригадує Тетяна, — ​і сказала сестрі, з якою прийшла: «Господи, що ми тут будемо робити?» Це питання виникло, бо хлопці якісь дивні, як згадую, були. Той же Вадим — ​чуб кучерявий, обличчя все у веснянках та ще й костюм зеленого кольору — ​як для якогось фестивалю гумору. І в перший день весілля ми з ним, вважай, не спілкувалися — ​хіба посмішками обмінювалися. А другого дня, як пішли до танцю, розговорилися, то вже були нерозлучні».

 Усе-таки жінка переконана, що це була любов з першого погляду. Вадим взяв її, як висловилася, почуттям гумору — ​у будь–якій ситуації міг розвеселити.

Я одразу звернула увагу, що дівчатка акуратно одягнені, зачесані. У Марійки чубчик стояв їжачком, а у Олі — ​кучері були, як і зараз. Геть, як у Вадима в дитинстві.

«Ми почали зустрічатися у вересні 1997–го, — ​пригадує Тетяна. — ​А десь через місяць я почула від нього таке: «Щоб я даремно не ходив, скажи зразу, чи будеш моєю дружиною?» — «Побачимо, відповідала. — ​Думаю, що буду».

«Їздили ми згодом на заробітки — ​в Росію, Польщу, — ​долучається до розмови чоловік. — ​Два роки так минуло. Я тепер кажу, що придивлявся, чи Тетяна хороша господиня. А якщо серйозно, то завжди, коли заводив мову про одруження, вона говорила, що треба ще трохи почекати. Мовляв, ще кудись поїдемо, заробимо грошей».

І нарешті Вадим почав діяти рішучіше. Він, зустрівшись з Тетяниною матір’ю, сказав: «Ваша Таня щось носом крутить. Але знайте, що я прийду у свати…» І прийшов. Сталося це на Великдень у 1999–му. 7–8 серпня цього ж року було їхнє весілля. А що час, як всі пам’ятають, був не простий, то ресторану не могли собі дозволити.

Вдома і в молодого, і в молодої у хаті накривали столи. І оркестру духового чи якогось інструментального ансамблю не замовляли. Зате, як розповідають, запросили хлопців, які на дискотеці музику крутять: прийшли вони з магнітофоном, набором модних тоді касет. І згодом після весілля ніхто не закинув Григор’євим, що не було «живої» музики, бо запам’яталось тим, що справді було весело.

На перепійні гроші земельну ділянку із старенькою хатиною купили молодята у Кременці Рожищенського району. На нейтральній території, як каже Вадим (він — ​із Рожища, а його дружина — ​з Копачівки). І ще років шість їздили на заробітки. Виявилося, що тітка Тетяни живе за Бугом — ​не вивезли її під час операції «Вісла». Рідня і допомагала Григор’євим роботу знаходити.

Три роки жило подружжя у своїй хатині, де взимку, як не топили («аж червона грубка»), а на ранок прокидалися і так холодно, що у відрі вода замерзала. Будівля дерев’яна, старенька — ​вітер наскрізь продував. Але це не лякало молодят. Бо головне, як кажуть і сьогодні, що були самі собі господарі. Знали, що треба заробити на краще житло. І, дякувати Богу, заробили — ​побудувалися.

«Задумували зразу літню кухню чи «врем’янку», — ​каже Вадим. — ​Але я вирішив, що зроблю другий поверх і буде стільки кімнат, скільки у міських квартирах не мають».

«Це не спонтанне рішення — ​до нього треба було дозріти»

Згодом Вадим прийшов до висновку, що досить мотатися по заробітках. У нього за плечима була строкова служба, спеціальність радіомеханіка — ​міг ремонтувати телевізори (і нині на цьому має якусь копійку). Влаштувався у пожежній частині міста Луцька, і зараз працює у підрозділі, який обслуговує газодимозахисні апарати, з якими рятувальники йдуть боротися з вогнем. Тетяна ще декілька років час від часу їздила на заробітки, а там про завод «Кромберг» дізналась. Пішла туди працювати. Чи думали, що вже пора народжувати дітей? З приводу цього Вадим каже:

«Ми знали, що вони у нас будуть, бо що ж то за сім’я без нащадків? Але спочатку, якщо відверто, нічого не планували — ​сподівались, само собою все складеться».

Та вже і три роки минуло після весілля, а Бог діток не давав. Тоді і звернулися до лікарів. Обоє пішли. Після обстеження їм сказали, що будуть у них діти, хоч у Тетяни і були проблеми із жіночим здоров’ям. І справді, вона вагітніла, але, на жаль, дитя не вдавалося виносити. Коли мова зайшла про шлях Григор’євих до батьківства, Тетяна, пригадуючи ті роки, розповідала:

«Лікування безпліддя дороге, та ми на це не зважали. Пам’ятаю, Вадим у своїй пожежній частині мав зарплату 220 гривень, а медикаменти, які мені треба було купити, коштували 170. Щоб зібрати гроші, я ще трохи сама їздила до Польщі. Потім ми, перейнявши досвід поляків, почали в себе, в Кременці, полуниці розводити. Після того, як моя лікар сказала: «Таню, не втрачай роки — ​йди на штучне запліднення», я і на це зважилася (добре, що тепер не треба далеко їхати — ​у Боголюбах під Луцьком є Центр репродуктивної медицини), але і ця спроба була безуспішною».

«Настав час, коли ми вже знали, що будемо всиновлювати дитину, — ​каже Вадим. — ​А далі — ​буде видно. Знаємо, є випадки, що в сім’ї, яка взяла чужу, народжувалася і своя».

Усиновленням подружжя теж цікавилося ще років десять тому. Навіть зверталися у службу у справах дітей у Рожищі: з’ясовували, як це реально зробити. Але тоді ще щось стримувало. Власне, те «щось» — ​це надія, яку давали медики на успішну вагітність Тетяни. Хоч зараз Григор’єви вважають: так Богом дано, що їхніми дітьми мали стати дівчатка, яких вони усиновили у травні цього року.

«На сімейній раді вирішили, — ​каже чоловік, — ​що далі тягнути нема куди. Вік у нас уже такий, що роки підганяють. Треба ще ж на ноги підняти своїх дочок. А взагалі це не було щось спонтанне — ​до цього ми мали дорости, дозріти».

«Ми тільки побачили своїх дівчаток і зрозуміли, що вони — ​наші»

Щодо самої процедури усиновлення, то, як зізнається подружжя, воно далося їм легко (хоч чули, що бездітні сім’ї мають багато клопотів — ​роками чекають «свою» дитину).

«Зібрали необхідні документи, — ​розповідає Тетяна, здали їх у службу у справах дітей, і за якийсь час до нас приїхала комісія, щоб перевірити наші житлові умови. На щастя, обставини склалися так, що дуже скоро нам запропонували двох сестричок–двійнят».

Ці малята від дня народження жили у Будинку дитини міста Луцька. Мати від них відмовилася, тож вони знали тільки казенний дім. Подружжя, судячи з почутого, не осуджує жінку, яка так зробила. Навіть з розумінням ставиться до того, що їй самій було б важко, оскільки має ще трьох старших дітей.

Тим більше, що народилися дівчатка недоношеними, з патологією, тож на лікування потрібні кошти. А де їх взяти матері–одиначці? Хоч і важко їм зрозуміти, як можна було не відвідувати дівчаток в Будинку дитини («разів три, чули, навідалася до них»), у той же час вдячні цій жінці за те, що нічого з ними не зробила — ​віддала в надійне місце.

«Перший раз своїх дівчаток ми побачили 7 березня цього року, — ​розповідає Тетяна. — ​Їхали додому після цієї зустрічі з думкою, що вони — ​наші. І 8 березня були у Луцьку, і потім — ​уже щодня».

Чим запам’яталася перша зустріч? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:

«Я звернула увагу, що дівчата акуратно одягнені, зачесані. У Марійки чубчик стояв їжачком, а у Олі — ​кучері були, є і зараз. Геть, як у Вадима в дитинстві. Вона на нього і схожа, як дивимося фотознімки, де він маленький. Марійку я взяла на руки, Олю — ​чоловік. І відчуття було таке, ніби ми знаємо цих діток від народження. Дивувало, що й разу за годину–півтори не заплакали — ​наче так хотіли нам сподобатися».

Залишалися формальності — ​написати заяву в суд і чекати рішення. На це пішов місяць. Ще стільки минуло, поки вердикт вступив у силу. Весь цей час подружжя їздило до дітей. Пізнавали їх і себе поряд із ними у новій ролі — ​батьків.

«Потім я бачила й інших діток, — ​розповідає Тетяна, — ​які за статусом йшли на усиновлення. Але ловила себе на думці: якби повторилося, що треба вибирати, то це були б тільки Марійка й Оля».

14 травня Григор’єви приїхали додому зі своїми доньками. На Трійцю отець Василь їх похрестив.

5

Таїнство хрещення здійснив отець Василь.

До речі, рідні, друзі, як тільки дізналися, що Вадим і Тетяна беруть дітей, зібрали для малюків гарне придане. І ліжечка дали, і одягу стільки подарували, що не на один рік вистачить. Усі, починаючи з батьків, наголошує подружжя, дуже позитивно поставилися до їхнього кроку. Власне, вони знали, що це буде, тільки невідомо було, коли саме станеться.

А ось те, що двох відразу взяли, вважають геройством. Хоч, виявляється, Григор’єви відразу писали у заяві, що хочуть усиновити двох діток. Начиталися в інтернеті про різні ситуації і постаралися попередити несподіванки. Мається на увазі ось що: коли у дитини є сестра чи братик, то їх розлучати не можна. Щоб уникнути проблем, тяганини, відразу були готові стати батьками для двох.

«Не робимо секрету з того, що дітей усиновили»

Мова зайшла про те, з яким трепетом чекають Вадим і Тетяна того моменту, коли почують «мама», «тато».

«Уже чуємо», — ​каже, тепло усміхаючись, жінка.

Ніби здогадуючись про нашу розмову, дівчатка, які граються тут же у кімнаті, демонструють свою прив’язаність до батьків. Їхнє «мама», «тато» прозвучало не раз. Розчулення викликає така картина: маленька Оля (та, що дуже схожа на Вадима в дитинстві) схиляє голівку і притуляється до великої руки тата. Чоловік з розумінням відповідальності, яку вони з дружиною взяли на себе, розповідає:

«Думаємо про майбутнє своїх дочок. — ​Накопичувальну страховку оформили, щоб, незалежно від стану нашого здоров’я, нашого добробуту, вони мали якісь грошові заощадження».

І, нарешті, про дуже делікатне запитую: чи думає подружжя, що колись доведеться познайомити Марійку й Олю з їхньою біологічною матір’ю (тим більше, що з усиновлення вони секрету не роблять, про що свідчить і їхня згода на публікацію в газеті).

«А ми уже знаємо, що це обов’язково буде. Тільки всьому свій час. Нехай дівчатка трохи підростуть. Як дозріло наше рішення, що будемо брати дітей із сирітського будинку, так само має дозріти і питання про зустріч із жінкою, яка дала дівчаткам життя. Коли це буде, у який спосіб? Це вирішиться. В усякому разі в Марійки і Олі є два брати, сестра — ​ми тільки за те, щоб вони знали свою кровну родину».

Прощаючись, бажаю Вадиму і Тетяні Григор’євим батьківської мудрості, яку вони з Божою поміччю осилять і виростять собі та людям на радість добрих, гарних дочок.

Передрук заборонено!

9

Марійці й Олі так смакують полуниці.