Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Вони відстоювали землю Донбасу, а жителям було байдуже, хто стане біля керма…

10:53 24.12.2015
972

Мабуть, немає сьогодні жодної людини, яка б не просила подумки Господа, щоб перестала наша українська земля вмиватися кров’ю патріотів. Приємно, коли додому повертаються наші захисники з Донбасу. Всі вони рідні та близькі серцю. Але найбільше дивуєшся вияву мужності та патріотизму тих, хто добровільно проміняв мирне життя і пішов туди, де за будь-якої погоди та шквальних обстрілів думаєш про одне: «Допоки я тут – рідні та близькі спокійно сплять там…». А так думає переважна більшість бійців так званої АТО…

Сьогодні говоримо про дивовижну молоду людину, яка має велику силу волі та духу, людину, яка стояла на неймовірній висоті, щосекунди будучи на волосині від смерті, – це Сергій Марчук. Родом чоловік із Ковеля, але вже давно осів у нашому місті. Тут знайшов однодумців та товаришів. Він ніколи не жалкував, що пішов добровольцем, а коли повернувся, не нарікав на те, що держава не надто переймається долею таких, як він. Ні статусу учасника АТО, жодних пільг та пошани… Здавалося, така зневага до тих, які першими пішли відстоювати рідну землю, подекуди з одним кишеньковим ножем, бачили жахливі картини війни, – просто не має логічного пояснення. Та нещодавно нашого героя у Львові нагородили нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту».

Про армійську службу Сергій Марчук, на псевдо Бронік, мріяв завжди, та за станом здоров’я до армії не взяли. Довгий час працював у тирі, там і навчився влучно стріляти. Був активістом Євромайдану. Коли ж в Україні розпочалися воєнні дії, зробив усе, аби поїхати на Схід.

– Два тижні навчання у Луцьку – і на Схід, – розповідає коректувальник вогню, підкорювач вишки Пісків, доброволець українського корпусу ДУК «Правий сектор» Сергій Марчук. – Коли потрапили в Піски, як засіб для оборони мали лише штик-ніж, зброї нам не видавали, адже ми добровольці. Тож, перш ніж стати на захист своєї землі, потрібно було спочатку здобути «трофейну». Якщо встигнеш, звичайно.

За словами Броніка, в Піски їхало багато добровольців, але не всіх вистачало на довго. І це не тільки через страх перед смертю. Болить душа, коли твої побратими, вийшовши з будинку на вулицю покурити, влітають назад уже поцілені снайпером. Страшно, коли на тебе їде танк, а ти без зброї, дико, коли люди, яким ти щойно віддав останній кусень хліба, здають твої позиції сепаратистам. Інколи солдатам не вистачає психолога, бо від побаченого голова обертом йде.

– Пригадую, як одна жінка сказала: «Нам немає різниці, хто тут буде, ми не маємо що їсти і по воду треба ходити аж за дві хати», – розповідає Бронік. – Дивно таке чути, адже бувало, що ми два тижні вмивалися снігом, йшли беззбройними у бій, і постійно стоїмо на позиціях по дванадцять годин, не нарікаючи ні на що, а їм «немає різниці, хто буде…».

Частими були випадки, коли бійці ДУКу йшли по своїх позиціях і розбирали автомати, а днювальному залишався лише штик-ніж та граната. Останню прийнято використовувати для підриву сепаратистів або себе… Це вже дивлячись від ситуації.

За той час, коли був на Сході, Сергій Марчук не може пригадати жодного дня, коли б сепаратисти дотримувалися умов припинення вогню. Особливо «спекотно» було під час Різдвяних свят.

Не секрет, що навіть у нас, на Заході, на «Правий сектор» позирають з острахом, бо ж свій радикальний запал хлопці не приховують. Та ті, хто бачив їх на полі бою, – щиро поважають. Бо не кожен може бігти назустріч танкові з гранатою в руках та з незмінними словами на вустах: «Слава Україні!».

Хоч як дивно, в їхньому корпусі були й представниці прекрасної статі, до яких чоловіки ставляться з повагою, адже вони її заслужили під час сутичок із сепаратистами. А наш співрозмовник на здивування відреагував так: «Якщо у жінки стріляти виходить краще, ніж у деяких чоловіків, то тут не до розподілу». Як кажуть, без коментарів…

За словами нашого співрозмовника, продуктами, одягом, усім іншим, що потрібно, їх забезпечують волонтерські бригади з усієї України. Без них було б не тільки скрутно, а взагалі, ніяк.

А загалом Сергій ні на що не нарікає. З почуттям гумору в нього все гаразд, як і у всіх тих безстрашних патріотів, які захищають нас на Сході країни. Не раз волонтери були шоковані тим, що навкруги свистять кулі, б’ють Градами, а хлопці готують їжу, розказують анекдоти, на запитання рідних: «Як справи, як погода?» з посмішкою відповідають: «Сонячно, місцями «Град».

Ірина Зенц

Коментарі
18 червня
Вчора
16.06.2018
15.06.2018
14.06.2018
13.06.2018
12.06.2018
11.06.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин