І за маму, і за тата: в Оленівці чоловік сам виховує синів

День батька, який відзначають у світі в третю неділю червня, не є для України офіційним святом.

Та переважна більшість українців, ті, хто сповідує споконвічні сімейні цінності, з повагою та вдячністю віншують в цей день своїх найрідніших людей, теплим словом згадують тих батьків, які вже покинули цей світ. Бо добра батьківська наука, засвоєна з дитинства, стає міцною основою щасливої сім’ї в майбутньому.

Сьогоднішня наша розповідь про чоловіка, котрий не розгубився в складних життєвих обставинах, а став для своїх двох дітей за тата і маму, - пише ІА «Волинські новини».

Зі своєю дружиною Анжелою Сергій Литвинюк з села Оленівка Рожищенського району зустрівся у рідному селі. Жінка приїздила на гостину до подруги. Так познайомилися, а згодом і одружилися. Трирічного Віталія, сина Анжели від першого шлюбу, Сергій Миколайович прийняв за рідну дитину, і привів молоду дружину до батьківської оселі.

Спочатку все складалося добре. Сергій працював трактористом, Анжела влаштувалася на приватне підприємство «Чебені плюс» у сусідньому Кобчі. Через певний час молода сім’я поповнилася синочком Владиславом, котрий народився у 2008 році.

«І варила, і прала, і дітей доглядала, - так згадує про свою уже колишню дружину Сергій Литвинюк. – А коли малому було рік і два місяці, попросилася разом з колегами поїхати на екскурсію в Карпати. У переддень поїздки вибралася до райцентру скупитися і … слід її загубився».

Скажу відверто, ці події дев’ятирічної давнини Сергій Литвинюк і нині згадує з неприхованим хвилюванням. Тоді ж і чоловіка, і його батьків охопив справжній шок, бо в голові роїлися різні думки.

Пройшов день, другий, а жінка не давала про себе знати, тож Сергій подав заяву про розшук у правоохоронні органи.

«Кілька разів приїздили до нас міліціонери, брали відбитки пальців, оглядали кімнату, де жили молоді, - згадує мати Сергія Марія Петрівна. - Навіть в газету подавали, можливо, обізветься».

Та молода мати так і не повернулася у сім’ю.

А Сергій Миколайович прийняв для себе відповідальне рішення – виховувати обох синів, бо за два роки спільного проживання душею прикипів до малого Віталика, котрий з перших днів кликав його татом.

«Порозмовляв зі своїми батьками, порадився, бо саме вони стали для мене найбільшою підтримкою в житті», - згадує ті нелегкі часи Сергій Литвинюк.

А згодом було офіційне розлучення, позбавлення Анжели батьківських прав (пізніше правоохоронні органи таки розшукали її в Луцьку), оформлення опіки над Віталиком (бо ж у хлопця є бабуся по лінії померлого тата) і нове життя, до якого слід було звикати, адже відповідальність за дітей подвоїлась.

«Доглядати синів допомагали всі: батьки, сестра Наташа, доки не створила власну сім’ю, брат Юра, - розповідає Сергій Миколайович. - Та, звичайно, левова частка роботи припала і припадає на маму і бабусю Марію Петрівну. Вона пере, готує, всю жіночу роботу по господарству виконує. Онуки стали їй ще й дітьми».

Безперечно, бо шестирічного Віталика збирала до школи вже бабуся, а тато вів за руку на перший шкільний дзвінок.

Нині Віталій уже закінчив дев’ятий клас, днями відсвяткували випускний. І знову були в найвідповідальніший життєвий момент поряд його найближчі та найрідніші – тато і бабуся. Щоправда, приїхала підтримати онука і рідна бабуся Світлана, яку хлопець навідує на канікулах.

От тільки на мамин вальс на випускному не було кого запросити, бо за ці дев’ять років Анжела не виявляла до дітей жодного інтересу.

«Мама – це жінка, яка мене народила, але я її зовсім не пам’ятаю, її не було в моєму житті, - по дорослому виважено говорить Віталій. – Я вдячний татові, що виростив і виховав мене, він для мене – найрідніший».

Лише за фото, які залишилися після тих недовгих щасливих часів, знає маму і десятирічний Владислав.

Доки розмовляємо, Владик все тулиться до тата, йому ще так хочеться батьківської любові і тепла. У Віталія ж з татом теплі, навіть дружні стосунки. Це йому хлопець першому розповів, що мріє здобути професію у професійно-технічному училищі в Колках, аби почути татову пораду. І в господарстві, коли тата нема вдома, прагне стати йому хорошою заміною.

«Він не цурається ніякої роботи, і попоратись допоможе, і коня виведе, і в хаті наведе лад», - розповідає про онука Марія Петрівна.

Коли ж заводжу мову з хлопцями про татове виховання, Владислав зізнається, що тато ніколи його не б’є.

А Віталій констатує: якщо тато сказав, то це неодмінно має бути зроблене.

«Батько завжди був для нас з братом авторитетом, він нас не бив, от і я намагаюся просто пояснити дітям, і поки щопорозуміння знаходимо», - говорить Сергій Миколайович.

У свої тридцять сім цей скромний та небагатослівний чоловік пережив чимало душевних потрясінь, але не втратив віри у власні сили, у те, що зможе вивести синів в люди, що сповна виконає свій батьківський обов’язок.

Він гордо несе по життю звання батька, щодня докладає чимало зусиль, аби хлопці почувалися затишно у родині, адже переконаний, що не матеріальні статки роблять дитину щасливою, а відчуття її потрібності в цьому житті. І так хочеться, щоб зустрілася йому ще на життєвому шляху та, котра б повернула довіру до жінок, стала розрадою, щоб і хлопці відчули не тільки захист та підтримку тата, а й ніжність та любов мами.

13