Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Рожищанин через 60 літ дізнався, що має дев’ять братів і сестер

13:25 23.03.2018
1461

Володимира Веселуху із Рудки-Козинської Рожищенського району на Волині відшукала велика родина

«У мене десятеро дітей», – шепотіла, помираючи, Людмила Омельянчук із села Смолява Горохівського району. Діти, які, наче птахи, злетілися зі всього світу, щоб востаннє почути голос неньки, тільки головами хитали: що таке мати придумала? У їхній дружній родині тільки дев’ятеро братів і сестер. Де десятому взятися? Похоронили маму, і знову кожен поринув у свої буденні справи. Але її останні слова не йшли з голови. А тут ще й дехто з людей у селі підтвердив, що була у Людмили ще одна дитинка. Почали розпитувати і шукати. Пройшли на цьому шляху сім кіл пекла, але через десять літ таки віднайшли найстаршого брата, - йдеться на сайті Вісник+К.

Старшого брата шукали десять літ

Неможливо було без сліз дивитися на цю зустріч рідних людей в обласному протитуберкульозному санаторії у Колках Маневицького району. Саме тут з листопада місяця лікується віднайдений брат Володимир Веселуха. Родина так довго йшла до цієї зустрічі!

Як же було важко знайти бодай якийсь слід колись покинутого мамою сина!

– Коли ми стали пригадувати якісь кинуті ненароком слова, погляди, то зрозуміли, що мама наприкінці життя не марила, і у нас таки є ще десь брат, – почала розповідати неймовірну історію родини старша сестра Світлана. – Минули роки, і ми почали пошуки. А спитати толком не було у кого: баби Оля і Палажка повмирали, батько теж. Куди тільки не зверталися! Скрізь – стіна. Казали, не можуть надати ніякої інформації, таємниця. Скільки я походила і поплакала! Ви навіть не уявляєте! І таки виплакала. Знайшлася людина, яка зжалилася і показала документи, що таки дійсно наша мама 29 квітня 1958 року народила сина, Анатолія Володимировича. 15 травня вона від нього відмовилася, а 6 червня його усиновила Надія Веселуха з Рудки-Козинської і назвала Володимиром. Яке то щастя, накінець знайти брата!

Самотній, хворий та без житла

Привітання, перші несміливі обійми і розмови, розмови… Про батьків, про долю, про життя. Вони якось з перших хвилин стали такими рідними, ніби давно знали один одного. Просто життєві дороги у якийсь момент розійшлися, а тепер зійшлися у просторій кімнаті актової зали санаторію. Відразу впала у вічі схожість Володимира з найменшою сестрою Аллою та братом Юрієм. На перше побачення з Володимиром приїхали ще й найстарша сестра Світлана та брат Микола. Ще дві сестри, Галина і Роза, зараз на заробітках в Італії, брат Борис військовий, він в АТО. Через домашні клопоти не змогли приїхати Наташа і Сергій. Але протягом години, поки сиділи і говорили, всі дзвонили, розпитували, що і як. Видно, переживають, що не тут – не поруч з родиною. Щасливий Володимир тільки голову рукою почухав, коли дізнався, що тепер у нього, крім братів і сестер, є ще й 25 рідних племінників!

– Як їх запам’ятати? – зі сльозами щастя на очах бідкався чоловік. – Це не здравниця – це дарниця! Бо у ній мені Бог подарував вас!

У нього непроста доля. Будучи двічі одруженим, маючи двох дітей, у 60 літ він лишився, по суті, самотнім, хворим та без житла. Про це – згодом. Бо найперше, що цікавило Володимира, – його справжні батьки.

Покинула, бо народила від неповнолітнього?

Як, чому його покинули? Цими питаннями у родині задаються всі. Батько Володя і мама Людмила, або Міла, як називав її чоловік, багато років жили душа в душу. Бог не обділив дітками. Їх у них зростало аж дев’ятеро. Найстарша, Світлана, з 1959 року, найменша, Алла, з 1975-го. Для всіх знаходилось добре слово, вистачало любові. Хоча тяжко працювали у колгоспі. Тато був завфермою, мама – дояркою. Жили тіснувато. Чотирнадцять душ тулилися у двох кімнатках!

– З меблів у кімнатці були тільки ліжка і один письмовий стіл. За ним ми по черзі робили уроки. І боронь, Боже, було кому вдень на ліжко присісти! Ото вже получали від мами! Ідеальний порядок порушувати не можна було, – пригадує Юрій. – Взагалі, ми мали строгу маму. Могла і запотиличника дати. Батько, навпаки, ніколи на дітей руку не піднімав. Але його ми більше слухали. Як сказав, що треба дров нарубати – значить, треба. І це не обговорювалося. А по неділях мама завжди вареники ліпила. Наварить величезну макітру, виставить на стіл у садку, зійдуться сусіди… Говорять, співають. Весело. Завше повно гостей.

– А я завжди хотів, щоб у мене була велика сім’я, бо один у батька-матері, – підхоплює Володимир. – Любив бігати у гості до сусіда Йосипа. У них аж 15 дітей. Сядуть за стіл, і я з ними. Так смачно у гурті їсти! А мама Надя сварилася, що я їх об’їдаю…

– Наші батько з мамою дуже любили один одного. Батько навіть казав: «Мілко, якщо я помру першим, то й тебе заберу через півроку. Нема чого тобі тут без мене бути». Так воно і сталося. Батька не стало 12 квітня. А мами – 30 жовтня, – зітхає від спогадів, що нахлинули, Світлана.

Діти Омелянчуків переконані: найстарший брат Володя також від їхнього батька. З’явився він на світ, коли вони ще не були одружені. Страшенний у ті часи сором. До того ж, мати старша за батька на п’ять років. І коли першого сина народила, її коханому Володимиру ще й шістнадцяти не було.

Дивилися передачі про дитбудинки, а сльози градом котилися

Що чи хто змусив Людмилу Омелянчук із Смоляви Горохівського району у далекому 1958 році віддати свого новонародженого сина? Її уже дорослим дітям про це тепер залишається лише здогадуватися. Припускають, що доклала до цього зусиль мамина мама – баба Палажка.

– Мамин брат тоді проживав у Луцьку, тому, напевно, вона і приїхала до дядька народжувати. Та її змусили відмовитися від сина, бо байстрюк, – висловлює припущення найстарша із сестер Світлана. – Але ж у метриці він записаний як Володимирович, і згодом його нова мама Володькою назвала. Це ж не випадково! Батько ж наш теж Володька! Пригадую, коли малою була, старші діти на вулиці якось сказали, що у мене є старший брат. Я – до мами. Вона усе заперечила, тож я більше не питала. Тільки от мама з батьком часто дивилися передачі і фільми про дитбудинки. І у них градом тоді котилися сльози… А наша баба Палажка жодної церковної служби за своє життя не пропустила.

Брати і сестри розповідали своєму віднайденому брату Володі про родину: як жили, як в люди вибивалися. І між цими розмовами раз у раз спливали факти, що таки багато хто чув про мамину таємницю. Сестра Галя розповіла, що коли допомагала на фермі, випадково підслухала, як одна з жіночок у серцях випалила: «Ти спочатку піди забери свою дитину з дєтдома!» Іншій сестрі Розі сама баба Палажка ніби казала, що має ще одного онука. Діти тоді не сміли заводити про це розмови. Тепер ніхто не розповість про справжні причини того, чого Людмила відмовилася від свого першого сина.

Прийомні батьки пилинки здмухували

Звичайно, братів і сестер цікавило, як жив їхній брат Володя усі ці роки.

– О, я жив дуже добре. З мене пилинки здмухували. Любили страшно! Можливо, занадто сильно, – оглядаючись на своє життя, філософськи відповів Володимир. – Ні в чому не відмовляли. Болоньйові куртки з’явилися – мені у селі першому купили. Джинси – теж були… Поруч жила мамина двоюрідна сестра Соня з чоловіком. Вони дітей не мали, то мною займалися. Знаєте, Соня, – це така золота людина, трудяга з трудяг. Вона мені другою матір’ю була. От пам’ятаю, до школи далеченько було йти, а після дощів грязюка – страх, то Сонін чоловік мене на плечах з портфелем ніс…

Так склалося, що Володимир Веселуха жив у Рудці-Козинській поряд з шеф-редактором «Вісника» Євгеном Хотимчуком. Він старший за Володьку на сім років, тому по-братськи опікав сусіда. Навіть у перший клас завів його за руку як старшокласник.

Євген Якович розповів, що прийомних батьків Веселухи у селі дуже поважали. Тато Федір – фронтовик, був дуже начитаним, розумним, прекрасно грав у шахи. Мама Надя обшивала усю Рудку-Козинську. Тільки змолоду мала проблеми із серцем. Довго у них з Федором діток не було. Але коли вже мала за тридцять літ, вона таки виносила дитя. Принаймні у селі бачили, як вона з животом їхала до Луцька. Нібито лежала на збереженні, а 9 травня народила сина. Жінку з дитям Федір через декілька тижнів привіз додому. Володимир Веселуха й не здогадувався, що він не рідний.

У селі різне говорили: надто вже не схожий він був ні на тата, ні на маму.

– Казали, що я нагуляна дитина Соні, а Надя нібито прикрила її гріх. Я навіть якось спитав маму, чи то правда. А вона підняла кофту, показала живіт: «Що ти людей слухаєш?! Бачиш – животик розрізаний, звідти тебе дістали». Я більше і не питався. Але коли вчився у шостому класі, батько пішов із сім’ї. Він добрезним таким чоловіком був, мене любив страшно. А тут як хтось щось поробив. Може, він дізнався, що я не рідний? – тепер задається питанням Володимир. – Мама померла, коли я восьмий клас закінчував. На випускному навіть не танцював, бо ще сорок днів не минуло. Далі я у Соні жив.

Володиних братів і сестер цікавило, чим він займався, де вчився, працював…Та разом з дитинством, можна сказати, закінчилася і прихильність долі. Хоча в армії женився на доньці підполковника, жив у Талліні, народився син Ілля, та надто різними вони були – не склалося життя…Тож вернувся на Волинь, влаштувався на роботу будівельником, отримав малосімейку у Луцьку, знову одружився. З Майєю у них також син народився – Назар. Та вже тоді життя наперекіс пішло – захворів на туберкульоз, став частенько у чарку заглядати… Тож тепер не має ні сім’ї, ні роботи, ні пенсії, навіть квартири.

– Мене колишня дружина виписала, сказала, що хай для сина буде, – бідкався новим родичам чоловік. – То я у Рудці-Козинській у Сониній хаті живу.

– Та яка там хата – одна назва! – поспівчувала сестра Алла. – Крім даху над головою, нічого ж немає…

Брати і сестри тут же заходилися вирішувати, як допомогти своєму старшому, що зробити, аби після виписки із санаторію він мав де жити…

Володя слухав, і видно було, що його аж розпирало від почуттів: давно вже про чоловіка так не турбувалися. У подарунок отримав мобільний телефон з номерами братів і сестер. А на прощання несміливо попросив:

– Я хотів би на могилку своїх справжніх тата й мами якось з’їздити… Можна?

– Не тільки можна, а й треба! Тим більше, у Смоляві є ще старенька хата наших батьків! – відповіли гуртом.

Хочеться побажати щастя цій великій дружній родині і частіше збиратися усім разом.


Наталка СЛЮСАР, Волинська область

Передрук заборонено!

Коментарі
21 квітня
Сьогодні
Вчора
19.04.2018
18.04.2018
17.04.2018
16.04.2018
15.04.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин