«Будувати якісь довгострокові плани – не виходить. Живем одним днем…», - Ірина Оніщук

У війни - жіноче обличчя. За чотири роки протистоянь на Донбасі калейдоскопічний портрет жінки наповнився різними кольорами та емоціями. Роки війни на Сході виховали в нашій  країні нове покоління жінок: волонтерок, медпрацівниць, військових.

Вони хоробро воюють, працюють в підпіллі, вносять свою вагому лепту в справу наближення перемоги. Як не крути, але збройна боротьба на Сході країни розкрила потенціал сучасної українки у військовій справі: жінка показала свою залізну силу духу, продемонструвала, що патріотизм стукає в її серці не менше ніж в чоловічому. Жінка стала на рівні з чоловіком, а в деяких випадках – випередила його.

Як тільки ворожий чобіт ступив на нашу землю, українці, які лишились в тилу, зробили вагомий внесок у боротьбі за цілісність кордонів держави. Це проявилось, у свого роду феномені – волонтерстві, якого ворог не прорахував… Серед таких небайдужих, тихих героїв були переважно жінки, які не змогли стояти осторонь подій в країні.

А були й такі, яким важко було знаходиться вдома, вони намагалися їхати туди, де відчували свою потрібність – на Схід. Враховуючи тотальну нестачу і значну неукомплектованість особовим складом (людським ресурсом) армійських підрозділів, ці хоробрі жінки ставали пліч-о-пліч чоловіків та боронили рідний край. 

Наша землячка, 25-річна військова Ірина Оніщук з Тристеня, є однією із таких жінок. Вона не змогла просто сидіти та вболівати за Україну й за хлопців. Їй було цього мало. Тому при першій можливості поїхала на Схід і згодом підписала контракт та стала військовослужбовцем.

Перед зустріччю з Іриною, уявляла її дівчиною міцної статури з сильним характером. Щодо останнього – не помилилася, а от щодо статури… Ірина тендітна, ніжна, жіночна, з милими рисами обличчя, таким тільки в кіно зніматися та на сцені виступати. Та нині не про фільми мова…

1

Ірина з дитинства цілеспрямована та наполеглива особистість. Тому добиватися своїх цілей для неї це одне з життєвих кредо.

Коли в столиці вирувала Революція Гідності, дівчина навчалася на четвертому курсі. І хоча душею щиро підтримувала тих, хто повстав проти злочинної влади, мусила наполегливо працювати над навчанням. Брала активну участь у революційних діях в Луцьку.

«З грудня 2014 року, а особливо коли почалися канікули та було більше вільного часу, я пішла у Луцький волонтерський координаційний центр. Там зустріла багато цікавих людей, яких об’єднувала спільна мета – гідне майбутнє України. Перебування в цьому середовищі надалі мало вагомий вплив на моє світобачення. Додало емоційного заряду, підштовхувало до більш рішучих дій у моєму житті».- пригадує події чотирирічної давності наша співрозмовниця.

1

Будувати якісь довгострокові плани – не виходить. Живем одним днем…

Коли Ірина від одногрупниці дізналася, що полку Азов потрібний картограф, вирішила – доля. Дівчина швиденько дізналася контакти координатора, здзвонилася.

«Мені пропонували їхати відразу, але я мусила закінчити магістратуру, тим більше я допомагала науковому керівникові проводити пари для студентів та писала магістерську роботу. Я займалась науковою діяльністю, мусила закінчити всі початі роботи. А Тетяні Сергіївні дала обіцянку, що не підведу, адже вона перший семестр була вагітною, а другий із немовлям. Солідарність…», - сміється Ірина.

Але як тільки омріяний диплом опинився в руках, почала збиратися в дорогу.

«Мамі про те, що вирішила їхати в зону АТО сказала за місяць. Спочатку вона ніби нормально на це відреагувала, - пригадує співрозмовниця. – А от в ту хвилину, коли я купувала квиток (два тижні до від’їзду), мама, ніби відчула, зателефонувала, плакала, просила одуматися. Також дзвонили її подруги і благали не робити «дурного».

Довелося вкотре пояснювати, що я не тільки можу, а й хочу служити, і що це справді моє свідоме, зріле рішення від якого я не відмовлюся, тим більше, що на мене вже розраховують люди. Але перед самим від’їздом батьки віднеслись до мого рішення стриманіше, і з розумінням. Особливо тато, коли я із фестивалю «Бандерштат» привезла книжку Л. Лук’яненка з його автографом, та фото з ним на пам’ять. Тоді тато мамі сказав, що вона не пропаде…».

«З 8 серпня 2015 року я попала до лав полку «Азов». Із Луцька відразу приїхала до Урзуфу. Поспіхом перейняла обов’язки, бо попередник через тиждень мав їхати у відпустку. Незабаром наш штаб перебазувався в Юр’ївку. За попередніми домовленостями я мала служити в оперативному відділі штабу полку, але за збігом обставин попала у відділ розвідки».

Не є таємницею, що оцінка та вивчення місцевості, а також орієнтування на ній – є складовою успішного виконання бойових завдань. А для цього необхідні відповідні топографічні карти і засоби навігації. Їхнім пошуком, зберіганням, видачею, виготовленням та оновленням і мала займатися Ірина.

Дівчина вважає, що ніхто не народжується професіоналом. Тому наполегливо вдосконалювала свої уміння та знання, як то кажуть все по ходу. Навчилася працювати з векторними та графічними редакторами, ГІС програмами аби осучаснити процес створення карт. За три роки служби, окрім прямих обов’язків, доводилося і перекладачем працювати, і так би мовити офісними справами з оформлення документів, ще й лекції-інструктажі із топографії для особового складу проводила.

1

Моєю задачею є робити, друкувати, шукати, видавати карти та реєструвати видачу, наносити позначення, робити фотосхеми, словом, зображати ситуацію в зоні бойових дій. Додатково довелося вивчити процес створення та оформлення бойових наказів та документів. Наприклад, робити накази за натовським зразком, писати звіти з передової, з радіоелектронної розвідки та багато іншого».

Час-від-часу Ірина виїжджає на пункти спостереження, вирішувати питання по картах, яку саме кількість потрібно. Була, хоча й не так часто, як хотілося б їй, в Мар’їнці, Павлополі, Лебединському, Широкіне та Красногорівці, але на сам «нуль» її не пускають.

«Будувати якісь довгострокові плани у нас не виходить. Живем одним днем. Ми розуміємо, якщо розпочнеться новий етап війни, реальної, а не окопної, із застосуванням наприклад РЗСО «Град» та іншої важкої артилерії, чи навіть тих ракет, які стоять в Новоазовську, де дальність польоту снаряду від 100 до 400 км, від нас в будь-який момент може лишитися братська могила, чи навіть просто кратер», - відповідає на запитання, про плани на майбутнє, Ірина.

Єдине знає точно, якщо буде можливість – поїде на передову. «Можна тисячу разів почути, але треба хоч раз побачити своїми очима, відчути, як це бути під прицілом», - посміхаючись мовить дівчина.

3

Після таких змін у законодавстві у військових, які пішли на контрактну службу, у період війни, тепер є можливість вибору. Ірина не планує пов’язувати своє майбутнє з військовою службою, власне тому й пішла здобувати другу вищу освіту в Острозьку академію, де має на меті опанувати фах юриста. Але поки війна триває, то відчуває свою необхідність бути там.

1

У західних арміях не бояться довіряти зброю слабкій статі. В Україні ж дівчата рідко отримують таку можливість.

Найперше, що гнітило дівчину морально на Сході - це все ті ж стереотипи «жінка та війна – речі не сумісні». Доводилося стикатися і з гендерною нерівністю, коли представниці жіночої статі не довіряють виконувати роботу, яку вважають «чоловічою», навіть коли вона її виконує краще.

«Як приклад, коли проводяться залікові стрільби перед зовнішньою перевіркою, то дівчата беруть в ній участь, при тому, що власної табельної зброї в них нема, а відповідно нема із чим тренуватись. Щоб поїхати на полігон постріляти, то треба позичати зброю. Як би добре ти не виконувала свої обов’язки, була профі у своїй справі, все-одно ти будеш на другому місці, лише через стать. Дехто взагалі ставиться до жінок, як до дітей. Зокрема від  старших вояків можна було почути: «дитино, чого ти сюди приїхала…». А ще частіше всього доводилось чути «чого ти сюди приїхала, щоб чоловіка знайти…», - зауважує співрозмовниця.

1

«Фактично дівчата на війні прирівнюються до неповнолітніх - до дітей. Мовляв, не зможе вона справитись ні зі зброєю, ні адекватно аналітично, логічно прийняти рішення. Навіть якщо, ця дівчина з високим рівнем IQ, якщо вона займається спортом і далеко не слабачка, щоб не втримати зброю. Все-одно із сприйняттям буде складно».

«Згодом я зрозуміла, що повагу можна заслужити тільки у якісному виконанні своїх обов’язків, - каже Ірина. - Тому я намагаюсь, як найкраще виконувати свої обов’язки. Які безпосередньо полегшую роботу хлопцям на передовій».

… і про Україну

За словами Ірини, українці мусять зупинити й вигнати ворога із самих себе та зі своїх домівок, інакше Україна навіки лишиться колонією, а наші діти не будуть вільні на своїй землі. Починати міняти щось, потрібно із себе. Військова вважає, що можливо саме зараз – той останній шанс для країни здобути істинну незалежність. І це стосується не тільки зовнішнього ворога, а й того, який роками сидів у наших головах, засмічуючи мозок радянськими «благами», незнанням себе, і своїх багатств, дозволяючи розпоряджатись ними зовнішнім і внутрішнім ворогам.

«Україна - це батьківщина, територія на якій ми народилися не просто так. Це наш дім, який ми маємо розбудовувати для себе, щоб в ньому панували любов, багатство та затишок», - відповідає Ірина на запитання, що для неї є Україна.

І відразу додає: «Прикро, що у нас живуть люди, які не можуть взяти відповідальність на себе. Ними легко маніпулювати, бо вони не дивляться на внутрішні недоліки, а вишукують їх тільки зовні. Обливають брудом всіх навколо, обговорюють питання країни та війни за пляшкою горілки зі словами «Випиймо за атовців».

На жаль, така «диванно-застільна армія» веде нас в нікуди. Українці не хочуть рухатися вперед. Не вчать історії своєї країни, яка дає нам стільки досвіду, як робити не треба і як зробити краще. Нічого не змінюється й тоді, коли вдягають вишиванку та вигукують «Слава Україні!».

Бо спершу треба знати елементарні істини, звичаї, історію країни в якій живеш. Не збудують міцну державу ті, хто не знає, коли була прийнята перша Конституція, чи ті, хто кричить про декомунізацію, а самі вживають термін «вітчизняна війна».

Багато хто маніпулює мовним питанням в Україні. Запитую Ірину, як вона ставиться до російськомовних колег. Адже, не секрет, що Схід країни розмовляє більше російською, аніж українською мовою.

«Я постійно спілкуюся українською, це для мене принципово. Навіть з грузинами, білорусами та росіянами розмовляю українською, хоч це і за етикетом не прийнято. Було складно, але вони мене розуміли, - посміхається. - Я нормально сприймаю всіх російськомовних, бо розумію – у нас спільна мета. Є російськомовні по духу рідніші, ніж ті, хто говорить українською. В такому випадку мова відходить на інший план. В мене друзів тут, напевне, більше російськомовних, і інколи я не помічаю, якою мовою до мене звернулись».

1