Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
«Енкаведисти мордували повстанців, ножицями відрізали вуха, носи», - страшна правда у спогадах рожищенки Надії Семенюк
09:30 12.10.2017

Про страшні злочини, вчинені енкаведистами проти українців, досі відомо далеко не все.

Люди десятиліттями мовчали про жахіття, що їм довелося пережити. Як-от про трагедію, яка сталася у райцентрі Рожище у 1948 році.

Тоді совєти закатували десятьох упівців і кинули тіла у криницю на обійсті жилої хати, - пише Високий Замок.

Серед жертв тієї розправи 11 лютого 1948 року виявився і рідний брат жительки села Рудка-Козинська Рожищенського району Надії СеменюкМикола Архипчук.

«Нас було у батьків четверо – два сини і дві дочки. Старший брат Женько пішов разом з батьком у радянську армію», – розпочинає свою розповідь бабуся.

Вона довго шукає єдиний старенький знімок, на якому стоїть її брат Микола у формі з товаришем. Хоч фотокартка зблякла від часу, та на ній добре видно обличчя юного повстанця.

Якось Микола пішов на вечорниці й не повернувся.

«На тих вечорницях до Колі підходили якісь хлопці і забрали його. Мав тоді 17 літ. Мати все плакала, бо думала, що його вже забили. А посля вчутилося, що він у бульбашах. І тоді стали матір на Сибір вивозити, бо син в повстанцях», – згадує Надія Семенюк.

Коли по матір прийшли, мала Надійка була надворі. Хтось штовхнув її і прошепотів: «Втікай». І вона побігла в інший кінець села. А з двору вже виводили матір, білу як стіна, всю худібку, що мали.

Та невдовзі Марія повернулася. Поки жінку в Рожищі тримали, вибиваючи відомості про повстанців (а вона нічого не знала), надійшла інформація, що її чоловік і син в радянській армії служать. Відпустили. Корову та коня не віддали.

«А Колі все не було. Ми жили-бідували чорно. Ще й до нас участкового на квартиру прислали, думали, може, Коля прийде. А як сестру Галю на допити в Рожище визивали! Били її там страшно, всейка спина була чорна».



Чотири роки минуло, а від Миколи – ні вісточки. Вже й війна скінчилася. З фронту прийшов хворий батько, пробув вдома місяць, й так ні разу не вийшовши з хати, згорів через хворобу легень. А Женько зник безвісти. Пізніше односельчанин, з яким разом той був на передовій, розповів, що бачив, як поряд розірвалася бомба, і Женя лишився у вирві, присипаний землею.

Аж це знову сестру Галю в МДБ у Рожище викликають.

«Як вона те все пережила? Її ж, як Колю забили, брали на опознання. Сестра була кам’яна людина. Поставили його під стіною мертвого, чи пізнає. Вона зомліла і не призналася. Той, хто проводив те опознання, сказав: «От сучка! Мліє, а правди не скаже».

Пізніше в архівах СБУ було знайдено відомості про подвиг Миколи Архипчука. Був учасником ОУН, мав псевда Стрибок, Яструбок. Був убитий в бою з опергрупою МДБ біля криївки на хуторі Адамівка 11 лютого 1948 року – поблизу села Кроватки Рожищенського району. З ним разом загинули районний провідник ОУН, двоюрідний брат Степан, та референт служби безпеки ОУН П. Левчук.

У ті дні було вбито ще сімох повстанців. Багатьох з них перед смертю страшно мордували, ножицями відрізали вуха, носи… А потім пускали кулі в потилиці…

Пізніше усі десять тіл кати звезли у районний центр і скинули у криницю на чиє­мусь обійсті. З ними у колодязь полетіли і ножиці, якими чинили тортури. А зверху кинули велику корову, аби замести злочинні сліди.

Та не так сталося, як задумали енкаведисти. Люди одне одному таємно передавали відомості про те, де покояться останки героїв. Знала про це і Марія, Миколина мати. Тихцем навідувала «братську могилу». До колодязя ходили й інші.

«Вельми глибокий був той колодязь. Мати то вінка несе, то рушника вишитого вкине Колі. Казала, як падає, то тільки легенько пошумить».

Старенька Марія лише рік не дожила до проголошення Незалежності України. Все життя чекала, коли ж пошанують повстанців…

У 1997 році відбулося офіційне перезахоронення останків повстанців, закатованих і кинутих у рожищенський колодязь.

«Багато людей зібралося. І ми зі сестрою Галею пішли. Стали ті кості доставати, в ящики складати. Ми свого Колю пізнали по голові. Він мав зуби з дефектом, одне на одне росли. Череп був прострелений. Поклали його в трунку, туди вложили рушники і сорочку вишиту, в якій колись ходив. І понесли десять метрових трун до церкви, – продовжує свою розповідь жінка. – Колю несли мої сини Кольо і Женько – назвала я їх на честь забитих дядьків…».

Коментарі
23 жовтня
Вчора
21.10.2017
20.10.2017
19.10.2017
Loading...
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин