«Один лікарський засіб має залишитися навіки – це любов до тварин», – сокільський ветеринар розповів про життя та професію

В Соколі Рожищенського району нам підказали «Обов’язково напишіть про нашого ветеринара Віталія Приходька, він того вартий, бо чи то вдень, чи вночі, завжди прийде на допомогу».

Віталій Адамович з трирічного віку живе в селі. Має чималеньке господарство. Разом із дружиною Вітою виховують двох діток. А ще є дорослий син від попереднього шлюбу. На початку осені Віталій Приходько відзначить свій золотий ювілей. Бадьорий та веселий чоловік заслужив повагу від односельчан та мешканців навколишніх сіл, адже ніколи не відмовить в допомозі, коли яка худоба захворіла. А розумний ветеринар – то благо для села. Хоча після того, як розпався колгосп не працює за спеціальністю.

Спочатку Віталій Приходько категорично відмовився розповідати про себе:

«Не треба про мене писати. Нічого видатного не зробив. Просто допомагаю людям, коли щось з худою стається. То не є великою працею, кожен в селі, не відмовив би, якби вмів лікувати».

Сім’я Приходьків приїхала до Сокола майже півстоліття тому. Батьків Віталія Адамовича направили в це село працювати в колгоспі. Адам Приходько був хорошим агрономом, про яких кажуть «живе на роботі»: чи то здоровий, чи ні, а йшов оглядати поле. Змалку надивившись, як батько трудиться, Віталій Приходько твердо вирішив – не йти по батькових стопах. І після армії пішов у… ветеринари.

«Швидше за все я став ветеринаром тому, що дуже люблю тварин. Досить боляче дивитися, як вони безмовно під час хвороби страждають, адже не можуть пояснити, що і де болить. А ти й радий би допомогти, та не знаєш, як і чим. Адже потрібні відповідні знання», - зауважує ветеринар.

Любов до тварин проявилася ще в дитинстві. Хоча і ріс в сім’ї агрономів, та батьки тримали підсобне господарство — птицю, корів, коней. Охоче допомагав поратися біля них. Особливу жалість викликали хворі та безпритульні тварини.

У школі особливо захоплювався зоологією та біологією. Все це разом взяте і вплинуло на вибір професії. Закінчивши в Соколі середню школу, навчався у Рожищенському ветеринарному коледжі, який закінчив з червоним дипломом. Мав думки вступити до вишу, але як каже сьогодні: «На той час мав 26 літ, то вже був старий для навчання в стаціонарі, а заочне навчання – це не навчання…».

Про те, що ця професія не тільки гуманна, але нелегка як фізично, так і психологічно, а також досить важлива на державному рівні, не замислювався. Зрозумів це, коли почав працювати в колгоспі. Бо, як і батько «пропадав на роботі». Спочатку був простим санітаром, пізніше ветеринаром, працював і головним, щоправда, на декретному місці. Важко було, але зрозумів, що обрав спеціальність за покликом серця і душі та ніколи про це не пожалкував.

«Робота ветеринара вимагає від нього багатьох професійних і особистих якостей: бути уважним, терплячим, з доброю пам’яттю і сильними руками, аби втримати тварину і вдало провести операцію. Потрібно постійно практикувати та водночас спілкуватися з колегами, весь час поповнюючи свої знання. Проте один лікарський засіб має залишитися на віки – це любов до тварин, - каже Віталій Адамович. – На мій погляд, це чоловіча професія, яка потребує і фізичної сили, і емоційної стійкості. А от жінка-ветлікар – більш пасує для керівної посади».

Коли колгосп занепадав, Віталій Приходько поїхав працювати за кордон, в Італію.

«Працював на будівництві, - розповідає співрозмовник. – Знаєте, італійцям дуже подобається, коли у них робітники з освітою. Дізналися, що я ветеринар. Сусіди принесли до мене бійцівського собачку, щоб обрізати вуха. А там і роботи не так багато. Зробив все, як годиться. Та найбільше моє здивування було тоді, коли вони заплатили за роботу. Мені на будівництві за такі гроші треба було мінімум тиждень важко робити».

Пропонували італійці Віталію Приходьку роботу санітара у ветеринарній клініці. Можливо й погодився б, але з України прийшла звістка: мама захворіла, батько намагається втримати колгосп, працює до останнього поту, ще й вдома роботи багато. Повернувся…

В рідній країні та ще й в селі роботи катма. Працював кочегаром в сільській раді, тепер підробляє в млині, не відмовляє односельчанам в допомозі з хворою худобою. Батька вже немає, матір розбив інсульт, тож і за кордон не поїдеш. Тому найбільша ставка на власне господарство з якого й живе сім’я Приходьків.

За словами пана Віталія, ветеринар – це вкрай необхідна, популярна і доволі престижна професія в усьому цивілізованому світі. Та, на превеликий жаль, поки що не в нашій державі. І думки про власну клініку розбиваються в друзки при одній думці, що й кому треба за це заплатити.

Віталій Адамович може годинами говорити про тварин, що і як лікувати. Бо це не просто обрана ним професія, це його життя. Окрім того має й улюблене хобі – риболовля та садівництво. Каже, мріє мати великий фруктовий сад. Часто купує саджанці дерев, а дружині – троянди: «щоб не сердилася за витрачені гроші», - жартує наш співрозмовник.

Ірина Зенц