Ветеран-рожищанин розповів про перемогу в Другій Світовій війні

Війна… Яке це страшне слово для багатьох народів. Друга Світова війна назавжди залишиться великим уроком людської мужності. І ми повинні про це пам’ятати.

Сьогодні, через сімдесят два роки після тих героїчних подій, ми можемо тільки уявити масштаби військової операції, в якій був звільнений наш народ. Земля вже давно загоїла рани від снарядів, покинули цей світ і більшість воїнів, що в далекому 1941 році з автоматом в руках йшли у бій.

У Другій Світовій війні воювало понад 7 мільйонів українців. Статистика свідчить, що кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живим, став на все життя інвалідом. Українці складали в радянській армії другу за чисельністю національну групу. Серед вищих офіцерів, зокрема командуючих фронтами та арміями, було чимало українців.

1

З архіву Григорія Давидовича

Навіть через 72 роки після її завершення згадують фронт зі сльозами на очах – бо перемогу побачили не всі. Якою вона була розповів її очевидець – ветеран Григорій Давидович.

Народився чоловік морозного ранку 27 січня 1923 року у селі Тихотин Рожищенського району. В сім’ї у Григорія Михайловича, окрім нього, було ще троє братів: Федір, Максим і Микола.

Коли Давидовича призвали до Радянської армії в 1944 році, йому йшов 21 рік. В цьому році вже не було кого брати, тому брали усіх.

«Воював у складі Червонопрапорної Гатчинської дивізії. Брав активну участь у звільнені Ленінградської області від німецьких фашистів. Після звільнення цієї області нашу девізію перевели в Прибалтику, зокрема на Естонію, Латвію, Литву.

Варто сказати, що наша дивізія не входила ні до якого фронту. Накази віддавала Москва. Куди казали, туди ми і йшли», – розповідає ветеран війни.

З архіву Григорія Давидовича

Григорій Давидович

Коли Червонопрапорна Гатчинська дивізія звільнила прибалтійські республіки, то її ввели до Першого Білоруського фронту під командуванням маршала Радянського Союзу Георгія Жукова. А під командуванням Григорія Костянтиновича дивізія звільняла Польщу.

«13 березня 1945 року ми перейшли польсько-німецький кордон. На німецькій території йшли крок за кроком, метр за метром, кілометр за кілометром і звільняли німецький народ від нацистів.

Десь 20 березня ми підійшли майже до Берліна. Німці вже тоді хотіли перемир’я, та Сталін сказав, що ніякого перемир’я, тільки капітуляція. Нам наказали штормити німецьке місто. У берлінській операції були задіяли два мільйони солдатів і офіцерів, 6 250 танків, 41 600 гармат і мінометів, 7 500 літаків», – пригадує Григорій Михайлович.

З архіву Григорія Давидовича

2

З архіву Григорія Давидовича

За час штурму Берліна радянські солдати і офіцери зазнали великих втрат, але німецьке місто взяли за два тижні.

9 травня 1945 року в честь перемоги запустили в повітря 105 снарядів. «Снаряди наші розривалися в небі», – додав Григорій Михайлович. Це так би мовити був святковий салют.  

Ветеран Другої світової війни з посмішкою на обличчі зауважив, що після перемоги всіх перехоплювала шалена радість. Цілу добу кричали «Урааа!» та обіймалися зі своїми співвітчизниками.

На фронті пан Григорій був цілий рік. Щодня і щоночі жив у палатці «погризеній» осколками, спав на землі, а автомат слугував за подушку. Після страшної війни солдат не одразу повернувся додому, а ще два роки служив у місті Стендалі (Німеччина, – авт.), де й демобілізувався. Тоді повернувся додому, у рідну місцевість – село Тихотин.

1

Подружжя Давидовичів

1

Дружина Ніна Давидович

Через певний період, як одружився, то переїхав із жінкою Ніною в містечко Рожище. Сумує за дружиною, яку поховав чотири роки тому, і яку любив усе своє життя, та дбайливо береже пам’ять про неї…

Живе сам, з болючими та радісними спогадами, які й досі хвилюють та виринають з пам’яті. А ще згадує своїх побратимів: «під час війни здружився з Іваном Єващиком. Сам він був з Маневицького району. На жаль, Ваня лише один раз приїжджав у гості. Після того ми вже не бачились», – скрушно хитає головою сивочолий ветеран.

1

З архіву Григорія Давидовича

Доглядає за Давидовичем небайдужа рожищанка Олександра Оверчук. Вона щодня допомагає йому по господарству, за що він їй дуже вдячний.

На завершення розмови Григорій Михайлович побажав ветеранам Другої світової війни та тим, хто нині боронить Україну, сили та витримки, і найбільше хоче, аби на землі панував мир, «бо то найкраща нагорода для нас, людей!»

Район.Рожище теж приєднується до сказаного і дякує всім тим Героям, які подарували і нині дарують людям мирне небо над головою. Бажаємо вам здоров’я та Божого благословення.

Анна Манюхіна

Подяка батькові Михайлові Андрійовичу за такого сина