Луцькі волонтери започаткували душевні чаювання у Рожищенському притулку

17 Січня 2016, 10:55

2093

Волонтери Волинського центру допомоги учасникам АТО започаткували вечірні чаювання у Рожищенському притулку для неповнолітніх.

Кожного тижня їдуть сюди з гостинцями, цікавими завданнями для дітей і просто, щоб поговорити.

«Ми всі займаємось волонтерською діяльністю досить давно. Йде війна, і там потрібна наша підтримка. Але за тим всім ми почали забувати про людей, які живуть недалеко від нас і теж потребують нашої допомоги. Це діти. Вони не можуть так просто взяти і піти на роботу, покращити своє становище чи загалом життя. Від них багато не залежить. Тому ми намагаємося хоч якось розрадити. Це розпридільник. Малеча перебуває там, поки йдуть суди, поки вирішується їхня доля. Це також діти, які втікають з дому. Непрості діти. Я познайомився з директором цього будинку, і ми домовились, що не будемо везти абищо, а телефонуватимемо і питатимемо про потреби. Також перед Новим роком домовилися з дітьми, що вони малюватимуть малюнки для бійців, а ми будемо привозити їм солодощі. Цього разу на подарунки скинулися хлопці з «Автомайдану України», патрульні поліцейські міста Луцька, театр «Гармидер», — розповідає керівник Волинського центру допомоги бійцям АТО, радник голови ОДА Олексій Кушнєр.

Волонтери привезли в притулок побутову хімію, зубні щітки, одяг, книги, іграшки та солодощі. Діти зраділи не стільки гостинцям, як самим гостям. Минулого разу вони отримали завдання намалювати щось для солдатів, які перебувають у зоні бойових дій на сході України. І нині мали чим похвалитися.

Підопічні цієї установи охоче ділилися з відвідувачами своїми життєвими історіями. Нині у притулку 14 мешканців. Діані — 15. Вона сама дзвонила у соціальну службу, коли п’яна мати гамселила її, затиснувши в кутку. Вже у притулку дівчина дізналась, що матір позбавили батьківських прав і незабаром знайомитися з нею приїде нова сім’я, яка хоче взяти Діану під опіку. «Я погоджуся жити в них, тільки якщо дозволятимуть маму провідувати. А ще я чула, що ці прийомні сім’ї часто допомагають мамам матеріально. Може, і мою будуть підтримувати…»

Катя (8 років) і Толік (6 років) — рідні. Вони з Луганщини. Мама переїхала в Ковель до вітчима, а діти — поневіряються з одного притулку в інший. Катя хвалиться: підготувала для мами подарунок. Показує намисто в червоній оксамитовій коробці для прикрас. Каже, їй привезли волонтери, а вона береже його для матусі, яка не поспішає навідати дитину.

П’ятирічна Маринка у притулку найдовше. В неї померла мама…

Долі у дітей різні, й водночас є багато спільного. Те, чого не вистачає у сім’ї, знаходять у притулку. Старші діти доглядають за меншими, бавлять їх, розчісують, вчать читати…

Попереду в них — ціле життя, в якому доведеться робити вибір: стати такими ж, як їхні батьки, яких кожен з мешканців притулку та, зрештою, і всі ми не вибирали, або спростувати тезу «Яблучко від яблуні…». Дозволити умовам визначати майбутнє чи йти наперекір усьому до мрії.

...Діти неохоче прощалися з волонтерами. І хоча ті пообіцяли приїхати через тиждень, ймовірно, не всі вихованці закладу дочекаються. Ті, кого мають у ці дні забрати батьки або опікуни, пообіцяли гостям більше ніколи не зустрітися у цих стінах.

Сюжет від " rel="nofollow" target="_blank">«Громадське.Волинь» «Чужих дітей не буває».